Питання про відповідальність уряду може бути вирішено голосуванням не раніше 26 квітня і не пізніше 17 травня, заявив представник Президента України у Верховній Раді Роман Безсмертний у вівторок після того, як прем’єр попросив перенести вирішення цього питання на п’ять пленарних днів. За підсумками розгляду питання про відповідальність уряду може бути ухвалено резолюцію про недовір’я Кабінету Міністрів. У разi, якщо таке станеться, прем’єр-міністр зобов’язаний буде надіслати Президентові України прохання про відставку. Глава держави, у свою чергу, має або задовольнити цю відставку, або не прийняти її. «Ситуація на сьогодні виглядає таким чином, що в хронологічних рамках розв’язання цієї проблеми відтягується на перспективу», — сказав Р.Безсмертний.
Віктор Ющенко переконаний, що за підсумками розгляду питання про відповідальність уряду народні депутати проголосують за курс, який Кабінет Міністрів почав реалізовувати 2000 року. «Я хотів би, щоб народні обранці проголосували за той курс, який вони тим або іншим чином підтримували 2000 року», — підкреслив прем’єр. Однак більшість фракцій, які підтримали минулого року уряд, і після звіту прем’єра переконанi: кабінету Ющенка не вдалося втілити програму в життя.
В. Ющенко заявив, що «загалом задоволений» звітом. При цьому він висловив жаль із приводу того, що «на економічну розмову» за підсумками діяльності уряду 2000 року «наклалася політизація». У той же час, на думку прем’єра, «всі сторони, що прагнули об’єктивно оцінити процеси в економіці та соціальному житті» за минулий рік, «серйозно наблизилися до спільного розуміння, що 2000 рік Україна все ж прожила недарма».
Що ж, якщо брати до уваги той факт, що українці позбулися ще одного міфу (про що свідчить падіння рейтингу Ющенка), тоді прем’єр, безумовно, має рацію. Однак у критиків уряду достатньо й економічних аргументів, і серед них далеко не тільки самі політики.
Сьогодні слово «реформи» викликає неоднозначну реакцію у більшості населення. За дев’ять років незалежності це слово було невельовано обіцянками численних урядів.
Сподівалися на зміни 2000 року. Новий уряд, очолюваний Віктором Ющенком, обіцяв відновити повагу до цього, вже заяложеного, слова.
Урядова програма дій мала багатообіцяючу назву «Реформи заради добробуту». Безумовно, вона була кращою, ніж попередні, адже це була програма, яка визначала напрями діяльності.
Пам’ятаю, як з трибуни Верховної Ради звучали такі панегірики на адресу цiєї програми: «реалістична», «новаторська». Щодо першого — наміри й декларації. Щодо другого — новаторськими можуть бути ідеї, а не програми.
Окрім написаних на папері гарних слів, усі ми сподівалися на дієвіші заходи для поліпшення економічної ситуації в Україні, що спонукала до прийняття й реалізації неадекватних рішень.
Минув рік. Уряд з трибуни Верховної Ради підбиває підсумки. Але наскільки вони втішні в реальному житті?
Промисловість за 2000 рік виробила продукції на 144,4 млрд. грн., або на 12,9% більше, ніж 1999 року. Позитивне явище? Так, заявляє уряд. Але якщо взяти відсоток інфляції, то, вибачте, не + 12,9, а —10,4. Як ми можемо говорити про якесь зростання та «пожвавлення», коли в паливній промисловості обсяги скоротилися на 4,1%, в будівельній індустрії — на 0,4%? А зазначене зростання в інших галузях немає до уряду жодного стосунку.
Уряд радіє, що зросли реальні доходи населення. Але чи зросли? Реально. Статистика свідчить, що середньомісячний грошовий дохід на душу населення 2000 року становив 234 грн., що на 29% більше, ніж 1999 року. Невеличкі розрахунки. Інфляція зросла на такий самий відсоток, що й заробітна плата. Як усе було, так і залишилося.
Про які реальні доходи може йтися, коли зростання цін на м’ясо, птицю, цукор, хліб і хлібобулочні вироби становить 69,3—47,8%, на ковбасні вироби й копчення, макаронні вироби, тваринні жири — 38,3— 29,5%, горілчані напої, яйця — 23,1—18,8%. Серед непродовольчих товарів подорожчали: паливо та бензин (на 25,5% та 24,3%), будівельні матеріали, медикаменти, друкована продукція, папір, перев’язочні матеріали (на 14,6—10,2%). Найбільше зросли тарифи на житлово-комунальні послуги, послуги зв’язку (на 39,2 та 31,6%). На 25,5% зросли ціни на санаторно-курортне лікування, на утримання дітей у дошкільних закладах. Подорожчали ритуальні послуги, хімчистка, ремонт взуття, послуги лазень, пралень, перукарень (на 25,8—14,9%).
У середньому ціни виробників промислової продукції зросли на 20,8% (1999 року — на 15,7%). Найбільше ціни зросли у борошномельно- круп’яній і комбікормовій промисловості (на 57,2%), продукція паливної та харчової промисловості подорожчала на 35,5%. Ціни на продукцію легкої, скляної, фарфоро- фаянсової промисловості, будівельні матеріали та продукцію машинобудівної галузі зросли на 22,6—18,1%. То про що мова? Ніяких позитивних зрушень не сталося. Ситуація погіршилася. Значно. Коли вже ми перестанемо брехати? Я розумію, що відучитися важко. Це в нас закладено: патологічне суто радянське збочення. Брехали верхи, брехали верхам. Міністри — директорам заводів, директори — начальникам цехів, і навпаки. У нашому випадку неправда йде від щирого серця: від бажання прикрасити дійсність, виставити себе в рожевому світлі. Це характерно для всіх урядів. Останній — не виняток.
Головної проблеми — закласти підмурівок для тривалого зростання — уряд не розв’язав.
Колись ми досягнення Радянського Союзу порівнювали з 1913 роком. Була методологія. А нині ми все порівнюємо з попереднім. А може, порівнювати з 1991 роком? І у фізичних одиницях та цінах. Підприємство 1991 року виробляло 100 умовних верстатів. 1992 р. — 50, 1993 р. — 30, 1994 р. — 20, 1995 р. — 15, 1996 р. — 1, 1996— 1999 рр. — жодного, а 2000 року виробили 2 верстати. Радість! Підприємство збільшило обсяг виробництва на 200%.
Наближається десята річниця незалежності. Економічна політика за цей період зазнала суттєвих змін, однак відчутно економічний клімат не змінився. Обрана схема реформ (а чи реформ?) призвела до критичного становища в країні.
Трансформація економічної системи, створення ефективної інфраструктури, формування сприятливого середовища для побудови ринкового господарства проходять вкрай повільно, з відступами, із зупинками, з тупцюванням на місці й, головне, без дієвої координації цих процесів з боку держави. Всі позитивні досягнення на цьому шляху — не за допомогою держави, а, навпаки, всупереч її діяльності. Слова про ринковий курс нашої економіки — це лише слова. Пусті слова. Те, що ми сьогодні маємо, називається базаром.
Причини нинішнього стану України: е запровадження світових цін
без змін в оплаті праці; е неготовність керівництва
працювати в нових економіч
них умовах; е подорожчання енергоносіїв; е перекоси в реформуванні
промисловості та сільського
господарства.
А головна причина фахівцям-економістам добре відома — інфляція, що стала причиною нинішніх злиднів. І ця практика триває. Нинішній уряд, щоб «показати» свою роботу й виконати обіцянку погасити заборгованості, знову вдався до випробуваного методу — друкарського верстата (1,4 млрд. грн.).
Крім того, необхідна державна промислова політика, що передбачала б диференційований підхід до підприємств. Сьогодні майже всі великі підприємства є банкрутами. Але більшість із них не винуваті, що опинилися в екстремальній ситуації. Вихід один — потрібна фінансова підтримка держави. Звичайно, суть не в тому, щоб у ринкових умовах давати гроші просто так. Незароблені, вони зникають швидше, ніж з’являються. Тут слід відпрацювати відповідні управлінські рішення тактичного й стратегічного характеру, законодавче їх закріпити.
Підприємці потребують надійної та стабільної правової бази, яка підтримувала б їхнє бажання задовольнити інтереси споживача. Часи «планової стабільності» пішли у небуття. Сьогодні вистояти можуть лише ті підприємства, які в умовах ринку здатні генерувати напрацьовані цінності.
Приватизація та акціонування в тому вигляді, в якому вони проводились і проводяться, — не більше ніж зміна вивіски. Немає цілісного законодавства, відповідних правових основ. До того ж, ми, то в одному місці, то в другому, натикаємося на частокіл штучно створених проблем. Іноді намагаєшся зрозуміти, що є причиною їхньої появи: невігластво, глупство, байдужість, користь?
Коли в Росії підняли ціни й підвищили заробітну плату, ми все залишили, як було. Що це? Невже наші «вчені мужі» не могли спрогнозувати, чим це обернеться для України? Чи, може, уряд не прислухався до них? Як наслідок, з України вивезли й продали за безцінь великі матеріальні цінності! Виходить, це комусь було потрібно!
До 1993 року наші підприємства ще працювали, випускали продукцію, яка користувалася стабільним попитом у країнах СНД та «екс-соціалістичному таборі», далекому зарубіжжі. Люд, щоби вижити, скуповував ці товари, вивозив до Польщі, Болгарії, Югославії, Румунії, Туреччини, Росії, а звідти ввозив валюту. Найбільшим попитом користувалися наші телевізори, кухонні комбайни, електроінструменти, ріжучі інструменти, побутова техніка. Постійним був попит на продукти харчування. Безумовно, це був не найкращий варіант. Але... З одного боку, підприємства працювали, мали кошти (й на відновлення виробництва, й на виплату заробітних плат), а з другого — йшло початкове накопичення капіталу. Цим шляхом пішли Польща та Румунія. Вчорашні «ляхи-спекулянти», які заполонили за чотири роки ринки України, нині відкрили свої підприємства й, більш за те, готові інвестувати нашу економіку. Не лише готові, а й інвестують.
Наш уряд перед вітчизняними «коробейниками» поставив частокіл усіх можливих і неможливих перешкод, що призвело до різкого спаду виробництва, зростання безробіття, безгрошів’я підприємств і населення, до неможливості зробити заощадження чесним шляхом.
Згодом «коробейників» змінили «човники». І почали інвестувати ті ж таки Польщу, Туреччину, Китай і ще бозна- кого. Йшов такий собі грошообіг зі знаком «мінус», точніше, вивезення валюти з України. За національну валюту скуповували долари, у вищеназваних країнах скуповували третьосортні товари, продавали на наших ринках, національна валюта знову перетворювалася на долари. А чому не навпаки? Виходить, це комусь було дуже потрібно?
А запровадження нових акцизів на тютюново-горілчані вироби? На заводах залишки горілки в квітні 1998 року в 4 рази перевищували її місячне виробництво, в травні — в 9 разів, у липні — в 33. В серпні лінії з розливання горілчаних виробів зупинили: різко впав попит. Розрахунки свідчать, що після запровадження нової ставки акцизу торгівлю «затопила» тіньова (контрабандна та підпільна) горілка. Ви ж пам’ятаєте, як у квітні- липні того року несподівано зріс попит на склотару, головним чином горілчану. Скуповували, вивозили. Куди, хто? Невже «компетентним» органам важко було здогадатися, що викликало хвилю цього різновиду «підприємництва»? А було це саме перед підвищенням ставки горілчаного акцизного збору. Чи не наштовхує це на думку: комусь це вкрай було потрібно!?
Коли підвищили ввізне мито на автомобілі іноземного виробництва, а через три місяці знизили, то хіба було не зрозуміло, що хтось пролобіював цю постанову уряду з метою власної наживи. В кожній державі вивізні й ввізні мита встановлюють для захисту власного товаровиробника. Це слід розуміти так: якщо товар у достатній кількості й відповідної якості виробляється в Україні, то ввізне мито на відповідні імпортні товари підвищують. Але якщо товару виробляється недостатньо й він низької якості, то ввізне мито встановлюють мінімальне або й зовсім скасовують, щоб наповнити власний ринок. У нас все навпаки. На свої тютюново-горілчані вироби ми встановлюємо такий акциз, що імпорт стає на одну третину дешевшим. Анекдот!
Вивізне мито для експортерів має бути «нульовим». У нормальних економіках за експорт доплачують! А наші владні чиновники знову ж таки діють «навпаки».
Хіба це не парадокс: у магазинах вибір товарів — і промислових, і продуктів харчування — явно недостатній, і ціни зависокі, а на ринку їх широкий асортимент, і до того ж вони на 30% дешевші. Держава із цього «чорного» ринку нічогісінько не отримує й змушена перекладати тягар на державні, комунальні, акціонерні, приватні законослухняні підприємства. Враховуючи, що, за певними даними, в «тіні» працює близько 50% промислово- торгового потенціалу, тягар податків стає непосильним для законослухняного товаровиробника, душить його, заганяє в «тінь».
Українські підприємці здатні наситити ринок якими завгодно товарами, але без сприяння держави, виваженої податкової, митної, кредитно- банківської політики вони не обійдуться. Не відкрию великого секрету — 70% «імпорту» виробляється на наших легальних, напівлегальних і підпільних фабриках. І дизайн, і якість цих товарів набагато вищі, ніж у справдi імпортних. Слід створити умови, щоб вони йшли в легальний бізнес!
Одна річ — коли труднощі об’єктивні, що характерно для перехідного періоду, інша — коли вони мають штучний, суб’єктивний характер. Від цього немає користі ні державі, ні народу, ні громадянинові, який бажає працювати: чи то директор промислового або сільськогосподарського підприємства, чи то приватний підприємець, фермер або робітник. Побороти надумані, штучно створені перешкоди дуже важко. Це забирає багато часу, розумової та фізичної енергії, коштів. Скільки за цей час можна було б зробити корисного!
Потрібні закони тривалої дії, обгрунтовані податки й митні збори, які стимулювали б, а не душили підприємництво. Для цього потрібен професійний парламент. Чи не тому сьогодні виживають лише ті, хто користується пільгами (на законних засадах отриманими чи ні!), тоді як слід створити для всіх рівні умови не лише для виживання, а й для розвитку. Що ж це за держава, яка не в змозі забезпечити своєму народу виживання?
Ми вже так далеко зайшли не туди, що невідомо, скільки знадобиться часу, щоб вийти на дорогу, якою давно вже йде весь цивілізований світ. Напрошуються запитання: кому потрібні такі реформи, хто їх розробляє, планує, стимулює й регулює?
Для України, взагалі, характерне деформоване реформування економіки. Звідси зменшення обсягів виробництва промислової продукції, запровадження особливого режиму енергозбереження, перехід на 2—3 денний робочийтиждень, надання безстрокових відпусток... І це не поодинокі випадки, а системне явище. Окрім об’єктивних причин (розрив господарських зв’язків, відсутність обігових коштів, втрата споживача, низька технологічна та трудова дисципліна), майже всі підприємства відчувають свою непотрібність: держава в авральному порядку акціонувала підприємства й... кинула їх напризволяще. Те, що зробили з нашою промисловістю, — це злочин перед народом України!
Ми лише проголошуємо з високих трибун радикальне реформування економіки, а якщо чесно й відверто — ще й не починали його. Причина банальна. Біля керма економіки стоїть чимало дилетантів і людей, які використовують свої високі посади для особистого збагачення. До того ж, політика брала гору над економікою, а це ніколи не приводило до успіху.
Основною причиною падіння обсягів виробництва є неспроможність громадян і підприємств купити вироблену продукцію в повному обсязі виробництва, а як результат — на кожній новій стадії виробляється продукції менше, ніж на попередній, а купується менше, ніж виробляється (авансовою та невиплаченою або частково та несвоєчасно оплаченою працею). Обсяги незавершеного виробництва майже дорівнюють обсягам внутрішнього валового продукту (ВВП) .
Пояснити падіння економіки об’єктивними причинами неможливо:
ні різким скороченням основних фондів;
ні відсутністю висококвалі фікованих кадрів;
ні зменшенням потреби в споживанні;
ні дефіцитом матеріальних ресурсів;
ні відсутністю коштів.
Недоспоживання товарів та послуг в Україні постійно зростає. Це є результатом штучно занижених на догоду монетаристам пенсій, хронічної затримки виплат заробітної плати в бюджетній сфері, в промисловості, сільському господарстві, відсутності нетрадиційних джерел заробітку.
Проблему можна розв’язати в найкоротший термін — провести реструктуризацію великих промислових підприємств і створити на їх базі десятки тисяч нових малих і середніх підприємств та передати їм безоплатно основні фонди, звільнивши на визначений термін від сплати податків. Це економічно доцільно: основні фонди буде збережено, знизиться рівень безробіття, підвищиться рівень життя, бюджет матиме додаткові надходження.
В нашій економіці немає об’єктивних причин падіння економіки та різкого зниження рівня життя, тобто немає чинників, що залежать не від волі людей, а від результатів діяльності органів влади та осіб, які приймають управлінські рішення.
Хто винен?
Об’єктивні причини падіння промислового виробництва:
- заробітна плата та інші доходи населення України менші за обсяги запропонованої до продажу продукції, виробленої в Україні та імпортованої з-за кордону;
- низька купівельна спроможність населення є наслідком
- фіскальної спрямованості податкової політики, через що кожен, хто працює, отримує 49% суми витрат виробництва, що відносяться на заробітну плату; е ціни на продукцію українського виробництва є недоступними для нашого населення й суттєво перевищують світові ціни через:
а) високі податки;
б) державну підтримку монополій, що дозволяє необгрунтовано встановлювати високі ціни на комунальні послуги, на енергоносії, газ, воду (холодну й теплу), послуги зв’язку;
в) незавантаження потужностей підприємств, що призводить до незабезпечення платоспроможного попиту на їхню продукцію через надвисоку ціну;
г) низький рівень продуктивності праці, що стримується недолугою податковою та митною політикою, та відсутність технологічної i трудової дисципліни;
ціна робочої сили суттєво відстає від світових цін на неї;
купівельна неспроможність підприємств, спричинена відсутністю обігових коштів.
Постійне падіння економіки спричинене лише суб’єктивними чинниками, тобто недосконалим управлінням макроекономічними регуляторами (бюджетна, податкова, митна, ліцензійна політика, політика субвенцій, санкцій, пільг, бюджетних кредитів, цін на продукції монополістів) з боку законодавчої та виконавчої влади. Поліпшення можна досягти лише за рахунок економічних реформ. А визначення шляхів реформування залежить від бачення самих реформ! Слід радикально змінити виробничі відносини в суспільстві та повністю зруйнувати соціалістичну систему господарювання, за збереження соціального захисту населення.
Вихід з кризи в промисловості — в цілеспрямованій реструктуризації, тобто створенні нових самостійних підприємств, здатних привабити інвестиційний капітал, перетворити великі низькорентабельні, високозатратні виробництва на велику кількість малих і середніх підприємств, що відповідають вимогам ринку.
Реформування економіки тісно пов’язане із забезпеченням регулюючих функцій цін, виробничих і позавиробничих витрат, відсоткових ставок у системі ринку та дієвої грошової i стабілізаційної політики. Це вимагає створення відповідних стимулів та санкцій для керівництва, насамперед — державних підприємств (від зміни вивіски на ВАТ суть не змінилася) або з часткою державного майна понад 25%.
Стабільність цін залежить від конкуренції на ринку товарів та послуг. В Україні таких ринків практично немає. У нас на 90% панує монополія, тому ні цінові, ні банківські відсоткові механізми заохочування не мають позитивного впливу. В цих умовах слід жорсткіше застосовувати антимонопольне законодавство.
Численні уряди, дві попередні й новообрана Верховні Ради демонструють свою цiлковиту неспроможність збудувати потужну національну економіку, закласти підвалини духовного відродження української нації. Сьогоднішні турботи наших співвітчизників — як і чим завтра нагодувати дітей, пристарілих батьків. Більшість громадян не усвідомлюють нинішніх проблем і втратили віру в можливість їх розв’язати, що призвело до стану приреченості, безнадійності.
І ще. Суспільство повинно мати загальнонаціональну ідею, що об’єднала б і задовольнила і схід, і захід, і північ, і південь України. Такою ідеєю могла б стати ідея заможного життя всіх громадян нашої держави.
Чи можна сьогодні покладатися на Верховну Раду?
Політичні «баталії» навколо «касетної» справи в сесійній залі наводять на думку — надій на парламент покладати не варто. Чи можна сьогодні покладати надії на уряд? Скільки можна «тасувати» одну й ту ж колоду карт! Вона давно вже «засвічена». Карти «краплені». Відпрацьовані. Надія сьогодні на Президента. В нього достатньо повноважень, але він ними користується не в повному обсязі.
Чи маємо сьогодні достатньо підстав звинувачувати законодавчу владу у відсутності програми та стратегії реформ, у навмисному зволіканні з підготовкою законодавчих актів, виробленні довгострокових «правил гри»? Безсумнівно!
Чи маємо сьогодні достатньо підстав звинувачувати виконавчу владу у відсутності стратегічних планів реформування економіки, у небажанні та невмінні проводити реформи, у політичній безвідповідальності, у неприйнятті рішень, у повній бездіяльності? Безсумнівно!
Програми, що декларувалися й декларуються на найвищих щаблях влади, мають втілюватися в конкретні плани дій усіх гілок влади. Мають! Програма має бути довгостроковою: на перше, друге десятиріччя й далі. За її виконання мають відповідати уряди. Незалежно від того, хто їх очолює.
