Свято демократії, яке знову, часом нав’язливо, розгортається на наших очах, привертає увагу до способів впливу на масову свідомість, боротьби за голоси виборців у минулому нашої країни. Віддавши належне сивій давнині та притаманним тому періоду оригінальним способам агітації за кандидатів та голосування (в буквальному розумінні цього слова), наш погляд невблаганно зіткнеться з подіями нової доби — Української революції 1917—1921 рр., насамперед, її початкового етапу — після повалення самодержавства. Тоді, переважно протягом літа 1917 р., на теренах України вперше в її новітній історії пройшла широкомасштабна виборча кампанія до органів місцевого самоврядування — міських дум. Причому за відсутності штатних політтехнологів (як доморощених, так і закордонних), майже без впливу того, що ми тепер називаємо адміністративним ресурсом, за найдемократичнішим на той час у світі законом (між іншим — за пропорційною системою), але в країні, де переважна більшість населення не мала уявлення про свободу слова та інструменти демократичного способу державного управління. Втім, є особливість суспільства дев’яносторічної давнини, якій можна позаздрити — воно виглядає щирим у своїх переконаннях, напрочуд відвертим, а разом із тим нестримано гострим у реакції на події. Ця дитяча безпосередність дозволяє прискіпливіше подивитися на виверти сьогодення, зняти з них вуаль витонченої професійної політичної риторики.
Відомий факт — соціалістична за формою фраза 1917 р. домінувала на просторах колишньої Російської імперії, в тому числі на Наддніпрянській Україні. За таких обставин переважна більшість об’єднань на виборах виявилися приреченими змагатися у правильності чи, навіть, єдиновірності, розуміння таких популярних термінів як соціалізм, демократія, революція, сприймаючи відхід від власного розуміння усталених догм як прояв зради їхнім ідеалам.
Соціалістичні партії намагались пов’язати ледь не всі популярні ідеї виключно з собою, відкидаючи будь-які можливі альтернативи. Водночас вони підкреслювали класову природу своїх об’єднань, називаючи себе єдиними захисниками інтересів народних мас, а разом із ними й виразниками прагнень всього народу. У ставленні до своїх опонентів соціалісти тяжіли до безапеляційних тверджень, наголошували на деяких, із їхньої точки зору, компрометуючих моментах. Доволі толерантно це зробили харківські меншовики, заявивши таке: «Кадетів не можна ще зараховувати до контрреволюційного табору при всьому їхньому негативному ставленні до революції». Натомість кадетам закидалася нереалістичність основного постулату — захист інтересів всього населення, бо «догоджаючи всім класам, неможна догодити жодному з них». Але все ж таки здебільшого соціалісти вдавалися до відвертих натяжок або перебільшень. Так, для катеринославських меншовиків кадети, а разом із тим і всі близькі до них, — «це партії ліберальної, контрреволюційної буржуазії. Це партії великих буржуа та купців, переляканих інтелігентів, партія обивателів, що брюзжать на революцію з кондитерських і кафе. Це партія «Константинополя і проливів», доведення війни до переможного кінця, партія зупинки революції. Це партія боротьби із соціал-демократією». Втім, майбутні дії більшовиків вони змоделювали досить точно: «Вони пишуть про мир, а говорять втихомолвку про війну. Вони говорять про владу Рад, а самі підривають до них довіру. Вони говорять про хліб, а ведуть революцію до крові». Мабуть, жодне перебільшення в цьому разі не було завеликим.
У запалі боротьби з українськими партіями меншовики закликали їх не розпаляти революцію. Остання теза взагалі дуже характерна для полеміки російських політичних чинників із українськими. Намагаючись втримати свій вплив на національні угруповання, насамперед українські, російські соціалісти наголошували на своєму інтернаціоналізмові та необхідності відстоювати єдність усіх соціалістів проти контрреволюції. В разі якщо національні партії таки наважувалися на самостійний виступ, їхня соціалістичність автоматично ставилася під сумнів, з’являлися роздратовані запитання: «А чому ж ви, панове, не з нами? Вже не два соціалізми на світі?». Дії опонентів, нехай навіть із соціалістичних партій, характеризувалися не інакше як «наскоки українських шовіністів». Більшовики, в інших випадках байдужі до неполітичних проблем, лякали наслідками для міського господарства, стверджуючи, що «національна політика погубить міське господарство, перетворивши думу в арену змагання сил шовіністів малоросів із різних націй». Українські об’єднання без різниці напряму трактувалися як «палиця в колеса революції», «невеличка група соціал-демократії» із сильним нахилом у бік націоналізму», «соціалісти, незалежні від соціалізму, які прикриваються жовто-блакитним прапором, прагнуть нишком задушити народну ідею соціальної правди», «імперіалістичний рух».
Усі соціалісти полюбляли використовувати сполучення на кшталт «революційна демократія», «рішучі заходи», «тверда влада», «загроза революції», «вороги народу» або «друзі народу». При цьому навряд чи хто міг би задовільно пояснити їхній сенс. У арсеналі соціалістів знаходимо й формули типу «поглиблення революції». Досить часто під цим сполученням у кращому випадку ховалася дезорганізація влади, а в гіршому йшлося про всілякого роду суспільні заворушення, в тому числі й з трагічним фіналом. Тобто під гучною фразою ховався зовсім інший зміст.
Симптоматично, що ледь не в кожному зверненні соціалістів застосовується слово «боротьба». Його широке використання у полеміці, що розгорталася під час виборів, засвідчує високий ступень конфронтаційних настроїв у суспільстві. Тож не дивно, що в Києві соціалісти збиралися не стільки перемогти, скільки «вирвати з рук» своїх попередників міське господарство. А в уяві миколаївських есдеків дума — не що інше, як опорний пункт революції, яким треба оволодіти. В Херсоні місцеві соціалісти заявили про прагнення, «даби місцеві самоврядування стали органами, які закріплюють завоювання революції і є подальшим двигуном революції». Така бойова лексика створювала психологічне підгрунтя для силових дій.
Характерною ознакою риторики всіх соцiалicтичних партiй був радикалiзм у заходах, що мали, на їхню думку, полiпшити стан справ у мiському господарстві та наблизити соціальну справедливість. Пропонувалася негайна переоцiнка всього нерухомого майна, часом реквізиції, широка мунiципалiзацiя підприємств i установ, що розглядалась як необхiдний елемент втiлення в життя так званого «мунiципального соцiалiзму». Постійно наголошувалося на боротьбі зі спекуляцією. В усiх програмах соціалісти брали на себе зобов’язання опiкуватися найбiднiшими прошарками населення.
У цiлому помiркованi соцiалiсти обiцяли провести свої муніципальні платформи в життя швидше, радикальнiше i в бiльшому обсязі, ніж будь-хто. Єдиними їхнiми суперниками у цьому виявилися бiльшовики. Вони презентували себе не просто як класову партію, а «справжніми представниками революційних робітників і всієї селянської бідноти». Отже, відразу виникало питання, хто є несправжніми. «Наша партія — це не суміш дрібнобуржуазних елементів, не купа мотлоху, де важко розрізнити, де соціалізм, де опортунізм і де шовінізм (національна ненависть, нетерпимість). Таку саме кучу являє собою №1 [соціалістичний блок]», — стверджували у зв’язку з цим більшовики в Києві. Більшовики акцентували увагу на тих питаннях, якi помiркованi cоцiалiсти з низки причин волiли не порушувати або розуміли їх вирiшення iнакше. Всі партії, крім більшовицької, оголошувались контрреволюційними й буржуазними як кадетська, що «...відкрито бореться з демократією. Вона, — за твердженням більшовиків, — підкопується під авторитетні органи — Раду робітничих і Солдатських депутатів. Вона хоче воскресити давно померлу поміщицьку Державну думу». Або вони оголошувались прислужницькими й дрібнобуржуазними як решта соціалістів, що «...за революцію, але постільки поскільки вона не страшна для капіталістів і поміщиків... Короче, всі вони за ті ж практичні кроки, що й кадети, але з обмовками та додатками про «свободу», «революцію» тощо». Між іншим, підпис під цим твердженням не залишає сумнівів щодо щирості наведених закидів — Й.Сталін.
Передвиборча риторика росiйських (ПНС — кадети) та українських (УПСФ — есери) лібералів знаходилися в iншiй площинi — класовій боротьбі протиставлялися спільні інтереси громади. В мунiципальній програмі кадетів стверджувалося: «ПНС ставить в основу мiського самоврядування iнтереси не окремих класiв, а всього населення в цiлому». У Сумах кадети запевняли, що їхній список «захищатиме інтереси всіх мешканцiв, визнаючи всiх громадян рiвними в правах i iнтереси їхнi рiвноправними». Крiм того, лейтмотивом передвиборчих вимог кадетiв стало твердження, що вони захищатимуть державність, внесуть у життя порядок, усунуть анархію та розруху, творитимуть, а не руйнуватимуть, ітимуть еволюційним шляхом. На противагу собі кадети охарактеризували есдеків як вузькокланову партію промислового пролетаріату, зазначаючи при цьому, що місто складається не з одних робітників. Головною ж вадою есерів, на їхню думку, були заклики до поглиблення й розширення революції. Щодо більшовиків кадети висловлювалися менш дипломатично. Не бажаючи дискутувати з ними на конкретні теми, кадети в Харкові заявили: «...Якщо б німецький кайзер Вільгельм мав право голосу, він подав би свою виборчу картку за № 3 — партію Леніна і компанії». Виступаючи проти українських партій, кадети стверджували: «Ми вороги максималізму в усіх його видах і проявах, ми гострі противники підкорення яких би то не було класових або національних домагань інтересам спільного, що називається Батьківщиною».
Схожi пiдходи знаходимо i в мунiципальних платформах есерiв, а серед єврейської частини населення — у сiонiстiв. Так, у зверненні українського списку в Катеринославі зазначалося: «Єднаємося самі, ми закликаємо до єднання і спільної з нами муніципальної праці всі живи сили не тільки українців, але й інших, хто, живучи на нашій землі, визнав у тяжкі часи і визнає гасло жити вільними з вільними, рівними з рівними, хто ворог усякого насильства і утисків». Відверто розходилася риторика кадетів та есерів лише в розумінні національного питання.
На вiдмiну вiд соцiалiстiв лiберали висували помiркованiші гасла, скажімо «поліпшити міські фінанси», вжити можливих заходів для запровадження прогресивно-прибуткового податку, обіцяли досягти правильного розподілу продуктів, муніципалізувати лише ті підприємства, які носять громадський характер тощо. Ліберали всіляко наголошували на реалістичності своїх програм, на противагу соціалістам. Останніх вони навіть попереджали про небажаність занадто гучної перемоги, бо обіцяне соціалісти виконати не зможуть. Отже, доведеться відповідати. Не забували кадети та українські есери вказати на майже цілковиту відсутність серед соціалістів людей, обізнаних із муніципальною роботою, й про наявність таких кандидатів у своїх лавах. Одночасно вони закидали соцiалiстам утопічність, брак почуття дійсності, рекламний характер їхніх домагань, а також доктринерство. «Багато положень цих програм зовсім не складають продукт соціалістичної думки, а запозичені з практики передових демократичних муніципалітетів Європи та Америки», — стверджували кадети.
Головним i спiльним мотивом усiх українських спискiв, як ліберальних, так i соцiалiстичних, стала вимога нацiонально-територiальної автономiї України. Саме винесенням на переднiй план кампанiї наведеного гасла українськi блоки вiдрiзнялись вiд будь-яких iнших. Українськi есдеки в Катеринославi наголошували: «...Ми хочемо здiйснити народнi бажання рiвноправностi в Росiйськiй державi, ми хочемо, щоб Україна була вiльною й рiвною з руським народом, ми домагаємося нацiонально-територiальної автономiї України...» Мунiципальна програма українського трудового блоку в Харковi починалась з того, що члени цього об’єднання за стратегiчну мету ставили перед собою створення нацiонально-територiальної автономiї України в етнографiчних межах. У Києвi есери наголошували, що результати виборiв будуть пов’язанi з успiхом впровадження в життя автономiї України.
Одночасно українські соціалісти доводили — вони справжні захисники класових інтересів. Скажімо, у Вінниці їх лідери зазначали: «...Треба було одмежувати себе від буржуазних елементів, які всю увагу звертали лише на національний рух, а соціальним питанням надавали мало значення, або трактували їх у дусі кадетів». Українські есдеки у Катеринославі виступили проти «затушовування ріжниці в політичних поглядах і класовій приналежності» членами української міської ради. На цьому ѓрунті спалахнуло навіть декілька конфліктів із українськими лібералами. Останні наголошували на необхідності насамперед національного єднання за принципом «свій до свого». На противагу їм та, одночасно, своїм російським однодумцям українські есдеки в Києві заявляли: «Кожна нація повинна голосувати за своїх соціалістів». В Одесi мiсцева українська преса стверджувала: «Тільки соціалісти є справжні друзі народу. Це сам народ, що так одностайно став до боротьби за землю і волю», й закликала голосувати саме за українських соціалістів, «які краще розуміють наші національні інтереси, ніж хто інший». Участь у виборах розглядалась як нацiональний обов’язок.
Типовою для всіх українських списків була апеляція до історичного минулого, нагадування про Переяслав та численні порушення домовленостей та образи з боку російської держави. Одночасно українські сили наголошували на необхідності українізації міського життя — тобто вимагали поширення української мови в діловодстві владних установ, заснування шкіл із рідною мовою викладання. Отже, втілення в життя національних українських гасел для виборцiв міцно поєднувалась із успіхом українських партiй на виборах.
Доволі показовими в сенсі дослідження риторики виборів є назви списків, що балотувалися. Лише незначна частина їх відверто маніфестувала своє політичне обличчя в особі тієї чи іншої партії або їх блоку. Це списки російських есерів, меншовиків, більшовиків, кадетів, українських соціал-демократів, есерів та есефів, Бунду, Поалей-Ціон, ОЄСРП, сіоністів, польських соціалістів тощо. Така тактика дійсно мала успіх у великих містах, але в малих і середніх вона виявлялася, як правило, неефективною. В результаті, переважна більшість зареєстрованих списків апелювала до виборця, підкреслюючи свою відданість цінностям, які сприймалися позитивно переважною більшістю населення, або зверталася до певної соціальної, національної, релігійної чи територіальної спільноти.
У першому випадку зустрічаємо такі назви як «прогресивний», «демократичний блок», «трудовий блок», «безпартійних демократів», «прогресивно-радикальний», «порядок», «трудовий демократичний», «безпартійні прогресисти», «прогресивно-демократичний», «прогресивний», «господарсько-демократична партія», «ділова група», «позапартійні виборці». В іншому маємо справу зі списками «біженців», «товариства козаків», «православних», «військової групи», «музикантів», «домовласників», «торговців», «покалічених воїнів», «від гарнізону», «учительського союзу», «службовців», «ремісників», «торгово-промисловців», «ради єврейських організацій», «квартиронаймачів», «приходів», «мусульман», «Керченського магометанського товариства», «Товариства православних християн», «солдатків, біженців», «поштово-телеграфних службовців», «жінок запасних», «бакалейщиків», «селян із хуторів», «залізничників», «ізвозчиків та ремісників», «співробітників міської управи», «товариство міщан», «торговців Прохорівської вулиці», «тих, хто займається сутяжничеством» тощо. Представлені тут і національні об’єднання — українські, єврейські, польські, в поодиноких випадках — литовські, чеські.
Для посилення ефекту впливу на виборця два названі підходи часто поєдувалися. Так виникали списки на кшталт «український демократичний», «український революційно-демократичний», «безпартійні члени великої синагоги», «єврейська трудова група», «позапартійний блок руських виборців», «руська прогресивна партія», «руська республікансько-демократична група», «руський народно-державний союз», «поступово-трудової інтелігенції», «єврейський народний блок», «трудящих жінок», «товариство рівноправ’я жінок» та інші.
Часто учасникам передвиборної полеміки бракувало наведених аргументів, аби довести до свідомості виборців хибність позицій політичних опонентів та правильність своїх. У такому разі порушувалися всі норми ведення дискусії, які взагалі можна порушити. За спостереженням українського діяча ліберального напряму з Полтави В. Андрієвського: «Про те, чого малося б вимагати від майбутніх розпорядників міського та земського господарства: про досвід у тій роботі та господарські здібності — про те все тоді найменше говорилося й дбалося. Був один інтерес, одне питання ставилося на розрішення: хто здолає притягти на свій бік найбільше голосуючого матеріалу». Хвиля демагогії, властива виборам як таким, вочевидь стала ключовим аргументом під час агітаційної кампанії в 1917 р. Лідер українських есерів М. Ковалевський, звинувативши у демагогії російських есерів та есдеків, водночас розмірковував таким чином: «Боротися проти цієї демагогії російських агітаторів і політиків на Україні можна тільки тою самою зброєю. Демагогія є явищем негативним у політиці і може довести до повної деморалізації народних мас, якщо її вживати в цілості політичної праці. Однак як практична зброя, в певні моменти вона потрібна».
Широко застосовувалося наклеювання всілякого роду ярликів. Найжахливішим кліше того часу став, по суті, цілком нейтральний термін «буржуазія» у всіх його варіаціях: «В пилу неприборканої агітації та полеміки, — зазначалося у статті за підписом «старий кадет», — крайньо ліві партії застосовують свій улюблений і поширений прийом — обвинувачення всіх, хто до них не належить та інакодумців, у буржуазності. Направо і наліво, через кожні десять слів, оратори соціалістичних партій застосовують слово буржуй... На жаль, це слово набуло, завдячуючи його неправильному застосуванню, спотворений та вульгарний сенс, за якого багато осіб із середовища робітників і селян називають їм усякого, хто одягнений у піджак і має крахмальний воротничок».
Оцінюючи в цілому риторику перших демократичних виборів в Україні можемо стверджувати, що для неї характерна крайня політизація, яскрава соціальна спрямованість, схоластичні суперечки навколо термінів, конфронтаційність, звинувачувальний підхід до опонентів, наклеювання ярликів, перекручування фактів, а то й відверта брехня, застосування силових погроз та власне й самої сили. Часом вона вражає своєю брутальністю та невідповідністю уявленням про ведення дискусії. Втім дискусії, як правило, й не виникало. Переважала полеміка з бажанням не зрозуміти, а знищити свого політичного опонента. Можемо стверджувати, що політичні сили, які згодом стали жертвами революції, доклали чимало зусиль до культивування в суспільстві атмосфери пошуку ворога, розпалювання ненависті до інакодумців. Однак відомо, що на виборах успіху досягають ті, хто каже те, що хочуть слухати. Очевидно, що риторика переможців виборів, а це переважно російські есери та меншовики, цілком відповідала стану масової свідомості на той час. Потім вона дозволила ствердитися режиму, далекому від ідеалів народовладдя, що й не дивно. По суті, риторика перших демократичних виборів в Україні — скоріше спадщина попереднього авторитарного режиму, ніж здобуток демократії. Один із необхідних, але невдалих, етапів її становлення наша країна пережила під час муніципальної виборчої кампанії 1917 р.
