НА МІСЦІ — КРОКОМ РУШ!
Однак, окрім численних родових вад, українська політика відзначається практично всеохоплюючим небажанням і нездатністю її персонажів думати і говорити про речі серйозні та відповідальні.
У дискусіях, які імітують показну демократичність і відкритість як політиків, так і політичного процесу в цілому, панують нескінченні одноденні інформаційні «перестрілки» та «стрільці», які не тривожать ні розум, ні душу багатомільйонного громадянства, а стратегічна тематика відсутня загалом як така.
Головне, що не можна не бачити: після короткого розбігу етапної осені 2004-го Україна знову опинилася на роздоріжжі. На жаль, ми знову сповзли до розмитого стану і втратили ту точку опори, на яку, здається, уже могли опертися ще зовсім недавно.
Роздоріжжя — це не вперше на 15-річному шляху України. Однак те розпуття, на якому ми опинилися цього разу, я б назвав головним і визначальним не тільки в історичній ретроспективі, а з огляду, перш за все, перспективи як держави, так і суспільства.
Рішення, які будуть осмислені чи не осмислені, зрозумілі чи не зрозумілі, прийняті чи не прийняті у найближчі рік-півтора, будуть найважливішими в новітній історії України і в житті нині сущих та грядущих поколінь її громадян.
У чому полягає чергове гамлетове запитання, яке постало перед нами з фундаментальністю головного виклику, у чому — дилема, куди ведуть дороги із цього вирішального перепуття?
На історичних дороговказах чітко прочитуються два написи: або країна знайде у собі сили, ресурси і волю, перш за все, у людському вимірі, для тотальної модернізації, або, переминаючись з ноги на ногу, топтатиметься на місці, виглядаючи на світ Божий із печери дикого капіталізму і відставши назавжди від своїх сусідів, після чого суверенітет її можна буде вважати чисто номінальним.
Найбільша вада сучасної України у найвищому, стратегічному сенсі полягає у тому, що країна нікуди не рухається. Діє закон велосипеда: коли зупиняється, тоді одразу ж падає.
Україна зупинилася і стоїть на місці в той час, коли за вікном із наростаючим гулом і шаленою швидкістю проносяться, як сказав би Іван Франко, швидкоплинні поїзди навколишніх націй, коли глобалізаційний вихор підхоплює усіх, хто, якщо не встигає мчати в ногу з часом, то бодай прагне наздоганяти його.
Від цього тупцювання — розлами і розколи на основі згаслих регіональних, конфесійних, етнічно-історичних відмінностей. Від цього — тотальна деградація, розпочинаючи від технологічного і кадрового оснащення індустрії, ще недавно однієї із провідних у світі, й закінчуючи якістю життя, про що свідчать щорічні рейтинги індексу людського розвитку Організації Об’єднаних Націй.
За цим рейтингом Україна все безнадійніше сповзає у так званий четвертий світ найменш перспективних на планеті державних утворень і за трендами соціальних параметрів перетворюється на територію, все менше і менше придатну для людського життя.
Гортаючи сторінки календарного літочислення, людина, яка живе у XXI столітті, повинна зі всією проникливістю розуміти, що масштаби часу календарного та історичного не збігалися і не збігаються ніколи.
Історичний час має свій відлік, і сьогодні держави за 10 років проходять шлях, більший і довший, ніж ще недавно це робилося за 100 років. Безпрецедентне ущільнення часу — от головна прикмета сучасної доби. Ціна на одиницю виміру цього часу зростає значно швидше, ніж ціна на барель нафти чи кубометр газу.
Приміром, розтягування формування урядової коаліції не на години чи дні, а на тижні й місяці, — це не просто недопустима розкіш, а злочинне марнування того найціннішого національного ресурсу, яким є історичний час.
Тому в умовах максимально динамічного світу відсутність руху, загальмована динаміка розвитку, тупцювання на місці, а тим паче — танцювання над прірвою, та ще й із зав’язаними очима, — усе це рівносильне смерті. Рівносильне національному самогубству.
КРИЗОВІ МЕТАСТАЗИ
Україна у тому стані, у який вона втрапила у 2006 році, просто не може рухатися. Тому що вона, як Лаокоон, зв’язана по руках і ногах. Країна оповита смертельно небезпечними обіймами свого доморощеного Левіафана.
Україна паралізована власною державою, власною владою, власним політичним класом, власною політичною елітою. Тому країна занурюється у системну, всеохоплюючу кризу. Параліч охоплює усі системи життєдіяльності державно-суспільного організму, усі сфери життя.
От лише головні вогнища цих кризових метастазів:
— криза конституційна. Правове поле держави розмите настільки, що на цьому рядні уже більше дірок, ніж самої тканини. Політична реформа і, особливо, спосіб її «виконання» практично анулювали дію Конституції як Основного Закону, на стержні якого тримається держава;
— криза зовнішньополітична. Внаслідок паралічу такого визначального державного інструменту, як дипломатія включно із ліквідацією функції головного дипломата, чого немає сьогодні у жодній із майже 200 країн світу, Україна стрімко втрачає легітимність і суб’єктність та щезає з політичної карти світу. У країни немає зрозумілого для зовнішнього світу стратегічного курсу. Битва уже не на Печерських пагорбах, а на міжнародній арені українських «вождів» з приводу геополітичного вибору викликає здивування, а то й огиду зовнішньополітичних партнерів. Україна сьогодні — єдина країна у світі, яка має дві зовнішні політики, але не має міністра закордонних справ. Де- факто це можна розцінювати уже як наявність двох державних утворень. У зв’язку з цим нинішньою владою практично похоронена євроатлантична перспектива України. «Похоронкою» можна вважати нещодавню заяву канцлера Німеччини Ангели Меркель про неможливість членства України у Європейському Союзі та зняття цього питання із порядку денного. Позбавлення такого права перекреслює стратегічний зовнішньополітичний курс України за півтора десятиліття її існування. Інакше, ніж історично-національною катастрофою, це не назвеш;
— криза внутріполітична. Правлячий клас в Україні не здатний реформувати країну у відповідності з європейськими стандартами і не зацікавлений у такому реформуванні. Державна політика всередині держави провадиться під лозунгом: «Два Віктори — дві України», що веде до фатальних наслідків. Відбувається організоване знищення державності, державного механізму як такого. Масове вкидання у владні структури спочатку «помаранчевих» «кухарок», а відтак «проффесіоналів» єнакієвського розливу позбавило будь-якої логіки механізм прийняття державних рішень. Додайте до нині правлячого спецконтингенту повну відсутність стратегічного мислення і щонайменшої зацікавленості у долях держави — і матимете уявлення про той шлях, на який ступила Україна;
— криза соціальна. У суспільстві знову піднімається до вибухонебезпечної точки ескалація соціальної напруги, викликаної відверто антисоціальною політикою чинної влади, яку своїм підписом під бюджетом благословив Президент.
ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ ЧИ РЕСТАВРАЦІЯ?
Політичний конфлікт, який із різною температурою протягом останніх трьох років чадів над Україною, після серпневого перевороту у Верховній Раді розгорівся до загрозливих масштабів. Цей конфлікт зводиться практично до зіткнення двох ідеологій: модернізму і вестернізації — з одного боку, і пострадянської консервації, а отже, реставрації — з іншого боку. Це конфлікт вчорашнього дня із завтрашнім на полі бою дня нинішнього.
На перший погляд, може видатися дивним реставраційний порив «нових українців», які вийшли або ще не вийшли із печери дикого капіталізму. Насправді нічого дивного тут немає. Наші реставратори зіткнулися з проблемою, яка полягає у тому, що вони втратили системну економічну базу, якою міг бути тільки державний капіталізм. Тобто у своїй основі ідеологія була приречена і помилкова, тому реставраційний проект був неминуче провальним. А виходячи зі специфічного особового складу реставраторів, вони фактично будують те єдине, на чому виховані, що вміють робити, — олігархічний паханат.
Сьогодні, після повернення Януковича, фактичної альтернативи — модернізація чи реставрація — уже не існує. Питання стоїть уже по-іншому — модернізація чи консервація всього найгіршого, що нагромадилося у державі за останні 15 років, розпочинаючи з бандитського капіталізму і закінчуючи імпотенцією держави у сфері людського розвитку і якості життя.
І коли раніше зграї «бандитського капіталізму» вряди- годи були під контролем держави, то нині вони оволоділи нею і підпорядкували її, з усіма її функціями та інституціями, інтересам, сформованим на рівні безумовних рефлексів виживання і накопичення.
Ця реставрація найогидніших прикмет первинного накопичення капіталу здійснюється з точністю до навпаки із волевиявленням народу як у 2004 му,так і 2006-му. Віроломний злам цієї волі через коліно у стінах парламенту з використанням патологічної пристрасті до продажності призвів до розвороту історичного розвитку України на 180 градусів.
Крім вище названих криз у країні почали активно відбуватися ще три критичні процеси:
— друга стадія дикого капіталізму, який уже не завойовує позиції, а відвойовує своє місце під сонцем; який уже не захищається, а нападає; якому не треба шукати покровительства у влади, оскільки він сам є владою;
— зростаючий розрив між елітою і суспільством. Ті, які правлять, і ті, якими правлять, практично живуть у двох різних світах, які не пересікаються. Хоча ця ілюзія самоізоляції є смертельно небезпечною для тих, котрі зверху, оскільки насправді живуть вони з низами на одній території, а тому їхнє пересікання так чи інакше є неминучим і небезпечним;
— десоціалізація державної політики в поєднанні з деградацією і приватизацією державних інститутів створює небезпечне поєднання — люмпенізована маса і відсутність будь- яких островів стабільності й керованості. Ця горюча суміш — класична вибухівка навіть під найміцніший державний дім, а що вже говорити про нашу, ще вразливу державність.
У результаті процес розхитування і руйнування держави набув всеохоплюючого характеру. Ниці потуги протистояти цьому лише підкреслюють незламність генеральної лінії влади. А вона полягає у тому, що виведення з ладу захисних механізмів держави є стратегічною метою двох олігархічних кланів, що примостилися на двох гілках влади. Вони прагнуть до приватизації усієї країни і встановлення новітнього кріпосного права у «банановій» республіці в центрі Європи. Водночас не секретом у посвячених колах є те, що уже зараз сформовані й діють позаконституційні органи управління країною. З одного боку, своєрідний всеукраїнський «сходняк» на зразок сицілійської «куполи», а з іншого, — регентство найнижчого пошибу, коли останнє слово у прийнятті державних, особливо — кадрових рішень належить не Президенту, а його дружині. Тому говорити про демократію, її реальність і ефективність просто несерйозно. Демократичні процедури та інститути стали прикриттям і формою легалізації олігархічних угруповань не інакше як кримінального походження. На наших очах відбувається деномінація демократії як політичного феномена, який тільки почав приживатися у нашому суспільстві.
Виявляється це, перш за все, на партійній складовій демократичного процесу. Взяти, для прикладу, правлячу в державі Партію регіонів. Її успіх на виборах — це результат матеріалізації потужного політичного руху південно-східної України, яка гостро відреагувала на елементи сегрегації, несправедливості й дрімучої некомпетентності «помаранчевої» влади.
Стержнем цього руху був протест індустріально-промислової еліти, регіональних політичних еліт. І яким чином інтереси цього руху виражаються у діях нинішнього уряду, на яких правах увійшли до нього представники цих еліт? На жодних правах, навіть на приставних стільцях у нинішній владі немає харків’ян, запоріжців, дніпропетровців, одеситів. Таким чином, Партія регіонів — не більше ніж порожня назва. За нею — сервільна політструктура, яка обслуговує і легітимізує владу реальних правителів і господарів усієї країни — відомого угруповання відомого походження з відомим спрямуванням діяльності.
РОЗІРВАТИ ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО!
Тому чекати будь-якої модернізації від такої влади — немає жодного смислу. Брутально піддавши ревізії вибір суспільства, правлячі клани не тільки дискредитували українську демократію, а й самі себе загнали у глухий кут, оскільки при такій конфігурації політичної влади у країні будь-який рух вперед, будь-який прогрес просто виключений. У реальної влади немає інтелектуальних потенцій для усвідомлення і здійснення модернізації, а у влади декоративної — немає сили й волі для такої модернізації.
При існуючій конфігурації та природі влади прогрес неможливий. І не тільки у персональному вимірі, а й у структурі та представництві цієї влади. Як висловився один мій знайомий зарубіжний дипломат, ви витворили такий сорт демократії, яка виключає розвиток. Демократія, несумісна із прогресом, — от діагноз сучасної України.
У ситуації, схожій до нинішньої, близькій до патової, Україна уже була у 1992— 1994 роках. І треба віддати належне тодішній еліті, особливо першій особі у тодішньому істеблішменті Леоніду Макаровичу Кравчуку, яким вистачило як розуму і відповідальності за державу, так і елементарного інстинкту самозбереження.
Тоді, як і нині, дострокові вибори, причому за усіма трьома параметрами — президентські, парламентські, місцеві — були найоптимальнішим, найменш небезпечним варіантом, і можновладці пішли цим шляхом порятунку і повели за собою країну.
Підкреслюю, питання жодним чином не ставиться про дострокові вибори як самоціль чи як спосіб задоволення амбіцій тих, хто нині в опозиції, а саме так пробують трактувати ситуацію офіційні речники.
Мова йде про набір швидких і рішучих дій з метою виходу із глухого кута, із замкнутого кола, з метою, в тому числі, самозбереження існуючої еліти; з метою, врешті, святою — відвернути країну від тектонічного вибуху і дати їй історичну перспективу.
Є двоєдина аксіома: по-перше, нікого не може задовольнити існуючий стан речей і, по- друге, ніхто не може мати жодних сподівань, що ситуація сама по собі розсмокчеться і без радикальних дій. Велосипед, який зупинився, мусить впасти. Плавно нічого не відбудеться — потрібен прорив.
Схема такого прориву є зрозумілою і доступною не тільки істеблішменту, а практично кожному громадянину. Вона витає у повітрі, нею все щільніше наповнюється уся суспільно-психологічна атмосфера. Задихаючись в глухому куті, суспільство дозріло до такого розуміння.
Схема виглядає так:
— загальнонародний референдум, на якому народ висловлюється з приводу ідеологічної орієнтації, — модернізація чи консервація, і з приводу організації влади, тобто на тему проблеми інструментальної — бути Україні парламентською чи президентською республікою;
— термінова і безумовна імплементація результатів референдуму;
— загальні, триступеневі перевибори за зразком 1994 року.
Якщо знайдеться сила і воля піти цим рятівним шляхом, якщо удасться ця «мертва петля», країна реально, а не у міфічних снах стабілізується і зрушить з місця — історія відкриє їй семафор прогресу.
Якщо стояння навіть не на запасній колії, а у тупику триватиме і затягнеться за фатальну відмітку, через 1,5—2 роки можна чекати потужного вибуху, який змете усіх.
