Час від часу в російсько-українських взаєминах починають звучати мотиви досить архаїчного, але слов’янофільства, що наполегливо відроджується. Тут і лозунги «слов’янської солідарності» і заяви на зразок того, що «слов’яни повинні жити разом», і про якусь міфічну «слов’янську культуру», і не менш міфічні «слов’янську національність» і «слов’янський характер». У політичному значенні все це переломлюється в ідеологему якихось особливих відносин між Росією, Україною та Білоруссю, які повинні істотно відрізнятися від загальноприйнятих відносин між суверенними державами. Зрозуміло, «слов’янське» виступає як основа для протиставлення трьох цих держав і народів Заходу як нібито одвічно чужому та ворожому слов’янам. У нинішньому політичному слов’янофільстві, як і в його попередникові зразка ХIХ століття, присутній яскраво виражений елемент антиєвропеїзму. Крім того, і сьогодні неопансловізм не позбувся ідеї гегемонії однієї слов’янської держави над іншими, від ідеї панування над ними по праву «братерства». Це було помічено його критиками ще два століття тому, та їх єхидно-проникливі оцінки ніскільки не втратили своєї актуальності нині.
«Они стремятся прикрыть свои эгоистические стремления словами любви, но желание господствовать просвечивает в их выступлениях постоянно; они не могут сдержаться и уже теперь рассказывают о нашем главенстве над другими славянскими племенами, о том, что у нас одних сохранились настоящие принципы славянской народности. «Мы ваши старшие братья», — говорит эта партия, а по нашему народному обычаю старший брат занимает место отца, которого власть в семье — неограничена, и младшие братья должны безоговорочно ему подчиняться, сами не смея ничего обдумывать ... «Ты даже не советуйся с нами, не спрашивай нашего мнения, ибо мы не смеем иметь своё мнение, твоя воля — нам закон.» (Н.Г. Чернышевский «Современник», Петербург, 1861, №10, с. 301—302)
У цих словах Миколи Гавриловича вся суть нинішніх кон’юнктурних спекуляцій на темі слов’янства, на факті мовної близькості слов’янських народів. Уже дуже хочеться декому покерувати слов’янами у своїх вузькокорисливих інтересах.
Серед прихильників відродження «єдиної та неподільної» рідко хто не віддав належне «слов’янським танцям». Тут тобі і «братерський союз слов’янських народів», і «слов’янська солідарність», і «захист слов’ян від світової сіоністсько-масонської змови» і таке інше.
При найближчому розгляді виявляється, що в центрі всіх цих пропагандистських зусиль з’являються чомусь лише три слов’янські народи з 13: росіяни, українці та білоруси. Інших якось рішучо забувають. І взагалі-то зрозуміло чому: багато слов’ян уже хильнули європейської отрути розсудливості, вони уважні до деталей (в яких, за німецькою приказкою, і ховається диявол, тобто суть справи) і вимагають вагомих аргументів. Але які вагомі аргументи можуть бути там, де все побудовано на незвичайній спритності рук, підвищеній емоційності та мрії про «дещо та туманну далечінь»? І то правда, потикнешся зі «слов’янською ідеєю» до поляка, а він, знехтувавши зворушливі словеса та небайдуже ставлення захопленого агітатора, цілком прагматично спитає: чи не йде мова про повернення до тих далеких часів «слов’янської єдності», коли Польща називалася Привісленським краєм, коли навіть польський орден Білого Орла увійшов до реєстру російських орденів, а населення Варшави розкошувало під чуйним керівництвом Петербурга? Може він також пригадає про часи не такі далекі, коли з Москви на його шию призначалися всілякі Гереки та Кани. Чехи ще добре пам’ятають часи, коли 1968 року на їхніх аеродромах сідали «залізні голуби світу» зі сходу.
А ще західні слов’яни, з їхньою безглуздою звичкою роздумувати та чіплятися до дрібниць, спитають трубадурів «слов’янської єдності», чому ніхто в Лондоні не закликає до «братерської єдності» німецьких народів: англійців, німців, голландців, шведів, норвежців, австрійців? Звичайно, це сьогодні, а після 1933 р. і в них також лунали заклики. З Берліна. Після 1945 р. припинилися. Будемо сподіватися, що назавжди.
Чому з Мадрида не лунають заклики до «братерського єднання» нащадків великого Риму (мається на увазі Рим №1): італійців, іспанців, французів, португальців, румунів? Чому не чути заклику до єдності всіх фінно- угорців: естонців, фінів, карелів, мордвинів, марійців, комі, удмуртів, хантів і мансійців разом з угорцями?
Звідки ж саме сьогодні таке несамовите бажання відродити панславізм, усі ці істеричні заклики до слов’янського братання? Те, що відбувається, пов’язане з крахом комунізму. Крахом всесвітньо-історичного масштабу, з одного боку, та крахом національно-російським, з іншого. Микола Бердяєв невипадково називав більшовизм і комунізм російським (Н. Бердяев «Истоки и смысл русского коммунизма»). Більшовикам вдалося 1917-1920 років врятувати та відновити імперію, а згодом і розширити її кордони.
Генерал Антон Денікін, перебуваючи вже в еміграції, говорив, що якби він знав, що червоні збережуть і примножать імперію, ніколи не став би проти них воювати. Але через 70 років після закінчення громадянської війни сталося неминуче — імперія зазнала краху. Марксизм, що зумів на десятиліття загальмувати процес, не виявився універсальним ключем до всіх історичних проблем. Разом з ним відішли у небуття і пролетарський інтернаціоналізм, і класова солідарність, і всесвітньо-історична місія по створенню СРСР (Світової Радянської Соціалістичної Республіки). Ідея, що тяжіла над суспільством, ідея класової спорідненості, виявилася фантасмагорією. І тут вельми стала у нагоді така зневажена марксизмом ідея — расова, ідея кровної етнічної спорідненості. Ідея стара, але безліч разів, хоч і з різною мірою ефективності, перевірена в російській політиці. Проте кажучи про традиційність цієї ідеї як засобу здійснення політичних інтересів російської держави, потрібно пам’ятати, що йдеться приблизно про два століття (з кінця XVIII до кінця XIX). Ще в XVII ст. у Москві — «третьому Римі» — ставилися до слов’янських справ з цілковитою байдужістю. Та лише в кінці XVIII ст., коли у зв’язку з виходом до Чорного моря у Росії з’явилася своя балканська та середземноморська політика, слов’янська ідея зацікавила Петербург. Державні мужі з оточення Катерини II відчули, що ідея ця може бути перспективною для російської могутності.
Дійсно, перед їхнім поглядом мерехтів заповітний Константинополь (недаремно в будинку Романових одного з нащадків чоловічої статі обов’язково називали Костянтином, із заявкою на майбутнє, так би мовити!)
Значну частину населення Османської імперії складали слов’янські народи. Не використати їх у своїх інтересах було би безрозсудним. Самі ж по собі, поза російськими політичними прожектами, ці народи викликали у петербурзьких вельмож інтерес не більший, ніж власні кріпаки.
1848 року, коли в Центральній Європі спалахують національно-визвольні революції, в Петербурзі виникає специфічний інтерес до «австрійських слов’ян» як до знаряддя деструкції Австрійської імперії. Правда, спочатку, керуючись своєю визнаною Священним союзом роллю жандарма Європи, російський монарх не вигадав нічого кращого, як багнетами солдатів фельдмаршала Паськевича врятувати від краху «клаптикову» імперію. Справді, «хотіли — як краще, а вийшло — як завжди». Після ганебної поразки в Кримській війні, Росія зажадала військово-політичного реваншу. В цьому свою роль повинні були зіграти і балканські слов’яни. Така політична кон’юнктура викликала в російському суспільстві загострений інтерес до проблем слов’янства. Мало не сьогодні: з’явилися всілякі «слов’янські» спільноти, гуртки та об’єднання. Слов’янство черговий раз стало модним. Дивна річ, але тексти того часу мало відрізняються від того, що можна прочитати в сучасних газетах певної спрямованості. Те ж саме прагнення підпорядкувати всіх слов’ян інтересам однієї держави та її еліти. Але як і сьогодні, знаходилися в російському суспільстві чесні люди, які не боялися вказати на «одяг короля». Наприклад, філософ Володимир Соловйов: «Лучше было бы совсем промолчать о «славянской идее», нежели выставлять ее только для того, чтобы сразу же подменить ее основами российской истории, то есть заранее признать все другие славянские народы безликим и пассивным материалом для русской национальности». И далі, вказуючи на российських патріотов із газети «Московские ведомости», Соловйов писав: «Наши «сокрушительные» патриоты тоже стоят за объединение, но лишь в тамерлановском понимании. Для них единство означает уничтожение отличий, а вероисповедание служит им только как знамя враждебности и орудие уничтожения... Нет на всем огромном пространстве Российской империи такой религиозной и национальной разновидности, которая не подлежала бы выкорчевыванию во имя тех самых высоких начал нашей веры и народности, на которые указывают ораторы славянского общества».
Хочеться навести ще одну сильну тезу російського філософа. Оповідаючи про русифікацію скорених імперією народів, він зазначав: «Эта система гнета... как она ни плоха сама по себе, становится еще значительно худшей от того вопиющего противоречия, в котором она пребывает по отношению к великодушным освободительным идеям и бескорыстному покровительству, на которое российская политика всегда заявляла свое преимущественное право. Эта политика по необходимости пронизана лживостью и лицемерием, что лишает ее всякого престижа и делает невозможным любой устойчивый успех. Нельзя безнаказанно написать на своем знамени свободу славянских и других народов, отнимая в то же время свободу у поляков, религиозную свободу у униатов, гражданские права у евреев».
1914 року війна Росії з Німеччиною та Австро-Угорщиною також стосувалася «слов’янського питання». Дуже хотілося Константинополя та «свободи слов’янам». І не біда, що українцям під владою Відня жилося краще, ніж під владою Петербурга, головне що визволителі точно знали, що страждають слов’яни під Габзбургами, і все тут ... Невже незрозуміло? Але зрозуміло було не всім. Ось, наприклад, присяжний повірений, а потім особа без певного заняття — Ульянов Володимир Ілліч. Замість того, щоб вітати російських «орлів» на вершинах Карпат, він знай собі обмовляє: «Царизм ведет войну для захвата Галиции и окончательного подавления свободы украинцев», «Россия воюет за Галицию, владеть которой ей надо особенно для подавления украинского народа (кроме Галиции, у этого народа нет и быть не может уголка свободы, относительной, конечно)».
Проте, після 1917 р. про слов’ян знов і надовго забули. Не до них стало. Треба було переулаштовувати людство, слов’яни — не той масштаб, дуже вузько.
1941 року знову довелося пригадати, оскільки ідея класового братерства продемонструвала свою непрактичність. Німецький пролетаріат у мундирі вермахту охоче поливав вогнем із автомата фірми «Рейнметалл» свого радянського брата по класу. Ось тут і створюють у Москві Слов’янський антифашистський комітет, починають видавати журнал «Слов’яни» та друкують безліч плакатів із лозунгом: «Гей, слов’яни!» («Гей» у цьому випадку не має ніякого стосунку до сексуальної орієнтації).
Але 1946 року після невдачі зі створенням Балканської федерації (за участю Югославії та Болгарії) від Чорного до Адріатичного моря, що була викликана непорозуміннями між двома великими вождями — Сталіним і Тіто, знову про слов’ян забувають — аж до кінця 1980-х років.
Після розвалу СРСР з’явилася нагальна необхідність в ідеології, яка б обслуговувала інтереси тих кіл російської еліти, які не мислили свого майбутнього без регенерації наддержави, що почила і без такого звичного панування над Україною та Білоруссю. Такою ідеологією стає російське неослов’янофільство. Проте нового в ньому дуже мало. В основі його те ж саме прагнення панування та підкорення собі інших слов’ян (див. цитати М. Чернишевського та В. Соловйова), інстинктивна антипатія до різноманітності та несхожості, а на її основі — прагнення до тотальної уніфікації (єдина російська мова, єдина російська культура, єдина держава і т.д.) і нестримна міфологія, що абсолютно не сприймає даних науки, реальних фактів історії, археології, етнографії, мовознавства.
Політична потреба породила безліч «слов’янознавців у штатському». Для декого «слов’янська ідея» виступає лише камуфляжем для відверто підривної діяльності проти України. Дуже часто це здійснюється цілком усвідомлено, іноді інстинктивно, так би мовити, за «покликом душі». Як правило, висновок зі всіх «слов’янських танців» робиться простий: мовляв, слов’яни — це один народ і жити вони повинні в одній державі, відомо якій. Теперішні «слов’янознавці» ігнорують фундаментальні роботи вчених, у тому числі й російських, оскільки такі не вписуються в їхню «ідеологію», а ще точніше, в пропаганду.
1927 року в збірнику «Верхи и низы русской культуры» була видана стаття професора князя Н. Трубецького «К проблеме русского самосознания». Що ж там пише професор і князь? А от що: «Много говорили о том, что историческая миссия России состоит в объединении наших «братьев» (взято в лапки М. Трубецьким. — Авт .) славян. При этом, конечно, забывали, что нашими «братьями», если не по языку и вере, то по крови, характеру и культуре, являются не только славяне, но и туранцы (тюрки), и что фактически Россия уже объединила в объеме своей государственности значительную часть «туранского востока». Русский литературный язык является общеславянским элементов в русской культуре и представляет собой то единственное звено, которое связывает Россию со славянством. Говорим «единственное», ибо другие связи — иллюзорны. «Славянский характер» или «славянская психика» — мифы. Каждый славянский народ имеет свой особый психологический склад, и по своему национальному характеру поляк точно так же похож на болгарина, как швед на грека. Не существует и общеславянского физического, антропологического типа. «Славянская культура» — тоже миф, ибо каждый славянский народ вырабатывал свою культуру отдельно, и культурные влияния одних славян на других нисколько не сильнее влияния немцев, итальянцев, турок и греков на тех же славян. Этнографически славяне принадлежат к разным этнографическим зонам. Итак, «славянство» — понятие не этнопсихологическое, этнографическое или культурно-историческое, а понятие лингвистическое. Язык и только язык связывает славян».
А от ще фрагмент зі статті професора Трубецького: «Русские (великороссы) вместе c угро-финнами и волжскими тюрками составляют отдельную культурную зону. Связь русских с «туранцами» закреплена не только этнографически, но и антропологически, ибо в русских жилах безусловно, кроме славянской, есть и угро-финская, и тюркская кровь.»
І ще один фрагмент: «В народном характере русских, безусловно, есть какие-то нити связи с «туранским востоком». То братание и взаимное понимание, которые так легко устанавливаются между нами и этими «азиатскими», основываются на этих невидимых нитях расовой симпатии. Русский национальный характер... решительно непохож на национальный характер других славян. Целый ряд черт, которые русский народ особенно ценит, не имеют никакого эквивалента в славянском моральном типе».
Можна було б цитувати ще і ще. І цього автора, й інших.
Але, як говорили прадавні люди: «розумному досить».
До речі, декілька років тому, в період перебування з візитом у Києві польського президента Олександра Квасьнєвського, до нього звернувся з питанням лідер тоді найбільшої лівої фракції Верховної Ради: «Як особисто Ви, пане президенте, маєте намір зміцнити єдність слов’янських держав?» Польський президент змірив очами головного лівого України тривалим поглядом, зітхнув та відповів: «Я не вірю в політичну єдність на основі близькості мов».
Так і в історії слов’янських народів і держав — ця сама єдність була явищем досить рідкісним. Як і в історії германців, романців, тюрків і фінно-угорців. Чому? А тому, що, як сказав один лорд: «Британія не має постійних друзів і постійних ворогів. Вона має лише постійні інтереси». А інтереси у всіх різні. Іноді вони співпадають, іноді — ні. І взаємної неприязні між слов’янськими народами було не менше, ніж симпатій. Люди є люди. Вони сваряться, миряться, знову сваряться. Коли сьогодні відомі кола навіюють нам ідею про «феноменальну єдність» православних слов’ян, згадуються Балканські війни початку ХХ століття, де православні слов’яни болгари вступали в криваву сутичку з православними слов’янами сербами. Болгарія, як відомо, двічі в ХХ столітті воювала на боці антиросійських коаліцій. За іронією історії, відомий болгарський русофіл, генерал-полковник артилерії Володимир Заїмов, ще будучи молодим поручиком, отримав поранення в голову осколком російського снаряда на румунському фронті під час Першої світової війни та носив цей осколок аж до 1942 року, коли був страчений за зв’язок із радянською розвідкою.
А 1939 року Польща замість того, щоб підтримати Чехословаччину в протистоянні з Гітлером, «під шумок» відрубала у братів- слов’ян Тешинську область.
І того ж пам’ятного 1939 року, коли росіяни, українці та білоруси, одягнуті в форму Червоної армії, вдерлися до східного воєводства Польщі, в радянський МЗС був викликаний для офіційного повідомлення посол Польщі Гжибовський. Нещасний поляк намагався щось буркотіти про «слов’янську солідарність». Його, зрозуміло, не почули та не зрозуміли. У той момент «слов’янський фактор» був не в інтересах Кремля. Адже як було би чудово, якби дійсно слов’янські народи допомагали одне одному у важкі хвилини, не намагалися би поділятися на «старших» і «молодших», не зазіхали би на братські землі, не старалися позбавити ближнього державності шляхом конструювання всіляких хитромудрих «союзних» пасток, не намагалися нав’язати всім іншим себе як «об’єднувача», не старалися загнати інших в єдине стійло зі своїм національним диктатом…
Може коли-небудь... Проте, як сказав поет: «Шкода тільки — жити в цей час прекрасний вже не доведеться — ні мені, ні тобі».
Ну, а відповіддю на панславістські спекуляції може бути ясне розуміння простих істин:
1. Усякий слов’янський народ є самостійною людською спільнотою зі своєю власною мовою, культурою, традиціями та історичною долею.
2. Усякий слов’янський народ може існувати та процвітати незалежно від союзних або несоюзних відносин із іншими слов’янами (прекрасний приклад — маленька Словенія, що має прохолодні відносини з Сербією та Хорватією, усього за декілька років незалежності стала цілком благополучною країною Європи).
3. Не треба ні до кого в нав’язливій, а тим паче в грубій формі, приставати зі своєю «слов’янською любов’ю» та робитися несамовитим, отримавши відмову.
Ну, а нормальний живий людський інтерес слов’ян один до одного, щира та доброзичлива симпатія можуть зберегтися.
І збережуться тим більше, чим менше навколо цього буде накручено політичних спекуляцій усякого штибу сумнівними «слов’янознавцями в штатському»...
