Народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко, житель Севастополя, виступив із закликом переглянути і переписати всі програми і підручники з історії України. Історія — це друге хобі депутата, перше — російська мова та надання їй тим чи іншим чином державного статусу. Пан Колесніченко вилив на сучасну українську історіографію потік обвинувачень, щоправда, не від своєї лише власної персони, але й від імені севастопольських учителів історії. Цей опус, опублікований у газеті міської ради «Севастопольские вести» і адресований, як сформулювали автори, «віце-прем’єр-міністру, доктору історичних наук, професору, академіку Академії правових наук України Д.В. Табачнику», потрібно навести хоча б фрагментарно: «В городе-герое Севастополе состоялась конференция учителей истории. Мнение педагогов было единодушным. Ныне действующая (2001 года) и вновь утвержденная (2005 год) программы по истории Украины и всемирной истории для 5—11-х (12-х) классов, а также рекомендованные учебники истории являются образцом реализации политических установок временщиков и заведомой фальсификации реального исторического прошлого нашей страны. Школьникам предлагают изучать сомнительные истории об украинцах, а не историю Украины». Дивно, що нардеп вважає «тимчасовцями» не лише тих, хто затверджував програми з історії в 2005 році, тобто ненависних йому «помаранчевих», але й «тих», хто робив це в 2001 р., у часи Л. Д. Кучми, що трохи дивує. Отже, подібні погляди нам пропонують вважати «vox populi», тобто «голосом народу».
Однак інші засоби масової інформації Криму мають сумніви щодо масової заклопотаності севастопольців цією проблематикою. Більше того, підозрюють досить штучну стимуляцію і збурення пристрастей навколо шкільного курсу з історії України.
Наприклад, власний кореспондент з Севастополя газети «Кримська світлиця» Лідія Степко провела журналістське розслідування, про результати якого повідомила на сторінках «КС» у номері за 26 січня 2007 р.
Л. Степко звернулася в Міське управління освіти, щоб отримати додаткову інформацію про конференцію вчителів-істориків. З’ясувалося, що ніякої конференції не було, а приблизно 50 осіб — викладачів історії з 200, які працюють у місті, були зібрані народним депутатом у ресторані без відома керівників управління освіти.
З’ясувалося, що всі учасники посиденьок отримали банківські картки з 200 гривнями на рахунку. Про це повідомлялося навіть у місцевих теленовинах. Мабуть, потрібно думати, що це скромна компенсація за «моральні страждання» вчителів, змушених викладати історію України з українських позицій?
Кореспондент «КС» запитала керівника управління освіти міста: «...В управління надходили скарги батьків учнів міських шкіл з приводу неправильного викладу історичних подій у підручниках історії України?»
Відповідь: «Жодного разу».
«Може, вам скаржилися вчителі історії?»
Відповідь: «Офіційно — ніколи».
З міської газети «Слава Севастополя» ми дізнаємося, що В. Колесніченко був (з січня 1982 р.) першим секретарем Володимир-Волинського МК ЛКСМУ Волинської області, з жовтня 1989-го — головою контрольної комісії Ялтинського міськкому КПУ, а вже в Партії регіонів узяв на себе місію ідеолога.
У відкритому листі до Д.В. Табачника, який має «набатну» назву «Уроки лицемерия для маленьких украинцев», В. Колесніченко звинувачує сучасну українську історіографію в наступних гріхах: «Самое страшное в этом мракобесии то, что детям методично вдалбливается в голову тема враждебного отношения к нам со стороны России и мысли о превосходстве украинского народа над русским, а также косности и убогости российского государства. А это путь к национальной нетерпимости, ксенофобии, антисемитизму и расизму, которые уже стали проявляться в нашей жизни». Ось такий зразок комсомольського красномовства. Мабуть, треба вважати, що Російська імперія була полум’яною прихильницею української незалежної державності і про це потрібно розповідати школярам. Так уявляє собі В. Колесніченко «реальне історичне минуле» України. А всіх, хто думає інакше, екс-комсомолець із молодим завзяттям клеймить найбільш махровою політичною лайкою, оголошуючи фашистами, антисемітами, вбивцями циган, есесівцями, людиноненависниками «місцевого розливу» і т.п.
Дивно, як передається політична традиція 30-х років нашому начебто ліберальному часу. На славнозвісних московських процесах, де солістами були тов. А. Вишинський, учорашні члени політбюро виявлялися «фашистами», а Микола Бухарін, якщо вірити красномовним обвинувачам, навіть особисто в Сибіру труїв колгоспну худобу. Політичних противників незграбно ототожнювали з тими, до кого вони не мали жодного відношення.
Ось таку ж саму «аргументованість» і «доказовість» звинувачень демонструє колишній товариш комсомольський секретар.
У чому він побачив пропаганду переваги українців над іншими народами, сказати складно. Очевидно, звичний уже нам рівень українського самоприниження не задовольнив очікування пана нардепа. Може, В. Колесніченко має на увазі той безперечний факт, що в XVI — XVII і першій половині XVIII ст. рівень освіти і культури в Україні був помітно вищим, ніж у наших північно-східних сусідів? Адже про це писали на початку ХХ століття зовсім не українські націоналісти і не «помаранчеві» опоненти нашого депутата, а професори російських імператорських університетів. Навряд чи вони хотіли «піднести» українців над росіянами... Вони просто доповідали про відомі їм факти.
От, наприклад, професор Казанського університету О. С. Архангельський у книжці «Из лекций по истории русской литературы» (Казань, 1913 р.) пише: «Собственные литературные силы Москвы на первых порах крайне незначительны, — вернее сказать их совсем нет: и в области литературы до самого конца XV века Москва жила чужим добром… И если сравнивать Киев с Москвой, то не только в XIV, но и в XV в., в отношении литературном Москва несравненно ниже Киева XII века». Така заява російського імператорського професора, звичайно, може викликати викривальний екстаз у пана Колесніченка, але я не думаю, що О.С. Архангельський був меншим патріотом Російської імперії, ніж нардеп В. Колесніченко нинішньої Російської Федерації. А ось петербурзький професор П. Морозов, автор книги «Феофан Прокопович» (СПб, 1880 р.): «Петр видел, что московское духовенство в своем образовании стоит неизмеримо ниже киевлян, что в Великороссии видится только «заматерелое грубости чудо, всех ужасных видов ужасное», и нет людей, которые могли бы руководить просвещением духовенства, заботиться о школах, следить за ходом и результатами преподавания; вот почему, желая поднять уровень образования в этой среде, он необходимо должен был обратиться к киевским ученым».
А от що пише російський академік О. Пипін: «Тем новым элементом, который с конца XVI века и особливо в течение XVII вмешался в московскую книжность и в конце концов возобладал над нею, были образование и литература, развившиеся в Западной Руси и в Киеве… Но чем дальше, тем необходимее становились, однако связи Москвы с юго-западом, собственных сил явно недоставало: из Москвы зовут киевлян для ученой работы… К половине XVII века в Москве было наконец понято, что для книжного дела нужны настоящие ученые люди: у себя дома таких людей не было; их стали призывать из Киева». (История русской литературы. Изд. 2. Спб., 1902 р.).
Сподіваюся, що цих авторів колишній перший секретар Володимир- Волинського МК ЛКСМУ не зарахує до сонму фашистів, есесівців, антисемітів, ворогів циган і т.д.?
Не знаю, вищість це чи невищість, але той же академік О. Пипін розповів, як українці заснували першу в Росії організовану школу в 1649 р. Улюбленець царя Федір Ртіщєв заснував за дві версти від Москви монастир і закликав туди з Києва «иноков, изящных в учении грамматики словенской и греческой, даже до риторики и философии». Приїхало майже 30 українців, які організували учбовий процес. Першим їх учнем був сам боярин Ртіщев.
А щодо відсталості та убогості, то хіба не свідчить про це той факт, що, за словами того ж Пипіна: «Киевская наука была в Москве делом неслыханным и производила различное впечатление, одни отнеслись к ней с полным сочувствием и желали отправиться в самый Киев для более широкого образования, другие, верные старому обычаю, заподозрили в ней нечто зловредное и опасное...», — зовсім як пан Колесніченко про підручники з історії України, які, на мій погляд, написані надто м’яко і обтічно.
А наступного року посипалися доноси на українську школу. На допитах москвичі говорили: «Учиться в киян Федір Ртіщев грецькій грамоті, а в тій грамоті і єретицтво є... А боярин Борис Морозов тримає отця духовного для очей людських, а єретицтво знай підтримує... Хто латинь вивчить, той з праведного шляху зіб’ється».
Очевидно, всі ці факти свідчать про безумовне європейське лідерство Московії XVII століття у сфері науки і культури? Якщо подібне так обурює В. Колесніченка, то чим він пояснить реформи Петра I, які і російськими, і радянськими істориками тлумачилися саме в контексті боротьби проти бездіяльності та відсталості Росії?
Треба б В. Колесніченку затаврувати і Олександра Пушкіна з його «Историей Петра», де опис допетрівської країни починається словами: «Россия. Дикость. Нравы — зверские». За Колесніченком, усі ці факти потрібно засекретити і ніколи не повідомляти школярам і студентам.
Напевно, вчитель історії має говорити, що в XVII столітті Росія була світочем світової цивілізації. Адже Петро I їздив в Європу вчитися, а не навпаки. А європейці (в тому числі, й українці) їздили в Росію вчити. Можна, звичайно, повідомити багато приємного для нашого нардепа в курсі історії України, і він буде вельми задоволений. Лишень шкода, що з історичною правдою це не матиме нічого спільного.
В. Колесніченко звинувачує українців у претензіях на винятковість. Аргументація, звичайно, відсутня. Але ось той же професор О.С. Архангельський, говорячи про внесок Дмитра Ростовського (Туптала) в російську культуру, зазначає: «Это сочинение («Четьи Минеи») остается до сих пор, вместе с Прологом, настольной книгой благочестивого русского грамотника; труд единственный в своем роде, какого без сомнения, не мог бы совершить никто из московских книжников». Ну, чим не російська проповідь «української винятковості», за нашим нардепом? Або ось ще одне, очевидно, неприємне для російських патріотів зразка нашого нардепа, повідомлення професора П. Морозова про те, як українці засновували театр у Росії: «...львовского повета шляхетский сын Степан Чижинский ставил в Москве «Комедию о Давиде с Голиафом» и иныя комедии и учил комедийному делу 80 человек всякого чина людей». (История русского театра. — СПб., 1889 р.).
А висновок професора О.С. Архангельського нардепа Колесніченка надзвичайно обурить: «Киевляне, при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй половины XVII в. в Московской Руси — хозяева положения, лучшие, наиболее выдающиеся здесь деятели». Страшні, однак, ці українські націоналісти — московські, петербурзькі і казанські академіки та професори...
Оцінюючи роль українців в освіті Росії, професор П. Бессонов зазначав: «Пришельцы (малороссы) заняли здесь (в Великороссии) самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и типографических ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подвергалось их реформам, по крайности неотразимому влиянию: богословское учение, исправление священного и богослужебного текста, печатание, дела раскола, церковная администрация, проповедь, храмовое, общественное и домашнее пение, ноты, внешность архиерейских домов, образ их жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, например певчих, вид и состав школ, предметы и способы учения, содержание библиотек, правописание, выговор речи устной и в чтении (церковное мягкое г вместо твердого), общественные игры и зрелища и т. д. и т. д.» (Проф. П.А. Бессонов. Белорусские песни. 1871 р.)
Ну і що ж з усіма цими свідченнями російських учених робити, пане народний депутате України, сховати їх під замок, заборонити згадувати в підручниках, зробити вигляд, що їх не було? І це лише дещиця таких свідчень...
Є безліч історичних фактів у російських виданнях XIX — початку ХХ століття, які свідчать, що цивілізаційний розвиток Московії аж до реформ Петра був уповільненим, явно відставав навіть від найближчих сусідів.
На думку В. Колесніченка, в нинішній історії України надто багато українців. Потрібно б їхню кількість скоротити на користь інших етносів. Але українців дійсно в Україні багато: згідно з переписом 2001 р. майже 80%, тож чому в історії України їх має бути менше? Дуже б хотілося Колесніченкові історії України без українців, щоб вони там були ще непомітніші, сиділи тихо, з-за спин національних меншин зайвий раз не виглядали...
Такою історія України подавалася майже 340 років. Очевидно, саме вона викликає у нашого «реформатора» настільки сильну ностальгію.
Обурює «реформатора» виклад більш ніж доказових фактів, які, звичайно, можуть бути комусь неприємні, проте це факти. Чи приємно німцям (і не лише їм) чути про Голокост? Чи приємно туркам чути про геноцид вірмен?
Тож накажете про це мовчати, щоб нікому не зіпсувати настрій? «Реформатор» обурюється: «Інші ж народи, на думку авторів підручників, особливо росіяни, поляки, австрійці, угорці та інші перешкоджали протягом сторіч утворенню незалежної Української держави, розвитку української мови і культури, причому робили це зловмисно і планомірно. Такі твердження розділяють маленьких громадян України, сіють міжнаціональну ворожнечу, сприяють ксенофобії та нетерпимості». Тут В. Колесніченко претендує на епохальні відкриття: виявляється, всi XVI — XVII — XVIII і XIХ сторіччя разом із ХХ польський народ знемагав від прагнення створити незалежну Українську державу, особливо на Правобережжі і в Галичині, активно сприяв розвитку української мови і культури... А росіяни, з 1654 р. починаючи, мріяли про українську незалежність... І не було ніяких указів про заборону української мови і культури. В. Колесніченко виступає тут адептом «брехні во благо», саме брехня, на його думку, є головним миротворцем. Згідно з його логікою, у школах ФРН не можна розповідати про Голокост, у школах Італії — про австрійську окупацію, у школах Франції — про спалення Жанни д’Арк...
Це брехня за допомогою замовчування. А тим часом у школах США розповідають про колишню расову дискримінацію, про знущання білих плантаторів над неграми-рабами, про винищування індіанців і чомусь, всупереч менталітету В. Колесніченка, це не розділяє маленьких громадян США, не сіє міжнаціональну ворожнечу, не сприяє розвитку ксенофобії та нетерпимості. Правда, якщо це дійсно правда, не може бути шкідливою. Вона лікує людські душі, навіть якщо ліки гіркі, калічить же брехня, приховування істини.
В. Колесніченко сумнівається, що «Держава війська Запорозького» Богдана Хмельницького була повноцінною державою. Це питання рівня історичних пізнань самого пана депутата.
Але особливий протест В. Колесніченка викликала порівняльна історична таблиця, присвячена соціально-політичному і культурному стану України і Росії на момент Переяславської Ради.
Ось ця таблиця.
Невже В. Колесніченко заперечуватиме перший пункт? Може, Московія 1654 р. була демократичною республікою? А кріпацтво в Росії відмінили лише в 1861 році... Важко заперечувати і третій пункт. Очевидно, В. Колесніченко не погоджується з четвертім і п’ятим пунктами... Але ж вони підкріпляються численними свідченнями російських дожовтневих істориків.
Я можу цитувати їх дуже довго. Але навряд чи це переконає опонента.
Судячи з усього, історія цікавить його менше за все. Ідеться про політичний проект. Про це яскраво свідчить оцінка В. Колесніченка наведеної таблиці: «Простий аналіз... констатує «перекручену відрижку» так званого національного патріотизму...»
Лексика в нашого нардепа просто чудова, Андрій Януарійович Вишинський помер би від заздрості. Лексика — погромна.
Якщо В. Колесніченко з такою лексикою увірветься в українську історичну науку, то наслідки будуть найважчі.
Доведеться пригадати недоброї пам’яті часи Постишева і Кагановича, ідеологічний терор та інтелектуальне насильство, а про вільні наукові дискусії доведеться забути надовго.
В. Колесніченко прикладає до української шкільної історії офіційну державну історичну схему Російської Федерації, з якою вона явно не співпадає, і щиро обурюється невідповідності. Але жодна держава, якщо вона не хоче вчинити ідейне самогубство, не дозволить викладати свою історію з позицій іншої держави. Українці в історії України дуже заважають нардепу і він би хотів їх звідти витіснити, але тоді це буде зовсім неукраїнська історія України, де корінний народ, титульна нація будуть лише частково присутні, перефразовуючи Шевченка, «у нашій, не своїй історії»...
А тим часом, у коханій В. Колесніченком РФ, історія Росії — це на 90% історія росіян. Візьміть будь-який російський підручник і пересвідчіться. Що ж до її правдивості та достовірності, то такий значно більш авторитетний історик, ніж В. Колесніченко, академік Юрій Афанасьєв, ректор Російського державного гуманітарного університету (колишній Московський історико-архівний інститут), виступаючи в 2005 р. з нагоди 20-річчя перебудови, сказав, що вся російська і радянська історія сфальсифікована на 90%. Але нехай навіть В. Колесніченко візьме підручники з історії Польщі, Італії, Болгарії, Португалії, Іспанії, Чехії та переконається, що скрізь і всюди історія країни — це, передусім, історія титульної нації, де однак частково повідомляється дещо про історію національних меншин. Чому ж Україна має бути якимсь дивним виключенням із цього правила? Якщо в РФ росіян офіційно називають «державотворчим народом», то хто ж є державотворчим народом в Україні? Керуючись логікою і ментальністю нашого «реформатора» історії, всі, крім українців. Переписати історію України, судячи з усього, планують за історичними матрицями Російської Федерації, а за ними — Росія — найбільш миролюбна в історії держава, яка ніколи не вела агресивних воєн, ніколи не виношувала недобрих намірів щодо сусідів, а російський імперіалізм — це лиха вигадка недоброзичливців. Зроду-віку ніякого російського імперіалізму не було. Брехня це все.
Зрозуміло, найзапекліше обурення у В. Колесніченка викликають будь- які згадки про ОУН-УПА і про їхню боротьбу за державну незалежність України.
Якщо прожекти севастопольського нардепа підтримають, то українська історична наука буде відкинута до часів Володимира Щербицького і його московських начальників, а нове покоління громадян України не отримає адекватного уявлення про минуле своєї країни та перебуватиме в полоні імперсько- радянських ідеологічних догм, де немає місця українській Україні.
