Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Дежавю глобалізації

29 січня, 2002 - 00:00

Дебати і протести стосовно глобалізації звучать приглушено після терористичних актів у вересні минулого року. Однак це затишшя зовсім не означає, що вони припинилися назавжди. Протести проти глобалізації, ймовірно, відновляться з поверненням життя у нормальну колію. І коли це трапиться, наше розуміння процесу глобалізації буде набагато кращим, якщо ми заглянемо в історію.

У істориків глобалізація викликає гостре відчуття дежа вю: ми вже були тут сто років тому. Вже існували великі досягнення — матеріальний прогрес, приголомшуючі нові винаходи, такі як автомобіль, телефон, друкарська машинка, нарівні з якими звучали протести проти світу, що, здавалося, вийшов з-під контролю традиційних політичних інститутів.

А потім, як і сьогодні, негативна реакція виникла з боку, головним чином, багатих індустріальних держав, а не бідних периферійних країн, які часто вважалися об’єктами капіталістичної експлуатації. Саме високорозвинені країни встановили тарифні ставки для запобігання «несумлінній» конкуренції з-за кордону. Центральні банки було встановлено для управління безладними потоками капіталу. Міграційна політика посилилася після того, як деякі країни, що стали основними об’єктами імміграції, почали обговорювати питання виборчого підходу під час прийому іммігрантів.

Процес інтеграції було повернуто назад після Першої світової війни і остаточно знищено під час Великої Депресії цілим рядом страшних ударів, таких як тарифний протекціонізм, фінансова паніка, що поширилася як заразлива хвороба з периферії до самого серця світової фінансової системи; звернення до економічного націоналізму і автаркії. Те, що до 1914 року було лише страховкою проти надмірної глобалізації, стало після Першої світової війни гігантським зашморгом, що затягнувся на шиї світової економіки.

Найбільш вражаючою характеристикою негативної реакції у ставленні до глобалізації є її здатність до створення незвичайного союзу правих і лівих. Наприкінці 19-го століття, позиції землевласницької аристократії в Європі були ослаблені через конкуренцію з боку дешевого зерна та інших продуктів, які привозяться з-за океану. І, по мірі того, як падали ціни на сільськогосподарські продукти і земельну ренту, аристократія виявилася перед перспективою занепаду. Тоді вона мобілізувала дрібних фермерів, ремісників і власників дрібносерійного виробництва, які поділяли переконання землевласницької еліти, що вільна конкуренція — згубна. Для цих груп глобалізація означала перерозподіл.

На лівому фланзі робітничий клас, який зростав, намагався використати політичну силу для зміни економічних відносин, тобто впровадження більш прогресивної податкової політики чи припинення використання тарифів для збереження старого ладу. Прогресивні сили також засуджували підрив міжнародним капіталізмом трудових норм. Німецький соціолог Макс Вебер прославився попередженнями про страшні наслідки подальшої імміграції поляків до Німеччини. «При по-капіталістичному неорганізованій економіці, — писав він, і слова його є відлунням сьогоднішніх дебатів щодо глобалізації, — складається певна ситуація, в якій більш висока культура не перемагає, а виявляється переможеною в боротьбі за існування з більш низькими культурами».

У центрі, що потрапив у облогу антиглобалізаційної реакції з правого і лівого флангів, ліберальна комерційна еліта визнала плоди відвертості економіки чи глобалізації корисними і сприятливими. Таким чином, замість розколу між правими і лівими виявився потрійний поділ між консерваторами, які виступали проти глобалізації, прихильниками глобалізації — лібералами, і лівими силами, що прагнуть до перерозподілу.

А при радикалізації крайніх складових політичного спектра, як це сталося у період між двома світовими війнами, антиінтернаціональне праве крило перейшло до фашизму, ліве — до комунізму, внаслідок чого виявилася паралізованою демократична політика.

Протягом більшої частини післявоєнного періоду, починаючи з 1945 року, такого поділу не існувало, оскільки праві і ліві боролися за перерозподіл у рамках національних економік. Стара потрійна поляризація повернулася тільки разом з новою хвилею глобалізації. І знов існує антиінтернаціональне праве крило, яке набуло певного впливу у всіх великих промислових державах, і яке намагається захистити нинішнє економічне процвітання і права власності від мінливості міжнародних ринків.

Протекціоністські анти- глобалізаційні імпульси лівого крила не такі помітні у політичних партіях, як у лейбористських рухах, але саме вони і впливають на формування політичних програм. Для профспілок нове праве крило — конкурент у боротьбі за народну підтримку. Для їхніх членів міжнародна конкуренція — основна загроза, оскільки імпортовані товари й іммігранти можуть викликати зниження заробітної плати менш кваліфікованим робітником. Отже, вимоги про заборону ввезення продукції, що стосуються «несумлінної конкуренції», передаються і великим центристсько-лівим партіям, таким як французькі соціалісти чи американські демократи. Боязнь зниження заробітних плат грає на руку більш широкій політичній коаліції, побудованій на широкому неприйнятті глобалізації, спрямованому проти багатонаціональних корпорацій і міжнародних фінансових інститутів.

У центрі ж сьогодні знаходиться щось схоже на ліберальний політичний прошарок Європи кінця 19-го століття: політичний рух еліти, яка підтримує глобалізацію, тому що отримує вигоду від неї. Це група, яку циніки прозвали «людьми Давоса».

Навряд чи така програма (представлена подібним чином) коли-небудь зможе завоювати широку популярність у виборців. Витрати глобалізації та неприйняття, яке вона викликає, дуже очевидні. Політична партія такого типу, що виступає за просту лібералізацію і відвертість, рідко отримує більше ніж 5% — 10% голосів виборців, що видно на прикладі ліберальної партії Німеччини «Вільні демократи». Коли «Союз Свободи» Лешека Балцеровича у Польщі отримав 13% голосів під час парламентських виборів 1997 року, це було приголомшуючим успіхом. Однак під час виборів минулого року «Союз Свободи» отримав менше 5% голосів, що набагато ближче до «нормального» рівня підтримки, яку отримує ліберальний політичний рух.

Така нова політика викликає почуття безпорадності. Старі політичні рухи 20 го століття переважно вичерпали себе: класичний консерватизм — тому що світ змінюється надто швидко для того, щоб консерватизм міг здаватися актуальним чи привабливим; класичний соціалізм — тому що швидкість змін так само підриває традиційні лейбористські позиції.

Неспроможність цих двох поважних, але вже застарілих напрямків відчиняє двері новому популізму, побудованому на антиглобалізаційних настроях. Нова/стара політика спрямована на окремо взяту країну, окремо взяту націю і дотримується ідеї відродження нації як захисного бастіону проти іноземних товарів, іноземних переселенців та іноземної власності. Такий підхід небезпечний і руйнівний, і на ньому лежить велика частина відповідальності за страшні напрями в європейській політиці першої половини 20-го століття.

Проект Синдикат для «Дня»

Гарольд ДЖЕЙМС, професор історії Принстонського університету і автор книги «Кінець глобалізації: уроки великої депресії» (Harvard University Press, 2001).

Гарольд ДЖЕЙМС
Газета: 
Рубрика: