«В Україні сталася більш значна подія, ніж призначення прем’єр-міністра України першого коаліційного уряду, — сказав сам Віктор Янукович у недільному інтерв’ю Першому національному телеканалу. — Розблоковано законотворчий процес. Нарешті почала працювати парламентська більшість». З його слів, новий — «сильний, професійний, що спирається на сформовану більшість» — уряд отримав нелегку спадщину. «Не перебільшу, і це неодноразово підкреслював Президент України, — ситуацію в бюджетній сфері можна назвати катастрофічною», — зауважив прем’єр. Представляючи учора в Донецьку свого наступника на пост голови облдержадміністрації Анатолія Близнюка, прем’єр висловив упевненість у тому, що Президент накладе вето на такий варіант держбюджету- 2003. «Треба надувати не щоки, а дохідну частину бюджету», — зазначив він при цьому. До важливих заяв, зроблених новим прем’єром із моменту його затвердження парламентом, належить і досить категорична відповідь тим, хто пророкує його в учасники президентських виборів 2004 року. «2004-й рік буде після 2003-го року, і всі політики мають час виявити себе. Народ завжди вибирає кращих, і тим більше такий мудрий народ, як український», — сказав Віктор Янукович у тому ж інтерв’ю Першому телеканалу. Коментуючи спроби багатьох аналітиків і журналістів розглядати прем’єрський пост крізь призму майбутніх президентських виборів, В. Янукович зазначив, що його позиція в цьому питанні проста: «Треба працювати кожному на своєму місці, працювати ефективно. Вважаю, що моя посада дає можливість розкритися мені як професіоналу передусім». «Кажу прямо: у президенти я не збираюся», — резюмував він. Але якщо до виборів-2004 ще є час, то відносини з парламентом новому главі уряду доведеться будувати вже сьогодні. Причому, як це не парадоксально, В. Янукович буде вимушений задовольняти претензії і тих депутатів, яким сам допоміг отримати мандати — без високого результату блоку влади в Донецькій області вони б не пройшли в парламент.
З обранням Віктора Януковича новим прем’єр-міністром «підвішений» стан попереднього уряду, в якому він перебував протягом останніх місяців, змінився «підвішеними» очікуваннями нових портфельних розподілів і кадрових призначень. До того ж, у перспективі вишиковування своїх власних політперспектив і віддачі власного уряду, для нового прем’єр- міністра більш важливим і драматичним є не сам факт його затвердження парламентом, скільки розподіл міністерських посад. Кадрова композиція кабінету, рівень і якість «фракційно-більшовистського» представництва багато в чому визначать сильні і слабкі боки уряду, їхнє співвідношення і, зрештою, відміряють політичний час і цьому прем’єру, і цьому уряду.
Заручившись підтримкою більшості 234 голосів, новий прем’єр вивів «фракції дев’ятки» з критичного стану «недобільшості», фактично структурував Верховну Раду на майже мінімально виграшну коаліцію більшості та максимальну меншість. По суті, Янукович пристебнув «постійновислизаючу» від заповітного цифрового маячка більшість до певної і потрібної цифри. Щоправда, голосувального тріумфу не вийшло, як свого часу з Лазаренком чи нещодавнім голосуванням по Генпрокурору. Однак висунена більшістю і Президентом кандидатура нового прем’єр-міністра обиралася в логіці вже парламентської республіки, наполегливу тенденцію розвитку якої неможливо не помічати. Тобто новий прем’єр — це прем’єр не зібраних депутатських голосів і навіть не прем’єр всієї Верховної Ради. 234 означає, що Януковича обрала більшість. І все.
Ця обставина, як і непереконливість цифри, сама по собі робить позиції Януковича вельми неміцними в кадровому торзі з «більшовицькими» фракціями. «Кейс посад» і міністерських вакансій у нового прем’єра набагато менший, ніж кадровий апетит «більшовицької еліти». У такого роду внутріпарламентському торзі, як правило, початкові ваги голосів фракцій непропорційно збільшуються.
«Прем’єрним» голосуванням ніби структурувалася більшість. Але більшість ця, по- перше, відцентрова, по-друге, вона керується інтересами фракцій та інтересами міжфракційних угод, по-третє, при всій своїй різнорідності вона швидко консолідується спільним інтересом виживання, оскільки є групою лояльних до влади еліт. Якщо кадрові рішення Януковича будуть неточними чи йтимуть урозріз із представниками цього «елітного клубу», то новий Кабмін постійно відчуватиме дефіцит парламентської підтримки, законодавчого ресурсу і, в результаті, загальну слабкість політичних позицій. Якщо ж операція з фракціями виявиться більш чи менш задовільною, то Янукович може опинитися не у звичному для нього оточенні відданих, лояльних і слухняних підлеглих, а пов’язаним у своїх рішеннях «міністрами коаліції», які проводять лінію своїх політичних сил.
Для сильного, амбіційного і націленого на надзавдання політика подібний політичний «крій», безумовно, замалий і незручний. У взаємовідносинах більшість-Янукович дилема в ось у чому, (яку ми можемо прямо так і назвати — «дилема прем’єра» або «дилема Януковича»): прем’єр більшості чи більшість прем’єра? За цим смисловим і логічним нюансом — різний реальний політичний статус, можливості та ресурси двох складових класично європейського кабінетного механізму — прем’єра і більшості. Якщо статус Януковича не вийде за рамки прем’єра більшості, то він ризикує потрапити в пастку формули «сильний політик — слабкий прем’єр». За сильної президентської адміністрації це з самого спочатку занизило б політичну вагу нового голови Кабміну.
За логікою попередніх кабінетів прем’єри прагнули мати свою більшість для гарантованої підтримки своїх законопроектів, рішень. Але, як правило, ніколи її не мали, обмежуючись мобілізацією ситуативних голосувальних коаліцій в особливих випадках. У нинішній ситуації «дилема прем’єра» може бути вирішена точними кадровими рішеннями — справедливе кадрове представництво фракцій зможе стабілізувати та наростити «цифровий формат» більшості, забезпечити сильні політичні та законодавчі позиції Кабміну в цілому. І що важливо — не як особливого центру влади, а саме як кабінету більшості, представницького уряду. У руслі цієї логіки (тобто парламентсько-представницької) і повинні відбуватися кадрові призначення нового уряду, щоб фракції більшості були задоволені (в розумних межах, зрозуміло) своїм представництвом. Прийняття подібного роду рішень — завдання не з легких. Угоди, при невсипущому контролі Президента і його Адміністрації зможуть «додавити» і звести коаліційну торгівлю до спільного знаменника. З іншого боку, щоб не послаблювати, а нарощувати свої політекономічні позиції, новий прем’єр буде вимушений спиратися на своїх перевірених прихильників. Швидше, збережуть свої посади та отримають нові лояльні й особисто віддані йому люди, тобто не виключено, що в рамках нового коаліційного уряду буде сформоване щось на зразок «малого кабінету» — опорна група з представників донецького регіону, Партії регіонів.
У будь-якому випадку, за будь-яких кадрових рокіровок і композицій очевидно, що вибори-2002 змінили структуру політичного та парламентського поля. Хоч би в тому значенні, що навіть сильні, ресурсно забезпечені та командні лідери, що свідомо культивують в українській політиці стиль «міцних мужиків», «господарників», «хлопців», відданих культу політичної сили та адміністративного тиску, змушені будуть вирішувати нові дилеми: чи «проковтнуть» явно несумірну для них роль слабких прем’єрів, чи, переглядаючи стиль і змінюючи звичний політичний код, перепрофілюються на публічних керівників парламентських коаліційних кабінетів. Швидше усього для Януковича це вже не питання вибору, а необхідність. Епоха «батьківського», «великого» радянського і пострадянського стилю керівництва, який зберігся в так званій донецькій моделі, минає. Щоб стати сильним прем’єром, Янукович повинен перестати бути «донецьким» (у звичному для столичного слуху звучанні). Тепер він — «парламентсько-президентський»… Як і задумувалося?
