Сьогодні у Києві в Дипломатичній академії Міністерства закордонних справ відбудеться форум «Позаблокова політика України у європейському контексті», який організували Інститут світової політики та Офіс зв’язку НАТО в Україні за підтримки урядів Естонії, Норвегії, Польщі і Швейцарії та Женевського центру демократичного контролю.
Як відомо, правляча коаліція Партії регіонів та комуністів у червні 2010 року ухвалила Закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», який скасував законодавчо закріплений курс на приєднання до системи колективної безпеки — Організації Північноатлантичного договору — і натомість запровадив позаблоковий статус. Минуло понад два роки, тому вже можна збирати каміння або іншим говорити про те, що дав Україні цей статус, і, відповідно, робити висновки, чи була виправданою відмова від подальшої інтеграції в НАТО. Не менш важливо зрозуміти, чому стався такий поворот.
Адже 2003 року вся фракція Партії регіонів, яка зараз є домінуючою силою в парламенті, проголосувала за Закон «Про основи національної безпеки України», у якому проголошувався вступ України до Європейського Союзу і НАТО. А 2004-го тодішній президент Кучма, повернувшись зі Стамбульського саміту і провівши багатогодинну зустріч із президентом Путіним, дав команду вилучити з воєнної доктрини слова: «З метою забезпечення національної безпеки Україна у майбутньому може приєднуватися до військово-політичних блоків, зокрема Північноатлантичного альянсу».
Про яку послідовність української політики можна говорити? Більше того, наступник Кучми Віктор Ющенко, перемігши на президентських виборах, не доклав зусиль до того, щоб Україна отримала ПДЧ. І тому не було ніякої несподіванки в тому, що його суперник Віктор Янукович, ставши Президентом, у тому числі завдяки антинатовській кампанії, відмовився від курсу на членство України в НАТО. Однак досі ніхто з урядовців не може пояснити, що означає позаблоковий статус і що врешті він дав Україні. У Партії регіонів були великі сподівання на поліпшення відносин з Росією завдяки відмові від вступу в НАТО. Але як тоді пояснити Харківські угоди? Чому досі не вдалося переглянути газові угоди, делімітувати Керченську протоку й Азовське море?
«День» звернувся до експертів із запитаннями: як сталося, що Україна, практично маючи ПДЧ в кишені, скотилася до позаблокового статусу і що цей статус дав нашій країні?
«УКРАЇНА ВТРАТИЛА БУДЬ-ЯКІ ШАНСИ НА ГАРАНТУВАННЯ ВЛАСНОЇ БЕЗПЕКИ»
Володимир ОГРИЗКО, екс-міністр закордонних справ України:
— Україна стала позаблоковою країною 2010 року, коли нова влада прийняла нову редакцію Закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Із закону вилучили положення про те, що Україна прагне вступити до НАТО. Натомість з’явилося положення про так звану «позаблоковість». Ніхто у владі й досі не може пояснити змісту цього поняття.
Це рішення було продиктоване очевидним тиском ззовні — з Москви — і було однією з умов великого «пакету», який ми поступово на собі відчуваємо. Я маю на увазі продовження перебування Чорноморського флоту в Україні, «мовне» питання і таке інше.
Це дуже небезпечна тенденція, тому що цим рішенням Україна втратила будь-які шанси на забезпечення власної безпеки, і тепер ми не маємо чітких орієнтирів у цьому плані. Якщо раніше НАТО розуміло стратегію України в зовнішній політиці та безпеці, тепер таких орієнтирів стосовно України немає. Росія тепер ставиться до України так само, як і раніше, тому що, попри все, Україна не вступає до угруповань — політичних, військово-політичних, економічних, — де домінує Росія.
Насправді позаблоковий статус України не можна реалізувати. На це не вистачає дуже банальних речей. Це насамперед фінанси. Якщо хтось візьме за зразок Швецію, яка не входить до НАТО чи будь-якої іншої оборонної структури, і проаналізує її військові видатки, ми побачимо, що Україні (якщо порівнювати наші стандарти зі шведськими) доведеться витрачати на оборону приблизно 22—25 млрд євро. Якщо я не помиляюся, сьогодні наш бюджет витрачає максимум 1,5 млрд євро. Отже, таке рішення насправді означає, що, не маючи можливостей забезпечити нашу країну адекватною військовою системою, ми прирікаємо її на беззахисність. Результат доволі сумний, Україна не здатна самостійно себе захищати. Це і є практичний наслідок позаблоковості.
«...КИЇВ СТАВ МІСЦЕМ ПРОВЕДЕННЯ СТРАТЕГІЧНИХ ДЕБАТІВ»
Марчін КОЖІЕЛ, керівник офісу зв’язку НАТО в Україні:
— Однією з основних цілей особливого партнерства між Україною та НАТО є надання підтримки трансформаційним процесам, що сприяють демократії та розвитку в Україні. Альянс зробив на цьому наголос ще 1997 року, підписавши Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного Альянсу. У ній було зазначено, що «незалежна, демократична та стабільна Україна є одним із ключових факторів забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому». Національна безпека України відіграє ключову роль у цьому процесі, тому з метою продовження дебатів щодо безпеки України у ХХІ столітті Офіс зв’язку НАТО в Україні вирішив підтримати ініціативу Інституту світової політики щодо організації міжнародного форуму, який має стати платформою для обговорення питань позаблокової політики в цілому та позаблокової політики України зокрема. Мені приємно зазначити, що таким чином НАТО продовжує сприяти як проведенню стратегічних дебатів щодо майбутнього України, так і розвитку громадянського суспільства в Україні. Я також радий, що у Форумі братимуть участь ряд країн, які поділяться своїм досвідом реалізації політики безпеки. На мою думку, важливим є вже той факт, що Київ став місцем проведення таких стратегічних дебатів. Щодо позаблокової політики України, то НАТО повністю поважає цей суверенний вибір суверенної нації. Ми також готові продовжувати наше партнерство з Україною, у тому числі шляхом надання Україні підтримки задля ефективного проведення реформ у сфері безпеки та оборони, які є найкращим засобом забезпечення національної безпеки у ХХІ столітті.
«ПОЗАБЛОКОВИЙ СТАТУС НЕ ВИРІШИВ ПРОБЛЕМ НІ У ВІДНОСИНАХ ІЗ РОСІЄЮ, НІ З НІМЕЧЧИНОЮ...»
Альона ГЕТЬМАНЧУК, директор Інституту світової політики:
— Рішення про перехід від інтеграції в НАТО до позаблокового статусу було цілковито ситуативним, хоча й стало результатом цілої низки факторів — передусім спроби новообраного президента Януковича перезавантажити відносини з Росією. Позаблоковий статус, образно кажучи, зіграв роль своєрідного заспокійливого. Він дійсно змінив емоційний фон у відносинах України і НАТО як всередині нашої держави, так і в її діалозі з іншими країнами, у першу чергу з Росією. Відсутність зайвого емоційного нашарування дозволила Україні без зайвого галасу продовжити практичне співробітництво з НАТО, яке в деяких аспектах, наприклад, проведення міжнародних військових навчань на українській території, стало більш продуктивним, ніж у часи інтеграції України в НАТО. Ще одним позитивним виявом української позаблоковості, як на мене, стало автоматичне зняття з порядку денного дискусії про можливе членство України в ОДКБ. Зрештою, позитивним виявом позаблоковості є те, що, на відміну від постійного нейтралітету, вона залишає двері відчиненими для майбутньої інтеграції в НАТО. Навіть той факт, що Україна продовжує виконувати Річну національну програму, яка де-факто є своєрідним замінником ПДЧ і створена для країн, які інтегруються в НАТО, підтверджує таку відкритість. Тим паче, навіть нейтралітет у сучасному світі має досить розмитий характер. У тій же Фінляндії, на яку так люблять посилатись в Україні як на нейтральну, кажуть, що вона перестала бути нейтральною після вступу до ЄС.
Але будь-яке сильне заспокійливе має як свій термін дії, так і свої побічні ефекти. У випадку з українською позаблоковістю таких побічних ефектів є кілька. По-перше, зникнення емоцій у діалозі між Україною та НАТО спровокувало зменшення інтересу до Альянсу як серед українських політичних еліт і експертних кіл, так і в громадському дискурсі. Потрібно визнати, що тема співпраці з НАТО перетворилася на маргінальну. Понад те, різниця між інтеграцією та співпрацею виявилася надто тонкою матерією для багатьох українських чиновників (особливо в регіонах), і, щоб не бути звинуваченими в лобіюванні членства в НАТО, вони почали дистанціюватись від співпраці з Альянсом. По-друге, позаблоковість не вирішила питання національної безпеки. Вона лише підіграла розповсюдженому в Україні стереотипу, що «нам ніхто і нічого не загрожує», тому й не варто взагалі дбати про свою безпеку. Але рано чи пізно Україні потрібно буде усвідомити: безпека — це не щось абстрактне, про що люблять говорити експерти на різних конференціях, а альфа й омега державності. По-третє, позаблоковий статус не вирішив проблем ні у відносинах України з Росією (Москву, можливо б, влаштував постійний нейтралітет, але не абстрактна позаблоковість), ні з Німеччиною, яка хоч і була скептично налаштована до інтеграції України в НАТО, але й не зрозуміла позаблокового статусу України.
Основні міжнародні актори, які свого часу приймали рішення з приводу ПДЧ для України, дійшли висновку: надання Плану дій щодо членства України в НАТО несло в собі більше викликів і загроз, ніж його ненадання. Ні для кого не є секретом: більшість із цих викликів та загроз були пов’язані з Росією Путіна. Якщо конкретніше, то великою проблемою на шляху до отримання ПДЧ стала, наприклад, його надмірна політизованість: абсолютно підготовчий інструмент був прирівняний до набуття членства. Один лише штрих — Україна могла отримати ПДЧ ще 2004 року на Стамбульському самміті без жодного галасу всередині країни та за її межами, якби західні партнери не захотіли пересвідчитись у демократичності тодішніх президентських виборів. Другою перешкодою було те, що українська влада не забезпечила консенсусу еліт із приводу інтеграції в НАТО. Коли політичні еліти дійшли згоди з приводу цього питання, підтримка членства в НАТО серед населення була й найвищою — 32% (2002 рік). Такий консенсус поруч із більш-менш ефективною інформаційною кампанією, а не бездарно проваленою, як 2008 року, міг забезпечити пристойний рівень підтримки громадян і зняв би один із ключових контраргументів надання ПДЧ, яким оперували скептики такого рішення.
«...УКРАЇНА БУЛА ГОТОВА ОТРИМАТИ ПДЧ»
Євген МАРЧУК, екс-міністр оборони, екс-прем’єр-міністр, екс-секретар РНБОУ:
— Варто згадати про те, що рішення щодо посилення курсу на співпрацю з НАТО було ухвалено спочатку РНБОУ 2002 року, а Закон «Про основи національної безпеки» і нову редакцію Воєнної доктрини — 2003-го. А це були роки, коли президент Кучма дуже напружено шукав різні шляхи виходу з міжнародної ізоляції. І після Празького саміту НАТО, коли було демонстративно виявлено позицію насамперед США та інших провідних країн Альянсу щодо Кучми особисто, він зрозумів, що справа досить непроста. Як відомо, в ізоляції він був у зв’язку з касетним скандалом і справою Гонгадзе. Шукаючи виходу з міжнародної ізоляції, особливо після Празького саміту, і відчуваючи, що справа проти нього може обернутися досить серйозно, президент дав згоду на участь України в коаліційних силах в Іраку. А вже на Стамбульському саміті, коли такого вияву ізоляції не було і президент США Буш сказав, що питання ПДЧ може стояти лише після того, як ви покажете себе на президентських виборах 2004 року, чи будуть вони демократичними, тоді пан Кучма зрозумів однозначно, що небезпека ізоляції вже зменшилася, і, повернувшись із цього саміту, дав команду змінити Воєнну доктрину, із якої було вилучено слова щодо можливого (в інтересах гарантування національної безпеки держави) приєднання в майбутньому до військово-політичних блоків, зокрема Північноатлантичного військово-політичного альянсу. Слід зазначити, що перед тим, як Кучма дав цю команду, у нього була довготривала зустріч із президентом Росії Путіним. Тоді прем’єр-міністром був Віктор Янукович, який прекрасно зрозумів, що це з боку Кучми були маневри, спрямовані головним чином на те, щоб вийти з міжнародної ізоляції.
Разом із тим для об’єктивності треба сказати: коли президентом був Ющенко, то здавалося, що за нього Україна мала б отримати ПДЧ. Але він проѓавив цей момент, бо суто технологічна робота в цьому напрямку була організована вкрай погано. Особливо на першому етапі його президентства, бо потім йому вже було не до цього: у нього були величезні конфлікти всередині його команди. До того ж відносини з Росією суттєво загострилися. А для Німеччини і Франції — провідних європейських членів НАТО — ця обставина була серйозною пересторогою. Крім того, тоді Росія ефективно переграла Україну на європейському напрямку. Особливо що стосується впливу Росії на позицію Німеччини і Франції щодо надання Україні режиму ПДЧ.
Знаючи стан справ на перший період президентства Ющенка, я можу сказати, що Україна була готова отримати ПДЧ, бо після Празького саміту ми вже мали щорічний план дій співпраці з Альянсом (цільовий план). І Ющенко за рік міг би досягнути Плану дій щодо членства. Чи були б ми після цього в НАТО — це інша тема; гадаю, дуже нескоро, але ПДЧ потребує більш посиленої співпраці і серйознішого контролю за реформуванням не тільки збройних сил, а й усієї політичної системи, судової влади, свободи слова, права людини.
Тому Партія регіонів, яка від початку на парламентських і президентських виборах сповідувала лінію на позаблоковий статус, тому що її електорат цього не сприймав (тут не було несподіванок), усе це реалізувала.
Питання в іншому — у смислі користі для України такого вибору. Певною мірою для Партії регіонів це додало плюсів, бо більшість її прихильників не сприймає можливого членства в НАТО. Але заяви Партії регіонів про те, що позаблоковий статус заспокоїть країну, як виявилося, не спрацювали. Країну це не заспокоїло. Із другого боку, вони заявляли, що це сприятиме значному покращенню відносин із Росією. І тут не відбулося покращення. Я думаю, що проблеми в наших відносинах із Євросоюзом також пов’язані з НАТОвською проблематикою. Хоча це різні питання, різні сектори, але вони переплітаються між собою. Ми знаємо, що блок НАТО — це військово-політичний союз демократичних держав зі своїми стандартами, вимогами.
Гадаю, що певною мірою позаблоковий статус, особливо в тому варіанті, як він реалізовувався тут, у нас в Україні, за ці роки, також негативно позначився на нашому русі до Євросоюзу. Усім зрозуміло, що це набагато довший шлях, ніж до НАТО. Але якби ми дістали режим ПДЧ, який передбачає значно більшу відвертість у відносинах між державами й лідерами, то я переконаний, що стільки проблем на європейському напрямку в нас не було б. Як відомо, позаблоковий статус навіть у наші часи передбачає значне посилення всієї оборонної сфери, особливо Збройних сил держави. Фінансово-економічних можливостей для цього сьогодні немає.
Якщо коротко підбити підсумок, то поки що позаблоковий статус не дав нам жодних плюсів. А мінуси я бачу, по-перше, у тому, що цей статус певною мірою негативно вплинув на наші прагнення щодо Євросоюзу.
Якою ж буде співпраця з НАТО? Не думаю, що в цьому напрямку можливий якийсь прогрес, зважаючи на те, що Путін повернувся як президент, а з ним на політичному олімпі Росії — досить жорстка й агресивна команда. Ми знаємо, що вона буде категорично протистояти і протидіяти не тільки можливому вступу до НАТО України чи Грузії, а навіть отриманню режиму ПДЧ. Навіть якщо б Україна захотіла протидіяти цьому, сьогодні в державі немає ні військово-економічних, ні міжнародно-політичних ресурсів для такої протидії.
Було б добре, якби не був ліквідований режим щорічного цільового плану. Цей документ затверджує президент, його узгоджують із НАТО, і в ньому є хоч якісь вимоги до реформування не тільки оборонної сфери, а й політичної, судової тощо.
Зважаючи на ситуацію в Європі й НАТО, яким нині не до України через проблеми, відповідно, в єврозоні та Афганістані, дай Боже, щоб збереглося нормальне співробітництво між Альянсом і Києвом хоча б на рівні військових структур. Гадаю, саме так воно і буде.
«ЦЕ ПРОСТО ПОЛІТИЧНА КОН’ЮНКТУРА НА ДОГОДУ МОСКВІ»
Борис ТАРАСЮК, екс-міністр закордонних справ, лідер Народного Руху України:
— 19 червня 2003 року було ухвалено Закон «Про основи національної безпеки України». 319 голосів — більше, ніж конституційна більшість, — проголосували «за». Цим законом проголошувався вступ України до Європейського Союзу і НАТО. По-перше, причиною позаблоковості є непослідовність української політичної еліти, зокрема Партії регіонів. Коли 2003-го ПР голосувала за цей закон, 2004 року уряд Віктора Януковича ухвалює програму соціально-економічного розвитку до 2015 року, де містився окремий розділ, присвячений НАТО. У ньому йшлося про приєднання до ПДЧ (Плану дій щодо членства) 2006 року, а 2008 року проголошувалося членство в НАТО в цій програмі, яка готувалася колективом на чолі з Януковичем.
Через півроку починається виборча президентська кампанія, і кандидат Янукович заявляє зовсім протилежне. Очевидно, що це робилося в угоду Москві. З того часу Віктор Янукович і Партія регіонів фактично займають негативну позицію (щодо інтеграції України до НАТО і ЄС. — Ред.). У неконституційний спосіб, шляхом маніпуляцій і підкупу у Верховній Раді вони змінили закон 2010 року, вилучивши з нього такий напрям, як членство в НАТО. У Законі «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України» вони оголосили так званий «позаблоковий статус».
Фактично це політичні маніпуляції, які зроблено не з позицій серйозного аналізу і розрахунку. Це просто політична кон’юнктура на догоду Москві.
Україна — найбільша країна за територією в Європі — не може гарантувати свою власну національну безпеку через брак коштів за будь-якої влади. Єдиний шлях гарантування безпеки полягав у тому, щоб скористатися існуючою системою колективної безпеки, якою й є НАТО. Альянс гарантував би національну безпеку Україні поширенням статті 5 Договору про заснування НАТО.
