Життєвим
кредо нового Голови Верховної Ради Олександра Ткаченка сміливо можна назвати
вміння залишатися при владі незалежно від зміни «курсу реформ».
Таких «довгожителів» в українській політиці відшукається не більше десятка.
А періодично виникаючі чутки про можливе прем’єрство Ткаченка, черговий
сплеск яких був недавно в зв’язку з очікуванням відставки Пустовойтенка,
переконують: Олександр Миколайович перебуває в безпосередньо біля вершини
політичного Олімпу. При цьому навіть на помітному посту першого віце-спікера
попереднього парламенту він зміг залишитися непублічним політиком.
ПОХОДЖЕННЯ
Мабуть єдине, про що можна говорити визначено — це про найтісніший зв’язок
Олександра Ткаченка з аграрним комплексом країни. Незалежно від партійності
всі аграрії знаходять компроміс у питаннях державних кредитів сільському
господарству, держзакупок сільгосппродукції, бюджетного фінансування розвитку
соцкультпобуту на селі. Саме замахи на «єдність лав» стають основою для
політичних позицій аграріїв. Сам Ткаченко свого часу в інтерв’ю «Інтерфаксу»
говорив про це: «Сьогодні нас роз’єднує не питання купівлі-продажу землі,
а штучна політика виконавчої влади, яка створила під себе лояльну Аграрну
партію України (АПУ)»
Стійкість вітчизняних аграріїв до зовнішніх потрясінь фантастична. Клан
«червоних директорів», який колись здавався всемогутнім, пішов в історію
(за винятком, можливо, тих, хто об’єднався в УСПП). Банкіри, різноманітні
підприємницькі групи й горезвісні газотрейдери метушаться в пошуках політичного
притулку. Але аграрії як і раніше міцні й по суті залишилися останнім бастіоном
колишніх радянських управлінців, котрі вміло пристосовуються до нових правил
гри.
ХАРАКТЕР
Можливо, однією з причин політичного довгожительства Олександра Ткаченка
є його характер. З одного боку, він демонструє жорсткий стиль керівництва,
притаманний його кумиру полководцю Жукову. З іншого — депутати попереднього
скликання згадують про те, що в тих випадках, коли Ткаченко вів пленарні
засідання, його поведінка як спікера часто була непередбачуваною. Говорячи
про характер спікера слід пригадати, що свою діяльність у новому парламенті
Олександр Ткаченко відзначив двома публічними скандалами: з Романом Зваричем
і Анатолієм Матвієнком. Як стверджують, публічні «наїзди» пан Ткаченко
намагався компенсувати кулуарними примиреннями, що цілком притаманно старій
партійній школі, але вже не дуже «працює» в нових умовах. Звісно, можна
сподіватися, що пан Ткаченко повністю опанує спікерським мистецтвом, як
свого часу це сталося з Іваном Плющем, але слід визнати: найлегше це сталося
б за умови безпартійного парламенту. За нинішніх умов жорсткість характеру
— не найнеобхідніша якість для голови ВР.
СТИЛЬ
Можна сказати, що після обрання Олександра Ткаченка публічна політика
знову зазнала фіаско в протистоянні з практикою «особистих відносин». Не
перешкодили Олександру Ткаченку і звинувачення Руху в привласненні кредитів
колись керованої ним асоціації «Земля і люди». Тим, хто сумнівається, Олександр
Миколайович дав відповідь уже в лютому 1995, коли в телеінтерв’ю заявив:
«Моя робота до виборів народним депутатом — це моя приватна справа й ніхто
не може контролювати моє особисте життя». Як показав досвід, справді —
контролювати не може ніхто. Життя й діяльність Ткаченка, як утім і його
політичні погляди, надбання вельми вузьких кіл.
На попередньому посту він навіть напрацював своєрідний стиль оголошення
політичних заяв переважно під час зустрічей з іноземними делегаціями. Публічні
висловлювання Ткаченка загалом створюють дивне враження. Напевне Олександру
Миколайовичу близькі теми протистояння розширенню НАТО на схід (однак,
позавчора він уже висловився за співробітництво з НАТО), зміцнення СНД
і критики діяльності міжнародних фінансових інституцій (стосовно останньої
проблеми він навіть заявив, що Україна сама в змозі фінансувати інших).
Про це він послідовно говорив протягом усіх чотирьох років віце-спікерства.
Тим часом питання Конституції, бюджетів й інші внутрішні проблеми він згадував
якось неохоче. Потяг до зовнішньої політики був дещо дивним для колишнього
міністра сільського господарства УРСР і голови Агропромкомітету УРСР. Його
можна пояснити хіба що впевненістю управлінця зі стажем урядової роботи,
що позиція в питаннях міжнародних справ — справа для кар’єри безпечніша,
ніж відкрита участь у внутрішніх справах.
А з приводу ідеологічних орієнтирів Ткаченка можна сказати словами його
колеги за Селянською партією України Сергія Довганя на червневому з’їзді
соціалістів: «Ми не знаємо, які ми ліві». Судячи з усього, ідеологія не
вельми хвилює пана Ткаченка, якщо він відкрито заявив про можливість створення
більшості на базі КПУ, «Лівого центру» й... НДП. Зрозуміло, що такі заяви
можна розглядати як частину політичної гри, але, погодьтеся, що за формою
вони — трішки екзотичні. Олександр Ткаченко — людина не ідеологічна, а
«земна»; коли хтось поставить за мету зробити йому комплімент, його можна
назвати і прагматиком. До речі, на користь ідеологічної індиферентності
говорить і такий факт: щойно пан Ткаченко став спікером, він швидко змінив
свою позицію стосовно НАТО на обережнішу (це відзначив навіть його давній
супротивник Чорновіл). Власне, ніщо не заважало йому висловити притаманну
йому раніше точку зору, однак, він вирішив підкоритися правилам гри. Цей
епізод дуже яскраво демонструє відмінність між публічним і непублічним
політиком. Публічний політик у будь-якій ситуації висловлює свою позицію
і, більше того, прагне завжди відрізнятися від інших. Компроміс досягається
шляхом зведення двох чи більше позицій до однієї спільної, але при цьому
видно, хто і чим заради нього поступився і які політичні прибутки (чи збитки)
дістав. Непублічний політик заздалегідь стає на позиції опонента, створюючи
умови за яких опонент йому «винен» і дивідендами можна буде скористатися
будь-якої миті.
Найважливішою частиною стилю Олександра Ткаченка є створення таких ситуацій,
коли всі, хто має з ним справу, з трудом розуміли б, що відбувається. Найяскравішим
прикладом є ситуація, яка склалась у відносинах з ПСПУ. Пан Ткаченко мав
активну підтримку цієї фракції, а вже на першій прес-конференції як спікер
заявив про необхідність перегляду кількості депутатів, необхідних для створення
фракції. Як відомо, ПСПУ, маючи 14 чоловік, і без того перебуває на грані
«фракційності», тож такі натяки були для неї вкрай неприємними. Як ми побачимо
далі, такі методи використовуються постійно й з усіма без винятку.
ТКАЧЕНКО Й ПАРЛАМЕНТ
Безумовно, новий спікер — один з найбільш «антипарламентських» політиків,
коли під парламентаризмом розуміти процес відкритого політичного протистояння,
який приводить, знов-таки, до відкритих компромісів. Можна припустити,
що новому спікеру глибоко чужі всі ці партії, фракції тощо, а близький
йому суто індивідуальний стиль роботи. Читаємо в «Голосі України» від 18
червня 1998: «...потрібно радитися з тими, хто, в результаті, все вирішує,
— з самими депутатами, позаяк їхні голоси мають вирішальне значення, а
не голоси 9 або 10 керівників фракцій». Такий стиль роботи може загрожувати
розсипанням і без того хисткої структури парламенту.
До цього можна додати заяву нового спікера про те, що необхідно переглянути
мінімальну кількість депутатів, необхідну для утворення фракції. Очевидно,
значущість фракції для нового спікера визначається виключно чисельністю
депутатів, і він щиро переконаний: кількість фракцій (коли вже вони потрібні)
визначається «зручністю роботи», а не результатами виборів.
ТКАЧЕНКО Й УРЯД
Відносини Олександра Ткаченка й уряду поки що розгортаються як відносини
політичного торгу. Перед обранням нового спікера уряд приголубив асоціацію
«Земля і люди», у відповідь спікер заявив, що вважає відставку уряду недоцільною.
Крім того, пан Ткаченко пообіцяв, що парламент ухвалить зміни до проекту
закону про бюджет, пропоновані урядом. Взаємні зобов’язання можна вважати
виконаними (навряд чи в Кабіні серйозно вірять, що спікер захоче і, головне,
зможе втриматися сам і втримати депутатів від того, аби при нагоді «пощипати»
уряд, тож предметом торгу були скоріше публічні заяви й імітація діяльності,
а не реальні гарантії вирішення питань), а відтак подальші сценарії можуть
бути найрізноманітнішими.
ТКАЧЕНКО Й ПРЕЗИДЕНТ
Формальні стосунки Ткаченка й Кучми навряд чи будуть простими. З одного
боку, Ткаченко поки що не усвідомлює корпоративного інтересу ВР (як це
було в Олександра Мороза, хоча з урахуванням особистого інтересу). З іншого
— йому доведеться працювати в принципово новій ситуації: партійної структурованості
парламенту. Найближчим часом (принаймні, до формування більшості) політика
всіх фракцій визначатиметься політикою Президента (як реакція на неї),
і спікеру так чи інакше доведеться «засвітитися» і зробити вибір між конфліктом
із фракціями й конфліктом із Президентом.
А поки що з Президентом триває той-таки рівноважний торг. З одного боку,
Ткаченко підтвердив свою підтримку змін Конституції в бік парламентської
республіки, з іншого — знову ясно висловився про «невічність» блоку СПУ
й СелПУ. З одного боку, на першій після свого обрання нараді фракцій він
відмовляється від того, щоб його вважали представником лівого табору, з
іншого — заявляє: спікер «не перший, але й не другий керівник». Нарешті,
говорячи про формування більшості за участю НДП, він тут же каже про те,
що нинішні розміри цієї фракції «штучні», нібито підтверджуючи цим свою
участь у роботі з розтягання цієї фракції. А головна заява Ткаченка — про
те, що він не балотуватиметься в президенти, позаяк, за його словами, він
уже має досвід участі в президентській кампанії 1991 року (тоді Ткаченко
зняв напередодні виборів свою кандидатуру на користь Леоніда Кравчука).
Така заява мусить заспокоїти Кучму й решту претендентів на президентський
пост, але сквапність, з якою зроблено цю заяву, мала б насторожити....
ПЕРСПЕКТИВИ
По суті, головний конфлікт, який визначить політичну долю Олександра
Ткаченка — це конфлікт публічної й непублічної політики. Відзначимо: попри
зовнішні розбіжності, нинішньому спікеру буде значно простіше знаходити
спільну мову з виконавчою владою, бо ідеологія для людей цього типу, як
у відомому мультфільмі про вовка й собаку — «робота така». Олександр Ткаченко
відрізняється від більшості чиновників виконавчої влади однією простою
обставиною — він може поки що дозволити собі говорити, що думає, а вони
— ні. Але це не заважає всім діячам такого штибу діяти однаково і, принаймні,
легко розуміти одне одного. Тому, можна припустити, що незабаром ми станемо
свідками формального конфлікту Ткаченка з виконавчою владою і його реального
конфлікту з парламентом. Коли таких протистоянь не буде — це означатиме
одне — «тіньова» політика виявилася сильнішою від політики відкритої.
Опинившись «на світлі» як спікер Олександр Ткаченко незабаром зробить
очевидними свої позитивні й негативні риси і покаже, наскільки ті й інші
розвиватимуться і наскільки успішним виявиться його спікерство. Втім, є
одна гарантована умова успіху — якнайменше зловживати спікерським мікрофоном...
