Опозиція почала акцію масових мітингів в обласних центрах під гаслом «Вставай, Україно!», що завершиться у Києві 18 травня на День Європи. Серед інтелектуальної та політичної тусовки нині модно лаяти опозицію (і тому що є за що, і особливо — тому що комфортно). Попри цей скепсис, перші мітинги опозиції відбулися досить успішно — по кілька тисяч учасників у Вінниці та Львові.
Отже, що в підсумку добилася (і ще може добитися) опозиція?
По-перше, демонструє суспільну підтримку. Мітинги в цих містах відбулися без видимих роздач грошей учасникам. Хоча нещодавно сама опозиція «попалилася» на організації платного мітингу в Києві. Вивести десяток тисяч осіб в обласному центрі, у той час як влада не здатна без примусу й грошей вивести і десятка людей, — це не так і погано.
Як свідчать результати березневого соціологічного дослідження Центру Разумкова, частка тих, котрі вважають, що в разі значного погіршення умов життя потрібно вийти на вулицю з протестом (49,0%), є помітно більшою, ніж частка тих, що дотримуються точки зору — краще терпіти матеріальні труднощі заради збереження в країні порядку (26,8%). 32,7% опитаних допускають власну участь у санкціонованих мітингах та демонстраціях (дають відповідь «упевнений, що візьму в них участь» або «скоріше за все, візьму участь»), 16,9% — у страйках та 16,7% — у несанкціонованих мітингах та демонстраціях, 13,4% опитаних готові брати участь у бойкоті рішень органів влади, 9,0% — у блокуванні руху на дорогах та залізницях, 4,3% — у вуличних заворушеннях, 4,0% — у створенні незалежних від президента та уряду збройних формувань. Навіть якщо ці цифри поділити на 10, вистачить кілька разів змінити владу. Як свідчать соціальні психологи, українці переважно є досить розважними і все намагаються обмізковувати ѓрунтовно. Якщо навіть вони демонструють такі настрої, це означає, що дистанція між словом і ділом може скоротитися досить швидко і лавиноподібно.
Пам’ятаю, як чимало діячів, особливо опозиційних, заявляли, що «помаранчева революція ніколи не повториться», що «таке буває раз на 1000 років». Як казав свого часу англійський філософ Едмунд Берк, «якщо я скаржуся на брак підтримки, це явне свідчення того, що я її не заслуговую». А насправді в таких заявах бракує знання історії та свого народу, зате є надлишок особистої полохливості, яку видають за загальну.
В Україні майже ніколи не було проблем із солдатами. Хоча, ніде правди діти, траплялися проблеми з генералами.
У XVII столітті француз Гійом Левассер де Боплан, відвідавши Україну, констатував, що великі повстання в країні відбуваються з регулярністю в 7—10 років. Тож скільки років минуло у нас від останнього?
Причому опозиція вивела людей без масової попередньої інформаційної роботи та без візуалізації в очах учасників протесту видимого результату акції. В опозиції явно бракує відповіді на питання «Ну помітингуємо, і що далі?» Натомість під час помаранчевої революції люди бачили, що своєю особистою участю вони здійснюють реальну зміну влади. І саме це вивело на вулиці, за даними соціологів, сім мільйонів осіб. У випадку звичних мітингів більша частина учасників тих подій могла б, очевидно, відсидітися удома або, в умовах нинішнього інформаційного суспільства, поставити кілька мільйонів «лайків» у соціальних мережах.
Очевидно, що влада боїться лише реального опору — людей, здатних захищати свої права. А найбільше вона боїться, коли ці люди діють спільно. Вуличні заходи не завжди є ключем до вирішення політичних криз, хоча й це буває досить часто. Але вони завжди створюють вкрай сприятливе тло для тиску на владу, демонструючи силу громади. Без активної підтримки суспільства, в умовах тотального беззаконня українські опозиціонери приречені на невдачу. Перемогти в Україні можна лише за умови справді всенародної підтримки. І таку підтримку виключно в кабінетах не заробиш.
По-друге, опозиція почала говорити речі, адекватні реаліям. Арсеній Яценюк минулого тижня сказав цікаву фразу про те, що опозиція «зрозуміла, що виборів не буде, і тому йде в народ». Якщо опозиція цю ідею озвучила, може, вона врешті почала реально розуміти, в якій ситуації перебуває? Між іншим, розуміння — це вже половина справи. І хай про необхідність «іти в народ» вже три роки торочать безліч простих людей, той факт, що це говорить чільний опозиціонер, — безумовний прорив у розумінні опозицією реального стану речей. Іти до суспільства — це те, що мусить робити будь-яка опозиція. І ще більше це повинна робити та опозиція, яка сумнівається в ефективності демократичних методів зміни влади.
На адресу опозиції лунають закиди: мовляв, закликають і не ті, і не так. Хтось в окулярах, хтось ботанік, хтось боксер. Переконати скептиків зможуть лише справи. Єдиним критерієм є праця. У кожній країні настає такий час, коли в армію беруть і скрипалів, і ботаніків, і боксерів. Якщо ці ботаніки і боксери роблять справу, а їхні критики лише зверхньо критикують, то хто матиме рацію в очах країни?
Якщо опозиція буде послідовною і робитиме те, що робили під час акції «Україна без Кучми», з непідробними енергією та драйвом, результат обов’язково буде.
По-третє, очевидно, ані влада, ані опозиція по-справжньому не зацікавлені в перевиборах. Це — риторика. Єдиний зацікавлений, можливо, Віктор Янукович, який міг би на перевиборах по мажоритарній частині набрати 300 голосів і без усіляких референдумів придумати нову Конституцію, за якою Президент обирався би парламентом. Влада на останніх виборах явно недобрала того, на що розраховувала. Вона була трішки шокована, особливо пропорційною частиною виборів. Питання в тому, що влада не має закону про вибори за мажоритарною системою і його ще треба приймати. Але не всі провладні депутати готові йти на це. Занадто мало зацікавлених у такому розвитку подій. Зацікавлений у цьому може бути лише Янукович і його оточення. Однак і для Президента — це надто ризикована гра, все одно, що ловити рибу на золотий гачок — ніяка риба не компенсує його втрати.
Опозиція намагається показати свою серйозність і те, що альтернатива в країні є. Причому це не заперечує й компромісу заради мирної еволюції країни. Але компроміс трапляється лише тоді, коли його є з ким укладати. Нинішні можновладці не сприймають компроміси зі слабаками. Лише коли з протилежного боку є сила, то вони, навпаки, схильні до цього. Сучасні правителі часто біжать до компромісів із сильними один поперед одного, як це було, приміром, 2005—2007 років.
Чого не робить опозиція?
Вона досі не демонструє чесної непопулістичної, змістовної альтернативи. Опозиція мала б максимально виразно «намалювати» картину майбутнього України, суть реформ після зміни влади. Це потрібно й для мотивації людей. Без реальних пропозицій змін зібрати «під себе» людей значно важче. Адже громадяни цілком логічно питатимуть: а чим ви кращі, ніж нинішні можновладці, що зміниться, якщо вас поміняти місцями? Саме нестача відповідей на це запитання значно стримує успіх опозиції.
Ще важливіше — «проект майбутнього» для самої країни. Президент Янукович після приходу до влади навряд чи уявляв, що слід робити на посаді, крім концентрації влади і ресурсів у своїх руках. Як результат, влада протягом цих років писала і затверджувала «програми реформ» (як довів час) пустопорожніх. Якщо після своєї перемоги опозиція уподібниться нинішній владі, це було б надто великим розчаруванням для країни. Програма реформ уже давно мала б бути в головах, і матеріалізувати її в змісти й літери — справа кількох днів або ж годин.
Зокрема, вже нині опозиція мала б виписати непопулістичні законопроекти в ключових 10—15 сферах життя країни, спрямовані на розвиток країни, і вимагати згоди на ухвалення такого пакету як передумови розблокування парламенту та інших формальних (але аж ніяк не сутнісних) компромісів.
КОМЕНТАРI
ВІННИЦЯ:
«ДЕМОНСТРАЦІЙНА МЕТА АКЦІЇ БУЛА ВИЗНАЧАЛЬНОЮ»
Олександр ЛОГІНОВ, політолог (Вінниця):
— З точки зору мобілізації електорату та демонстрації владі рівня власної підтримки у суспільстві нещодавні мітинги опозиції, безумовно, найближчі тактичні завдання цілком виконали.
Владі, по-перше, продемонстрували єдність дій опозиції не лише у парламенті, а й на вулиці, по-друге — зробили непрозорий натяк, що у випадку проведення позачергових парламентських виборів опозиція готова змагатися за мандати з новою енергією.
Так, у Вінниці під час передвиборчої кампанії восени 2012 року на мітинг Об’єднаної опозиції за участю Яценюка прийшло трохи більше 1000 громадян. У березні скептики чекали, що на опозиційну ходу, з її підготовкою у максимально стислі терміни, вийде ніяк не більше — і помилилися. За різними оцінками, участь у мітингу в центрі Вінниці взяли 7—10 тисяч осіб.
Вінницька обласна влада, не знаючи, як поводитися у такій ситуації, розгубилася. Принаймні, жодних офіційних заяв щодо мітингу 14 березня від посадовців обласної влади не почули.
Суспільний резонанс від подібних заходів оцінити складно, оскільки інформаційний супровід масового мітингу виявився не надто потужним, а багато з вінничан навіть не дізналися про акцію. Принаймні, до її проведення. Втім, влада, насамперед обласна, готовність опозиції до скоординованих дій побачила.
Певним недоліком подібних акцій є очевидне відчуття більшості їхніх учасників, що лідери поки що не готові вдаватися до радикальних кроків. У Вінниці, наприклад, було цілком очевидно, що мітинг на сходах облдержадміністрації там і зупиниться. Заклики ж і гасла, при всій своїй радикальності та категоричності, були переважно декларативного характеру. Тобто демонстраційна мета акції, при всій її масовості, все ж була визначальною.
Подібна демонстративність визначалась ще й тим фактором, що парламентськими методами роботи підтримувати рейтинг украй складно. На момент початку «мітингової кампанії» ситуація з блокуванням Верховної Ради залишалася невирішеною. Піти на компроміс із владою — посіяти в електорату сумніви щодо підкилимних домовленостей з нею, про які широкий загал ніколи не дізнається. Нині ж (у будь-якому випадку вирішення конфліктної ситуації навколо блокування) самим фактом мітингів і озвучених гасел можна апелювати перед виборцями. Тим більше, що, насправді, опозиція позачергових виборів не дуже хоче — фінансові ресурси у них не безмежні.
Фактично справа Власенка, блокування парламентської трибуни і початок Народних віче у містах України — це повторення низки опозиційних акцій початку 2000-х («Повстань, Україно!», «Україна без Кучми» тощо), які формували з опозиційних мозаїчних фрагментів чітку структуру напередодні президентських виборів 2004 року.
Сьогодні, принаймні формально, ситуація повторюється. Дальший її розвиток залежатиме від рішень щодо компромісу або конфронтації у справі Власенка, рішень щодо київських виборів та, у випадку призначення останніх, перебігу й результату виборчої кампанії у столиці.
УЖГОРОД:
«НОСТАЛЬГІЯ ЗА МАЙДАНОМ ЧИ РОЗЧАРУВАННЯ ВІД ПІДКУПУ?»
Політична акція протесту, що відбулася цієї суботи в Ужгороді, у самих містян викликає двоякі відчуття. Незважаючи на велику кількість учасників, яких, за різними оцінками, було від 1,5 до 5 тисяч, акція непокори залишила і неприємний осад. Зокрема, такі відчуття пов’язані з тим, що небагато людей вийшли на вулицю за ідею.
Ужгородський журналіст Ярослав ГУЛАН, який був учасником і спостерігачем акції, зазначає: «Передусім радує, що попри несприятливу погоду люди прийшли, чимало було тих, що прийшли відстоювати ідею. Це був своєрідний вияв ностальгії за Майданом: 2004-го була схожа погода, холод, але люди об’єднувалися і мали спільну мету. Водночас засмучує те, що активно пішли чутки, нібито людей «купили». Сьогодні називають різні суми, я сам бачив, як підходили люди старшого покоління до чоловіка з блокнотом і показували номерки, виглядало це ніби своєрідна перекличка. Є інформація, що такі дії були організовані штабом однієї з політичних сил, і такі речі дуже засмучують. Краще, аби було менше учасників, але вони стояли за ідею».
Регіональні політологи в акції вбачають кілька цілей. Зокрема, керівник Закарпатського інституту політичних досліджень Віктор ПАЩЕНКО зазначає: «Головної мети акції — усунення президента достроково — реалізовано, скоріш за все, не буде. Однак інша мета — це підготовка до президентських виборів 2015 року, коли, можливо, доведеться організовувати акції протесту. Тобто акція — це огляд можливостей місцевих штабів, своєрідні політичні вивчення. Другий момент — такі акції можуть попередити владу від спокус внести зміни, наприклад, у виборче законодавство, аби скасувати прямі президентські вибори. Однак у таких акціях є й ризики для опозиції, адже важко спрогнозувати, яка реакція на них буде на сході України, чи не виникнуть там конфлікти і сутички. Якщо акції там будуть провальними, то це дасть владі зелене світло до наступу. Тут доречним є футбольний вислів: не забиваєш ти — забивають тобі. Звичайно, треба розпочинати роботу в парламенті — але як, якщо влада застосовує позапарламентські методи тиску, позбавляє мандатів депутатів. Це взаємодоповнювальні акції до роботи в парламенті. Можливо, цього тижня парламент розблокують, наприклад, у вівторок, аби розглянути одне з питань, яке стосується виборів мера Києва. Уся проблема в тому, що в парламенті немає більшості — ані провладної, ані опозиційної».
Максим ЗОТОВ, Вінниця; Вікторія САБО, Ужгород
