Вельми показовою є позиція Дмитра РОГОЗІНА, голови Думського комітету з міжнародних справ, який відає, крім іншого, питаннями зовнішньоекономічних зв’язків. Д. Рогозін також представляє третю за чисельністю в Думі групу «Народний депутат». «Політичною мрією» пана Рогозіна, який йде на грудневі вибори у складі блоку «Родина», є, за його власним визнанням, створення у наступній Думі «великого європейського комітету, аналогічного тим, які існують нині в парламентах багатьох держав, які готуються до вступу до Європейського Союзу». Це було б, за його словами, «непоганим внеском у нашу спільну справу», «попри те, що Росія не планує у найближчому майбутньому вступати до Євросоюзу, а Євросоюз не має наміру вступати до Росії». У полі зору комітету Рогозіна — і проблеми міжнародного тероризму. До складу комітету входить 21 депутат, вони представляють увесь політичний спектр Думи. Але ідеологічних дискусій вдається уникати, запевнив нас Д. Рогозін, адже «зовнішня політика — це сфера, де всі політичні партії мають в ідеалі виступати з єдиних позицій». Пострадянський простір — сфера компетенції іншого комітету Держдуми — у справах СНД та зв’язків із співвітчизниками, очолюваного колишнім секретарем Ради безпеки та колишнім першим заступником міністра оборони Андрієм Кокошиним. Однак наш співрозмовник охоче висловлювався і на тему українсько-російських відносин.
— Як ви оцінюєте нинішній стан взаємовідносин України та Росії, в тому числі й економічних?
— Хоч би що мені не казали, я вважав і вважаю, що Україна у зовнішній політиці Росії — пріоритет номер один. Мені дуже хотілося б, щоб наші взаємовідносини були настільки близькими, наскільки це взагалі можливо — в усьому. Це не виключає глибинних протиріч, — жорсткіше і пристрасніше «чубляться», як відомо, саме члени однієї сім’ї. Немає більшої колотнечі, ніж між чоловіком і дружиною. Знаєте, як то кажуть: «Хотіли б ви розлучитися зі своєю дружиною? Розлучитися — ні, а ось убити — хотів…» Жартую, звичайно. Є, зрозуміло, певні проблеми, які спричиняють роздратування в обох наших країнах, але це природно, до цього треба ставитися як до нормальних взаємовідносин двох дуже близьких суб’єктів, які мають спільну історію, спільну кров і — на жаль, чи на щастя — спільні мозки. Проблема української еліти, на мій погляд, у тому, що вона досі самостверджується. Хоча проблему самоствердження ми давно проїхали, давно час займатися іншими питаннями — економікою, підвищенням добробуту людей, збільшенням тривалості життя, перешкодити від’їзду молодих громадян України за кордон на заробітки — переважно нелегальні тощо. Я іноді сперечаюся з нашими політологами, які стверджують, що політику визначають інтереси. Адже на чолі держави стоять конкретні люди — з їхніми недоліками та достоїнствами, інтелектом, вихованням, освітою. Звичайно, вони керуються певними інтересами — але у своєму розумінні. Насправді в політиці правлять пристрасті. Ось ви вживаєте вислів «душити в обіймах». Але, якщо ми так любимо Україну, чому б нам і не задушити її в обіймах?.. Україна — велика європейська держава, не зважати на неї не можуть ані Німеччина, ані Франція, — ніхто. Велика територія, зона стратегічних інтересів у Східній Європі, — зрозуміло, що бійка за Україну буде велика. Але, скажімо, російські бізнесмени мають підстави претендувати на свою присутність в Україні набагато більше, ніж німецькі або французькі. Для других це просто експансія на схід, захоплення ринків, тоді як для перших — розширення ділової активності у природному, у психологічному плані близькому та зрозумілому середовищі.
— Ваша оцінка перспектив створення Єдиного економічного простору з погляду економічної вигоди для Росії та для України?
— Я багато розмірковував над цим, аналізував економічні показники… Виходить таке. Справді, Україна та Російська Федерація досить глибоко інтегровані в економічному плані. Протягом кількох століть на їхніх територіях будувалася єдина державність, і навіть виробництва розміщувалися таким чином, щоб одна їх частина була у Росії, а інша — в Україні. Коли ж почали розмежовуватися, почали якось надто вже садистськи розривати природні горизонтальні відносини. Я вже не кажу про необхідність вільної міграції робочої сили, взагалі вільного переміщення громадян із однієї країни до іншої тощо. Економічна політика має бути узгодженою. Ось вам приклад: ми подивилися, як ведуть переговори про вступ України до СОТ українські переговорники, і в нас волосся сторчма встало. Ми «буцаємося» із Заходом за кожний пункт домовленостей, — щоб вибити для себе прийнятні умови вступу до СОТ, щоб не постраждав вітчизняний товаровиробник. Ваші ж переговорники, як то кажуть, «зливають воду». Складається враження, що для України головне — вступити до СОТ на будь-яких умовах, аби раніше за Росію. Щоб потім вже із позицій членства у СОТ диктувати умови для вступу туди Російської Федерації. Але це ігри, причому небезпечні, оскільки вони можуть негативно позначитися на економіці України.
— У чому, на ваш погляд, причина конфлікту, що виник сьогодні у Керченській протоці?
— Ви, напевно, знаєте, що коса Тузла — це такий «хоботок» Таманського півострова, що глибоко йде у Керченську протоку. Відстань від її крайньої точки до Кримського півострова — близько, якщо не помиляюся, шести кілометрів. Свого часу ця коса розмивалася як природним, так і штучним чином, тому зараз вона утворює ніби ланцюжок острівців. Спір про належність Тузли українські та російські дипломати ведуть давно. Перша спроба розмежувати території була, здається, у січні 1941 року, друга — у 1954 році, при передачі Кримської області до складу УРСР. При цьому в документах про передачу йшлося лише про континентальну частину півострова, а не про акваторіальні води й острови. Останні документи, що стосуються належності Тузли, датуються 70-ми роками: зокрема, це прийняте на рівні заступників голів кримського облвиконкому та Краснодарського крайвиконкому рішення про те, куди зручніше звозити бюлетені під час виборів до Верховної Ради СРСР. З географічного погляду зручніше було не на Тамань їх тягнути, а везти до Криму. Коли ж радянський «колгосп» розвалився, це питання виявилося досить спірним. Воно, можливо, не було б таким, якби українська влада в односторонньому порядку не розмежувала шельф і фарватер, проводячи лінію так, як їй ніби зручніше. Вийшло, що ще до закінчення переговорів на рівні МЗСів українська сторона взяла під контроль усю Керченську протоку. Отже, плату за вхід торгових судів до Азову бере одна сторона, а не дві, що суперечить морському праву, згідно з яким шельф розмежовується по середині лінії фарватеру. Звідси — спір, який носить вже не політичний, а суто комерційний характер: хто отримуватиме гроші. Небезпечніше інше: якщо переговорники не домовляться з цього питання, Азов, який традиційно був внутрішньою, грубо кажучи, «калюжею» і Росії, і України, стає фактично повноцінним морем. І тоді вже не Росія та Україна визначатимуть, яким судам входити до Азовського моря, — будь-яке іноземне судно матиме повне право увійти, вторгнутися у наші спільні територіальні води. Тобто недомовленість із цього питання може призвести до фактичної втрати як Росією, так і Україною контролю над Азовом. А це вже, пардон, дуже серйозно. Тому у відповідь на ці односторонні дії України — стягування плати за проходження судів — і почалося будівництво дамби, тобто відновлення зруйнованої часом цілісності коси Тузла. Сподіваюся, усе вищесказане зрештою змусить владу як тієї, так і іншої сторони сісти — точніше, повернутися — за стіл переговорів і нарешті домовитися про те, що Азов — це наше спільне море, і гроші з торгових судів ми стягуватиме по-братському. Або як там кажуть, — ніж по-братському, краще навпіл? І таке інше. Іншими словами, вихід із ситуації є, і я б тут не нагнітав певну істерію.
— За вашими словами, Азов спільний, — а Тузла все ж таки чия?
— Так само потрібно приймати рішення! Для того МЗСівські групи й існують. Я зрозумів, що у тих документах, в яких вони копаються, чорт ногу зломить. Насправді реального розмежування, зафіксованого на папері, не існує. («Принципово неприйнятна необхідність підтвердження того, що є безумовним фактом і не може піддаватися будь-яким сумнівам, а саме — що острів Коса Тузла є невід’ємною частиною території України», — мовиться в ноті українського МЗС російському зовнішньополітичному відомству, про яку в понеділок повідомили журналістам у прес- службі МЗС України. — Ред. ) Одна ж була держава... Ми села ріжемо навпіл: я сам, наприклад, із Воронезької області, що межує з Луганщиною, то там є села чи то воронезькі, чи то луганські! Це бардак насправді.
— Ви образно охарактеризували взаємовідносини Росії та України. А до якої формули ви звели б нинішні відносин Росії зі Сполученими Штатами?
— Вони набагато холодніші, звісно. З тієї простої причини, що, хоч Росія нині й поступається США — у військовому плані навіть, я вже не кажу про економіку, все одно ми геополітичні конкуренти. Відносини з Америкою у нас мають бути абсолютно прагматичними: треба з нею товаришувати, але не давати їй лізти туди, де є наші, споконвічні ніби, інтереси. Про що йдеться? Так, 50% нашої зовнішньої торгівлі пов’язано з ЄС. Але у військовому плані Євросоюз — слабеньке утворення. Ми не можемо на них спиратися. Американці — інша річ. Американська економіка представлена у нашій зовнішній торгівлі шістьма відсотками, що насправді дуже мало, тобто в економічному плані Росія абсолютно незалежна від США. Але їхній військовий потенціал ми щоразу намагатимемося використати там, де виникатиме спільна загроза, де збігатимуться наші інтереси.
