Фатальною помилкою української політичної думки є ототожнення націоналізму з етноцентризмом. Через це від української ідеї (а отже, й від держави) відсахнулося безліч громадян іншоетнічного походження, що були готові присвятити себе Україні. Час уже перестати мислити категоріями етнотрадиційного суспільства (адже воно відпливло в історію з початком інтенсивної урбанізації України) й пильніше придивитися до набутків національної (саме національної, а не етнічної) розбудови в країнах Європи, до якої зараховує себе Україна.
Тамтешні держави за своєю мовно-культурною орієнтацією поділяються на декілька типів:
- національна держава, сформована на землях найбільшого корінного етносу, з переважанням його мови й культури (Франція, Німеччина, Польща тощо);
- конгломеративна держава, сформована з декількох етносів, кожен із яких має власну державу поза її межами (Швейцарія, Люксембург);
- нарешті, провінційна держава, яка сформувалася на землях корінного етносу, але перейняла мову та культуру колишньої метрополії (Ірландія).
Підстав бути конгломеративною державою Україна не має жодних: майже на всій її території переважає корінний етнос українців. Досить впливові політичні сили відчайдушно намагаються зіштовхнути її на шлях провінційної держави з подальшим перетворенням на провінцію іншої держави. Але гідно ствердитися в Європі Україна може лише як національна держава.
Національні держави своєю чергою поділяються залежно від типу націй, що становлять їхню основу:
- етнічна нація, що грунтується не лише на мовно-культурній, але й на кревно-родовій та расово-антропологічній домінанті (фактично етнос, який здобув власну "етнічно чисту" державу);
- політична нація, сконсолідована передусім територіально-економічними інтересами (з цього погляду націями є також і громадянські спільноти конгломеративних і сталих провінційних держав);
- культурна нація, де спільні економіко-територіальні інтереси зміцнені спільною, традиційною для корінного етносу мовно-культурною орієнтацією. Чітко означеному мовно-культурному патріотизмові культурних націй аж ніяк не стає на заваді строкатість етнічного походження громадян: французом у Франції чи голландцем у Нідерландах є будь-яка людина, яка органічно вписалася в культурно-політичний інтер'єр своєї країни.
Плекання в Україні етнічної нації означатиме для української держави гарантований "югославський сценарій". Політична нація не допоможе розвинути й зміцнити українську мову та власну самобутність - а це якраз і спонукало українців до державної самостійності, яка без цього сама втрачає будь-який сенс. Найоптимальніший тип нації, якого слід прагнути громадянам України, аби стати повноцінною європейською спільнотою - культурна нація.
За ставленням до української культурницької справи можна визначити чотири категорії громадян:
автохтони - тобто ті, хто народився і зростав в україномовному (а часом і культурно-традиційному) просторі, протягом життя не змінюючи своєї мовно-культурної належності;
неофіти - ті, хто зростав у російськомовному просторі або тривалий час був у нього інтегрований, але на певному етапі активно долучився до українського мовно-культурного процесу;
скептики - ті, хто не має ворожості до української справи, але сумнівається в її кінцевому успіху;
нігілісти - тобто ті, хто беззастережно відкидає українську ідею (а заразом й українську мову) як безперспективну чи навіть шкідливу.
Дві перші категорії і є "локомотивом" руху до української культурної нації. Але прикрість полягає в їхньому далеко не мирному співіснуванні: деякі автохтони схильні вважати неофітів "недоукраїнцями" та всіляко глузувати з їхнього подекуди незграбного поводженням зі словом, неофіти ж автохтонів - людьми вчорашнього дня, "селюками", "шароварниками". Наслідки такої "боротьби" сумні, бо ж зневірені дрібною метушнею неофіти стрімко поповнюють лави скептиків, натомість автохтони дедалі більше перетворюються на щільно забарикадовану секту химерних етносакралізаторів, цілковито впевнених у своєму винятковому праві репрезентувати українську культуру у світі. Тим часом скептики (всуціль російсько- або суржикомовні) остаточно втрачають цікавість до "місцевої" політики й шукають місця де завгодно, аби не в лоні української ідеї, нищечком перетворюючись на відвертих нігілістів...
Зрозуміло, змагання різних суспільних груп, конкуренція різних культурних орієнтацій - цілком нормальне явище в демократичному суспільстві. Але на чий бік має стати держава (тримати нейтралітет нескінченно довго вона не зможе)? Як на мене, найнагальніше для неї сьогодні - підтримати рух неофітів української мови та культури, всіляко загостривши увагу суспільства на ньому, ба більше - самій відчути себе неофітом! Щоб Україна стала українською, потрібна масова (й добровільна) культурна конверсія російськомовного населення в царину української культури. І рух неофітів може стати найпотужнішим рушієм такої конверсії.
