Будь-якій державній машині притаманне постійно зазіхати на непідконтрольні території. Від цієї напасті потерпаємо не лише ми, а й жителі найцивілізованіших країн. Проте наша держава, мабуть, через погану спадковість, грішить цим значно більше. За роки незалежності одинадцять видів діяльності, для яких був потрібен спеціальний дозвіл відповідно до ще радянського закону "Про підприємництво", перетворилися на сто один! А проходити ліцензування - це збирати документи, марнувати час і платити, платити, платити...
Останнім часом під тиском МВФ це питання сподобилось уваги самого Президента. Навіть створено спеціальну Ліцензійну палату, що має навести лад, і передусім різко скоротити реєстр видів діяльності, які підлягають ліцензуванню. Вона почала працювати досить активно, і, можливо, незабаром ліцензія стане обов'язковою тільки для тих із них, які можуть бути небезпечними для життя й здоров'я громадян.
Утім, "небезпека" - поняття широке. Може обвалитися споруджений будинок, можна отруїти обідом відвідувачів, можна відрити під виглядом школи філію "Білого братства", а запальничку використати для підпалу. Відповідно, за невтримного бажання наших чиновників усе контролювати, посилаючись на необхідність захищати споживача, можна "заліцензувати" геть усе. Тимчасом як ніщо не захищає права споживача краще, ніж зацікавленість підприємця у своїй репутації.
Та хоча державний контроль зовсім не ґарантує від зловживань, для медичної чи юридичної практики, а також багатьох інших видів діяльності державне підтвердження кваліфікації - ліцензія - потрібне обов'язково навіть там, де свободу ринку шанують над усе. Тим паче це важливо в нашій країні, де добре ім'я поки що занадто часто цінується менше, ніж можливість "урвати", а професійні асоціації й товариства споживачів не так розвинені, аби взяти на себе контроль якості товарів і послуг. Ліцензії приватним підприємствам повинен видавати спеціальний державний орган - комісія, до складу якої, за законом, не можуть входити представники безпосередньо ліцензованих. Саме так роблять, приміром, з інвестфондами й банками. На жаль, незалежним підприємствам по дозвіл на роботу значно частіше доводиться звертатися безпосередньо до конкурентів - галузевих міністерств, які крім нагляду водночас опікуються відповідними державними підприємствами. Ліцензування багатьох видів діяльності здійснюється з урахуванням думки "експертів", якими переважно є ті ж таки державні чиновники, тож претендентам, ясна річ, важко сподіватися об'єктивності. Крім того, від керівників часто-густо вимагають документи, не передбачені законодавством, терміни розгляду невиправдано затягуються, надання ліцензій узалежнюють від якихось "лівих" умов, на кшталт внесків у певні "благодійні" фонди тощо. На додачу відомства "виявляють ініціативу", запроваджуючи ліцензування видів діяльності, не згадуваних ні в законі, ні в постановах Кабінету Міністрів.
Приміром, Міністерство освіти зажадало від недержавних навчальних закладів, які вже мали ліцензію, проходити заново всю процедуру. Навіщо людям, зобов'язаним опікуватися просвітою народу, витрачати свій час і гроші платників податків на те, аби підтвердити висновок своїх же колеґ (а часом і свій власний), зроблений кілька років перед тим? Зрештою, якщо заклад справді вже не відповідає вимогам, його можна позбавити ліцензії в робочому порядку. Але за глибшого ознайомлення це протизаконне дійство вже не видається аж таким безглуздим: керівники недержавних вузів називали чималі суми, за допомогою яких проблема розв'язувалася швидко й легко. На щастя, не всі погодилися діяти у звичний спосіб, і декілька вузів, об'єднавшись задля захисту своїх прав в асоціацію, виграли справу в Арбітражному суді.
Ще важче вирішувати питання "на місцевому рівні", якому небажаний закон узагалі "не писаний". Чималих зусиль коштувало незалежним фірмам дістати право перевозити пасажирів київськими вулицями - адже в їхній долі "брав участь" Київміськтранс, у котрого вони забирають платоспроможних пасажирів. Ця історія завершилася щасливо, проте коли йдеться про дозволи, а не заборони, місцевим чиновникам навіть накази рідного міністерства не указ. Чотири роки тому стало обов'язковим ліцензування навчальної діяльності, але ще не було бланків ліцензій, і нечисленні тоді недержавні навчальні заклади працювали на підставі спеціальних листів-дозволів міністерства, юридично рівноцінних. Згодом воно зобов'язало міські та обласні відділи освіти поміняти ці листи на звичайні, "встановленого зразка" ліцензії. Проте на місцях від шкіл вимагають знову проходити всі процедури і знову покладатися на особисту об'єктивність конкурентів. І от, наприклад, створена ще 1991 року Перша київська академічна гімназія вже дев'ять місяців чекає, коли ж нарешті Київське міське управління освіти виконає вказівку міністерства, а воно вперто наполягає на повторному ліцензуванні.
На жаль, чогось іншого годі було сподіватися: за чинного порядку державні органи об'єктивно зацікавлені чинити перешкоди незалежним підприємствам. Навіть якщо сьогодні змусити їх відмовитися від надмірного ліцензування, завтра тим, хто робить справу, постараються створити нові труднощі. Тож необхідно передусім передати всі пов'язані з ліцензуванням процедури (від підготування матеріалів до ухвалення рішень) до компетенції спеціальних ліцензійних комісій, максимально незалежних від будь-яких галузевих чи місцевих віянь, і підпорядкованих хіба що Міністерству юстиції. А в перебігу оголошеної адміністративної реформи цілком відокремити на всіх рівнях управління контрольно-наглядові функції від управління державними й бюджетними підприємствами.
