Смерть забрала те, що він іще міг зробити, смерть не змогла забрати те, що він створив. З нами його «Квіт папороті», «Колиска з яворового дерева», «Отчий світильник», «Кам’яне поле», «Чорна свіча від Їлеї». З нами заповіт великого Майстра бути сильними, мужніми, перти свого плуга на полі смиренному.
Зажурений Львів, запечалена Галичина, яка проводжає в останню дорогу свого великого сина, прозаїка, письменника, головного редактора журналу «Дзвін» Романа Федоріва. Лауреата Шевченківської премії, літературної премії Андрія Головка, фонду сім’ї Антоновичів.
Востаннє вулицями Львова пройшов дивовижно красивий чоловік, філософ, мудрець, людина академічної культури. За ним пройшли його побратими, друзі, поклонники, шанувальники, його духовні діти.
Львів осиротів, осиротіла Україна, осиротіла світова культура. Для багатьох саме пан Роман уособлював дух Львова, дух свободи. Він умів посадити за великий родинний стіл вояків ОУН-УПА, потомків запорозьких козаків, ветеранів Світової війни. Його стриманість і висока культура допомогла Галичині уникнути розбрату, взаємовідчуження. Роман Федорів — історичний прозаїк, він глибоко прозирав і далеко бачив. Ми багато чого не розуміли при його житті, але ми постараємося стати мудрішими.
