Філософсько-політичні враження політолога Андрія Окари, навіяні перезахороненням Івана Ільїна та Антона Денікіна.
Коли пронизливо ясним, дзвінким осіннім ранком 3 жовтня на цвинтарі Донського монастиря в Москві відбувалося перепоховання геніального російського філософа Івана Ільїна з дружиною Наталією, а також героя громадянської війни генерала Антона Денікіна з дружиною Ксенією, я подумав, що це і є головна політична подія Росії 2005 року.
Ані «монетизація» пільг і протестні виступи роздратованих пенсіонерів, які відбулися потім, ані «посадка» Ходорковського, ані продаж «Сибнефти», ані пітьма безпросвітна інших подій, ані навіть регулярні криваві теракти і нестабільність на Північному Кавказі, — а це все загалом і становить політичний процес країни, в якій немає політики, — але саме цей ранок. Без зайвого пафосу, з гідністю. Зі звичним набором облич «національно-консервативного» загалу, а також з Полтавченком, Лужковим, Жириновським, Любов’ю Слиською, Нікітою Міхалковим, з патріархом Алексієм II, з 85-річною дочкою Денікіна Мариною Антонівною Денікіною-Грей, що спеціально приїхала з Франції. З України — один лише депутат Верховної Ради АРК Володимир Казарін. Проте найважливіші — не в плані пафосності, а в плані істинності — події, як правило, трапляються непомітно, без президентів, десь далеко від суєти.
Потім, після перепоховання, всі телеканали тільки і говорили: мовляв, початок кінця громадянської війни, довгоочікуване примирення червоних і білих, пора б і Леніна з Красної площі — з Мавзолею та й на кладовище. Але особисто я думаю, що війна червоних і білих вже давно не є актуальною, хай навіть частина російського суспільства вважає блюзнірством саму думку про перепоховання Леніна, тоді як інша ще більшим блюзнірством вважає «анатомічний театр» у центрі великого міста. І ніхто з сучасних політичних сил — ані комуністи, ані ліберали, ані консерватори — не є одноосібним спадкоємцем ані червоних, ані білих. Цю глибоку рану час уже залікував.
Немає потреби говорити — які були чудові люди, який складний, часом трагічний час. Антон Денікін, нещасливий командувач Добровольчої армії, залишив межі колишньої Російської імперії 1920 року, Івана Ільїна вислали 1922 року на знаменитому «філософському» пароплаві.
Тепер же їх «пришестя» до Росії Путіна і постмодерну стало неначе «моментом істини» — і зовсім не в плані «громадянського примирення» (розумним людям ділити нема чого, інші — не помиряться і тепер), а в плані деяких більш важливих засад буття.
Люди, які за свої переконання, за свою життєву правду розплачуються власною свободою і кров’ю, люди, які за свої принципи готові приректи себе на смерть і вигнання, в добу постмодерністської симуляції реальності гідні поваги хоча б за свою онтологічність, автентичність, «справжність».
Але що таке Ільїн і Денікін для путінського режиму: ідеологічний і духовний орієнтир або вдала, модна, співзвучна часу політтехнологія? І тут постає питання про ідентичність нинішньої російської влади.
Політиками, як відомо, не народжуються, на політиків не вчаться. До політики приходять з «минулого» життя, приносячи звідти з собою всі свої професійні навички, звички, зв’язки, знайомства. І тип політичного мислення, політичного світогляду і політичної поведінки політика визначається передусім першою вищою освітою і характером професійної діяльності років десь до сорока. Зрозуміло, що визначальним залишається Великий Культ Бабла — і тут сучасну людину, «homo postsovieticus’a», розмовами про «національну ідею» і «надособистісні інтереси» не переробити, але крім рефлексів «загрібання» є ще і професійні рефлекси. Якщо пригадати, що люди, які визначили контури нинішньої Росії, в «минулому» житті служили або у відомстві безпеки, або займалися «піаром», то стануть зрозумілими ті або інші вивихи російської політики останніх п’яти років.
Робота у службі безпеки привчає людину мислити в жанрі спецоперацій: раптовість, стрімкість, ефективність. І обов’язково — чимось важким по голові. Військовим, філософам, а також людям мистецтва, літератури, гуманітарним вченим властиве політичне мислення іншого типу — більш грунтовне і стратегічне. Звички «минулого» життя, до речі, пояснюють, чому нинішня російська еліта — це люди «короткої волі», які не здатні, та й не відчувають потреби мислити про свою країну навіть у перспективі 10—15 найближчих років. Чого вже там казати про масштаб історичної визначеності наперед.
Пом’якшує ситуацію у владному синкліті невелике «юридичне лобі» — вищі чиновники, чия професійна ментальність вихована на логіці Арістотеля, на майже язичницькому культі законності та імперативах повинності і невідворотності.
Проте гірше над усе надмірна присутність при владі архітекторів і будівників віртуальних міражів, оскільки саме ці люди схильні розмивати поняття про буття як таке і підмінювати його «комп’ютерною графікою». Їх «бізнес» у тому і полягає, що за допомогою інформаційних і управлінських технологій замість достовірного уявлення про дійсність вони накидають нам деякий «симулякр» — оманливий образ, витвір їх не завжди здорової свідомості, до того ж пропущений через «фільтр» корпоративних, кланових і особистісно-здирницьких інтересів. Особливо виразно це виявилося під час торішніх українських президентських виборів — саме віртуальна реальність, змодельована цими навколокремлівськими обдарованнями, стала однією з причин помаранчевої революції.
Наслідки таких махінацій завжди одні і ті ж: спочатку орієнтири реальності втрачає особисто президент, який живе у світі спроектованих на його свідомість ілюзій, потім — міністри і парламентарі, потім — ЗМІ, потім — всі інші. Іноді «піарники у владі», ці «господарі віртуальності», самі так заграються, що починають вірити і вживатися в ними ж самими сконструйоване «віртуальне фуфло».
Філософська спадщина Ільїна актуальна передусім тим, що дає імунітет проти віртуалізованого ставлення до реальності. Ільїн з’єднує модернізаційний початок — установку на повноцінне перебування держави і суспільства в сучасності — з вічними релігійними, етичними і історичними принципами, які сам філософ називав «духовною очевидністю».
Особисто я готовий сперечатися за грубі гроші, що якби російське політичне керівництво вдумливо прочитало філософсько-політичні твори Івана Ільїна, то вже через півроку це була б інша країна — така, що має імунітет проти епідемії віртуальності. Але тим, хто «переолігархізує» єльцинських олігархів, Ільїна читати ніколи. Або нецікаво. І ще — якби Віктор Ющенко ну хоча б перегорнув ільїнські «Наши задачи» або «Путь духовного обновления», то це був би вже зовсім інший Ющенко.
До речі, жоден з українських телеканалів не зацікавився Ільїним і Денікіним і не прислав кореспондента з камерою (а на церемонії перепоховання в Донському монастирі було представлено всі провідні світові телеканали — не те що російські!). А та єдина українська телекамера, що була 3 жовтня акредитована в Москві на цей захід, раптово отримала надважливе завдання: зняти бездільно перебуваючого в російській столиці міністра Юрія Павленка. Якого, проте, так і не зняли, — залишилася великою загадкою мета візиту. Дивно, але головний спонсор цього телеканалу полюбляє згадувати про «політичне православ’я»...
І коли труни з тілами покійних знайшли притулок у рідній для них землі на старовинному цвинтарі Донського монастиря — між старовинних могил XVIII—XIX століть, я подумав: а що, може, повернення на батьківщину Ільїна і Денікіна, «верность Отчизне сохранивших и в рассеянии жизнь свою скончавших», стане новою «точкою відліку», «нульовим меридіаном» для Росії? Для Росії справжньої, невіртуальної, для Росії, що претендує на духовне лідерство хоча б на пострадянському просторі, а не на нове «шапкозакидальництво», що проектується на українські парламентські вибори в одному з головних російських політичних відомств — на Старій площі? Адже всі ми думаємо про те, з чого може початися нова Росія — із «захисту» Білого дому в серпні 1991 року? З розстрілу того ж самого Білого дому в жовтні 1993 го? З путінської «керованої демократії»? Може, краще з Івана Ільїна?
І, стоячи між старовинних могил, я подумав, що, напевно, сумно перебувати вдалині від України «українському Ільїну» — Дмитру Донцову, що не менше Денікіна хотів би повернутися із закордонного «рассеяния» на батьківщину його «візаві» часів громадянської війни Симон Петлюра. І що, може, таке перепоховання могло б стати «моментом істини» для нової України?
Але тут до мене підійшла чудова людина з московської «консервативної богеми» — Юрій Трохимович Лисиця, що видав 26 томів філософських і політичних творів Ільїна і, по суті, організував саме перепоховання (що, до речі, було організаційно, фінансово і юридично на рідкість складним завданням), і сказав, що тепер з’явилася можливість для того, щоб все було «по-справжньому». І те, що російська влада пішла на цей крок з перепохованням (хоча ініціатива виходила зовсім не від неї), є само по собі свідченням розуміння. Адже не можна ж все життя «вантажити фуфло» — адже коли-небудь приходить і час «духовної очевидності»? Хай навіть у грізному обличчі воєн і революцій. І, будучи уродженцем Вінницької області, процитував те, що, на його думку, було найбільш співзвучним моменту і резонансом буття — з Євгена Плужника:
Був це хлопчик лагідний і тихий,
Як сосновий у безвітря ліс...
(Для якоїсь радості і втіхи
Кожен з нас у дні прийшов і ріс.)
А сімнадцятий минув, зустрінув
Наречену — кулю за Дніпром.
— Обертайся, земле, без упину!
Припасайте, припасайте бром!
Ах, цей хлопчик лагідний і тихий,
Що над степом ранній біль простер!
(Для якої радості і втіхи
Кожен з нас приходить і росте?)
Мені було нічого додати. І я задумався про себе — про свою власну готовність перед неминучою «духовною очевидністю». І про те, що нова Росія особисто для мене почалася саме 3 жовтня 2005 року, в Донському монастирі.
