Через рік після виникнення «Другой России» і за дев’ять місяців до інавгурації нового російського президента, хочеться сказати кілька слів про головне. А саме — про ті самі два відсотки.
Кремль постійно твердить, що спирається на абсолютну більшість народу, опозиція ж створити свою більшість не в змозі. Так воно і є. Однак проблема зовсім не в більшості. Тим більше, що ніяких механізмів прямої апеляції до народних мас у опозиційних лідерів зараз немає. Проблема — у меншості.
Відомо, що історію нації, країни, цивілізації рухає вперед активна творча меншість. Що становить приблизно 2% населення. Ця меншість виконує дві виключно важливі функції:
а) реагує на виклики історії та вміє (або ж не вміє) знайти на них відповідь; у залежності від якості відповіді, цивілізація (країна, нація) відкриває новий етап свого розвитку або гине;
б) формує суспільну мораль, систему зразків і ідеалів.
Ті 2%, які сьогодні правлять країною, вийшли на поверхню в момент руйнування російсько-радянської імперії, на рубежі 80 — 90-х років минулого століття. Йдеться про людей, які на точці перегину історії, у ситуації краху радянського проекту, виявилися перпендикулярні колишній державі — тому, не будучи скуті радянсько-імперськими моральними нормами й зразками, змогли досить швидко впорядити свій власний режим на найласіших шматках радянських руїн. Глибока помилка — вважати цих людей партапаратчиками або кагебешниками. Сучасний правлячий шар складається з двох груп:
— аутсайдерів радянської системи, які опинилися на узбіччі офіційних імперських структур внаслідок різних причин і тому не злюбили все імперське; вони навчилися носити маски радянських чиновників, але ці маски не мають нікого обманювати; характерний представник цієї групи — Володимир Путін;
— пізньорадянських підпільних бізнесменів, які в принципі не стикалися з імперською державою й робили все можливе, щоб не знати про її існування; всіляких торговців антикваріатом і «вареними» джинсами; характерні представники цієї групи — правлячі олігархи (не всі, але більшість).
Крах СРСР і зліт цих самих сьогоднішніх двох відсотків припав на період втоми значної частини людства від великих ідеологій і глобальних мегапроектів. Місце ідеології упевнено почав займати довгий, як велика сибірська ріка, батон докторської ковбаси.
Нинішні правителі Росії тоді, майже 20 років тому, виявилися абсолютно конгеніальними цим усталеним тенденціям. Адже вони давно знали, що ніяких понять системи типу «Батьківщина», «Вітчизна», «свобода», «справедливість» — не існує. А є лише гешефт і механізми його реалізації. Саме тому, до речі, вони сьогодні з такою лебединою легкістю привласнюють будь-які ідеологічні й словесні конструкції, з’являючись в очах очманілого народу свого то лібералами, то націоналістами, то соціалістами, то імперцями. Адже для них все це — фразеологія, неважливе, безтілесне пропагандистське базікання, що виконує функцію седативного засобу для остаточно збитих із глузду підданих. Ці люди не люблять державу. Але, опинившись при владі, не можуть відмовити собі в задоволенні використати всі механізми та інструменти держави, включаючи апарат легітимного насильства, для задоволення своїх особистих плотсько-комерційних інтересів.
Сьогоднішні розмови про неймовірне «посилення держави», які звучать, що характерно, як з кремлівських, так і з антикремлівських сфер, просто смішні: наростає зовсім не держава, а розмах експлуатації її можливостей для вирішення завдань, що ніяким боком до державності не стосуються. Для нинішніх двох відсотків держава не є самостійним суб’єктом, якому потрібно служити, який існував задовго до нас і буде після нас. Ні — держава виникла в той день і годину, коли наш торговець джинсами сів у начальницький кабінет, і помре в секунду його відставки.
Борис Єльцин спочатку не належав до цього двовідсоткового шару, але згодом, внаслідок цілої низки причин, — кон’юнктурних і медико-фізіологічних — став його заручником, а потім і виразником волі. Правління «торговців джинсами» остаточно оформилося в 1996 році, коли було вперше продемонстровано, що для втримання влади як знаряддя захисту результатів приватизації радянської спадщини можна робити все, що забажаєш. Перемога все спише.
Але Єльцин усе ж був для цього правлячого шару не цілком своїм. Він залишався політиком, який частково мислив категоріями великих здійснень. Потрібен був більш суцільний і цілісний представник саме цих 2%. Так з’явився Володимир Путін. Очікування й надії своїх братів-сестер по вірі він повністю виправдав, що дозволяє визнати його цілком успішним правителем — зрозуміло, із погляду тих цілей, які насправді без пропагандистських дурнів стояли (і всі ще стоять) перед путінським Кремлем.
Правлячі два відсотки створили новий моральний кодекс, основні положення якого зводяться до такого:
— найголовніше в житті — це гроші; людина розумна повинна прагнути тільки до грошей;
— людина може прагнути також до влади або слави, але, як правило, постільки, поскільки влада/слава сприяють, зрештою, приросту прибутків у грошовій формі;
— субстанція грошей священна; гроші можуть бути дані лише тим, хто правильно розуміє їхнє місце й роль у житті, але ніколи не повинні бути довірені профанам;
— прагнення людини до свободи, справедливості, захисту національних інтересів та інших речей, що не має прямого грошового еквівалента, протиприродне й тому недопустиме; той, хто говорить, що йому потрібна свобода, або справедливість, або ще які чудеса значно вищі — божевільний або шахрай.
Власне, так Кремль і ставиться до справжніх опозиціонерів — як до божевільних або шахраїв; тому так жорстко бореться з маршами незгідних, що підживлюються, як йому уявляється, гримучою сумішшю з цих двох аморальних категорій громадян. Зі всілякими Зюгановими або Явлінськими все зрозуміло — вони зображають опозицію, щоб в потрібний момент заробити грошей на участі у виборах, а тому домовитися з ними не складає труднощів ніяких; вони — системні, моральні люди. А відморозки з «Другой России»? Ну, тут все зрозуміло — Держдепартамент США платить деяким шахраям, а ці шахраї для масовки ангажують божевільних.
Але повернемося до морального кодексу:
— соціальна ієрархія є сходами жерців Молоха, священнослужителів культу грошей; той, хто стоїть на більш високому щаблі сходів, звичайно, досконаліший нижчестоящого, тому в нього більше прав і менше обов’язків;
— для захисту своїх фінансових інтересів можна робити все, крім одного: не можна порушувати грошові інтереси жерців вищого рівня, простіше кажучи, начальства;
— кожний, хто підіймається вгору сходами Молоха, повинен бути визнаний успішним; хто спускається — невдахою;
— будь-який колективізм руйнівний і шкідливий; будь-який індивідуалізм творчий, прекрасний і почесний; немає й не може бути ніякої основи для людської солідарності, крім спільної діяльності з добування грошей; солідарність припиняється тоді, коли меркантильні інтереси шукаючих молохського благословення починають розходитися;
— життя дається людині один раз, і прожити його потрібно так, щоб не витрачати болісно час на пошуки минулого або майбутнього; до нас уже був один потоп — і нічого, якщо ще раз трапиться після нас, ми від цього вже ніяк не постраждаємо;
— всілякий, хто заперечує положення цього морального кодексу, — явний невдаха; він може бути визнаний також неталанним аферистом (оскільки аферисти удачливі уміють використати кодекс і ніколи не йдуть проти нього) або, знову ж, божевільним, шкода від якого визначається лише ступенем його асоціальності.
Із погляду цього морального кодексу, найбільшим невдахою в історії був Ісус Христос. Він не скористався щасливою можливістю захопити владу в Єрусалимі, надто невдало провів PR-кампанію, оганьбився з фарисеями, багато яких до нього спочатку благоволили, зіпсував відносини з потенційними спонсорами, почавши чогось виганяти торговців із Храму; точно знав, що його заарештують, але так і не втік із Гефсиманського саду; нарешті, не зміг скористатися прихильністю Пілата. Важливо ще розуміти, що долю цього нещасного лузера вирішила якраз більшість, тому скаржитися Йому немає на кого. Ісус залишив усього 12 учнів — дитячий лепет! Імператор Тиберій на настановній прес- конференції міг би сказати: «Нас не цікавлять маргінальні групи, особливо нечисленні; становище Римської імперії таке стійке, що ми цілком можемо дивитися на них звисока».
Головний же позитивний герой путінської Росії — це Іуда Іскаріот. З однією лише поправкою: ні на якій осиці він не повісився, а навпаки, вдало вклавши тридцять срібняків у швидкозростаючі акції сировинної монополії «Іуднафтогаз», незабаром отримав статус наставника молоді й відтоді читав лекції представникам суспільного руху «Союз молодих саддукіїв» (СМС) у спеціальних літніх таборах на Галілейському морі. Пояснюючи, який нікчемний і жалюгідний був Той, хто називав себе Месія, і яка прекрасна влада римських імператорів, цілком схвалена Суспільною палатою, вона ж Синедріон.
Примітні й інтелектуально-естетичні зразки, які пропонують народу сучасні два відсотки.
Досить пригадати групу «Срібло», що отримала третє місце на «Євробаченні» під ультрапатріотичні завивання першого ТБ-каналу. Її Song N1 представляє собою недвозначне ідеологічне послання (очевидно, обожнюване ненависним Заходом):
Это песня о грязных деньгах.
Девочки, зажигаем!
Слушайте меня,
Девочки, приготовились!
Мы сделаем это!
Вижу, ты клеишься ко мне,
Но лучше поостынь.
Ты хочешь попытаться со мной удачи,
Ведь я сразила тебя наповал.
Неужели ты не видишь, как я двигюсь?
Обрати внимание на мое платье, сияющую кожу.
Знаешь, у меня есть место,
Где ты еще не бывал.
(Можливо, в останніх двох рядках йдеться про Штокманівське газоконденсатне родовище, одне з найбільших у світі.)
Анітрохи не гірше — суверенно-демократична програма «Сука-любов» на оновленому НТВ. У цьому ж ряду — патріотична новітня історія, згідно з якою правління Володимира Путіна є «владою національного генія, чудна влада», крім того, нинішній президент — найуспішніший правитель Росії з часів Олександра I. Так тепер можна, так потрібно, так правильно.
Сьогоднішні два відсотки — професійні тимчасові правителі, що прийшли схопити свій фарт і відбігти на узбіччя вічності. Змагатися з ними на їхньому полі — аморально й безглуздо. Опозиція в сьогоднішній Росії повинна займатися зовсім іншим.
А саме:
— формулюванням нової моралі;
— формуванням і консолідацією нових «двох відсотків»;
— висуненням лідера, який повів би за собою іншу активну творчу меншість, ці самі нові два відсотки.
Звідси й вимоги до єдиного кандидата. Він не повинен бути дуже любимий народом або розштовхувати ліктями офіційних наступників. Він не може міркувати в категоріях швидкого успіху. Зате він зобов’язаний якісно (не кількісно!) відрізнятися за своїм світоглядом і органічними моральними установками від правителів нинішніх. Він повинен бути перпендикулярний сьогоднішній Росії, як молодий торговець джинсами був перпендикулярний далекому СРСР.
Праймериз єдиного опозиційного кандидата — це вибір моральний і естетичний, а не політичний. Пошук довіри не більшості, але меншості. Тих 2%, які зможуть відповісти на історичну вимогу створення нової держави. Якщо, звичайно, у нас ще залишився час для виконання цієї прямої вимоги.
Від нас майже не залежить, чи зможемо ми перемогти. Але тільки від нас залежить, чи зуміємо ми виявитися готовими до цієї — нереальної і все-таки дуже можливої — перемоги.
