Українці... Які вони? Одностайні чи розрізнені? «Звичайно, що розрізнені», — скаже будь-хто, хто хоч трохи знає Україну. Адже брак одностайності в українському суспільстві видно неозброєним оком. І саме через неодностайність, розрізненість (а не через щось інше) було погублене не одне велике українське починання. І з цим твердженням навряд чи хтось захоче сперечатися.
Що ж ділить українців? Те, що й інші нації. Культурно-історичні традиції, політичні погляди й ідеї, світоглядні оцінки й вартості. Їх безліч у кожній людській спільноті. Люди різні за своєю природою. І в цій різності немає нічого поганого, коли членів суспільства об’єднує якась загальна ідея. Таке суспільство залишатиметься монолітним. Коли ж загальної об’єднуючої ідеї немає, суспільство стає внутрішньо нестійким.
Отже, як бачимо, важливою є не розрізненість людей сама по собі, а наявність загальної об’єднавчої ідеї, себто елементу, що цементує суспільство.
Для українського народу, який став на незалежний шлях розвитку, таким цементуючим елементом мала б бути національна ідея, себто прагнення піднести українську націю до найвищих світових вершин у політичному, економічному і культурному аспектах. Зазначимо також, що саме національна ідея є єдиним раціональним (й ірраціональним) виправданням української державності. Жодна інша ідея (у тому числі й соціальна чи загальнодемократична) непридатна на цю роль.
На жаль, національна ідея ще не стала в українському суспільстві об’єднавчою. Про це свідчить багато фактів. І чи не найголовнішим є те, що громадяни, які твердо ототожнюють себе з Україною, не становлять у нашому суспільстві абсолютної більшості. А, отже, надто великий відсоток тих, які мають проблеми із самоототожненням. Спираючись на результати президентських виборів 2004 року, можна сказати, що перших маємо десь 60%, а других — 40%, себто майже половина громадян України почуває себе українцями не повністю, або лише частково. І втішає тут лише те, що динаміка розвитку на користь перших, а не других.
Чому ж національна ідея не є сьогодні загальною об’єднавчою ідеєю українського народу?
Причина, гадаю, у тому, що продовж віків бездержавності, крім прагнень національного самоутвердження, у серцях українців нуртували ще й інші прагнення, діаметрально протилежні до перших, а саме: прагнення національно-культурного самознищення, асиміляції. І якщо перші прагнення поступово оформилися в досить чітку світоглядну систему, об’єднану терміном «національна ідея», то другі так і залишилися переважно на неусвідомленому, почуттєвому рівні. Однак ці другі прагнення теж є певною світоглядною системою (хай і не чітко поки що оформленою), яку пропонуємо об’єднати терміном «асиміляційна ідея». Отже, можемо сказати, що вся історія України, починаючи чи не з часів занепаду Київської Русі, позначена взаємопоборенням національної і асиміляційної ідей, себто супротилежними жаданнями українців бути або не бути нацією. А так як саме асиміляційна ідея століттями тішилася в Україні дуже сприятливими зовнішньополітичними обставинами, то не дивно, що вона так глибоко вкоренилася і зараз конкурує з національною ідеєю. Ось чому українська нація перебуває сьогодні в розчахнутому стані, чому вона не має єдиної об’єднавчої ідеї.
Але все-таки, розгляньмо докладніше ці дві ідеї.
Національна ідея — це (як уже говорилося вище) всебічне утвердження української нації у світі. У політичному аспекті — повноцінна державна незалежність, високоефективне управління на всіх рівнях, внутрішньосуспільна єдність, провідна роль у світовій геополітиці. В економічному аспекті — високорозвиненість усіх найважливіших галузей, починаючи від важкої, легкої промисловості, сільського господарства і закінчуючи високоточними інформаційними системами. У культурному аспекті — провідна роль фундаментальної і вузькопрофільної науки, загальної і вищої освіти, першорядний за значенням і впливом рівень кінематографа, театру, музики, образотворчого мистецтва, літератури (насамперед — українськомовної) і, ясна річ, повне опанування українською мовою всіх сфер суспільного життя, зокрема, міського середовища, себто перетворення її на мову загальнонародного спілкування, а, отже, і витіснення російської мови на маргінальні позиції. Важливість питання української мови пов’язана з тим, що вона є базовою складовою української культури взагалі, бо становить собою тло всіх без винятку культурних ланок, а в деяких з них (наприклад, у письменстві) взагалі є єдиним матеріалом творчості.
Щодо асиміляційної ідеї, то вона є повною супротилежністю національної. Її суть полягає в асиміляції України, себто в розчиненні українців на тілі якої-небудь потужної нації, щоб таким чином, себто через відмову від власного «я», прилучитися до найвищих світових досягнень у політичному, економічному й культурному аспектах. З цієї причини всілякі бар’єри у вигляді державної незалежності, автономії, економічної самозамкненості й культурної самобутності розглядаються як перешкоди до втілення цієї ідеї. І, навпаки, стирання бар’єрів, які відокремлюють українців від об’єкту асиміляції, розцінюються позитивно.
Цікаво, що мотивація як національної, так і асиміляційної ідей тотожна — піднесення до світових вершин. Але способи досягнення цілком різні. Національна ідея закликає це здійснити, спираючись на самого себе, на українську душу як частину світової душі, а асиміляційна ідея пропонує відмовитися від себе, зректися української душі й влитися в душу іншого народу. Однак, чи можна стати іншим? І чи не є така спроба оманою у самій своїй основі? На ці питання мали б відповісти самі собі прихильники асиміляційної ідеї. Я ж тільки зазначу, що в основі національної ідеї лежить віра в себе, віра в українську націю, а асиміляційна ідея породжена невірою в себе, невірою в українську націю. Тим часом, стан віри є завжди позицією сильнішою, ніж стан невіри.
Ось цей поділ українців на прихильників національної і асиміляційної ідей є головною лінією розламу українського суспільства, яка визначає політичні позиції тих чи інших груп. Не соціальні питання, не питання добробуту, і навіть не питання демократичних цінностей та свобод ділять українців. Усі ці речі, безумовно, важливі для них, але вони неодмінно відступають на задній план, коли треба робити вибір між національною і асиміляційною ідеями, коли стоїть питання утвердження українського національного «я» чи розчинення його у чужонаціональному єстві.
Виразниками асиміляційної ідеї в Україні (звичайно, з різною мірою радикалізму) є такі політичні сили як комуністи, прогресивні соціалісти, у значній мірі — Партія регіонів й інші подібні до них. Усі ці сили виступають за зближення з Росією, бо вона є для них традиційною потугою, в надрах якої українці продовж кількох останніх століть «очищалися» від власних національних особливостей, одержуючи взамін російські. Ясна річ, що для них асиміляція України, політичне, економічне і культурне підпорядкування України, а для декого навіть і повне поглинання України Росією є благом, а не злом. Та й не дивно, адже це суть асиміляційної ідеї. І хай ніхто не зваблюється словами поміркованих асиміляціоністів, які виступають лише за часткову політичну, економічну і культурну залежність від Росії, називаючи це «дружніми стосунками з братнім народом» або тих, які, скажімо, не бачать нічого поганого в тому, щоб російська мова й надалі зберігала панівні позиції в українських містах. Бо все це є нічим іншим, як інструментами асиміляції.
Але, разом з тим, викликає здивування інше. Небажання, і навіть якийсь страх прихильників асиміляційної ідеї відверто проголосити свою головну мету. Скажімо, від комуністів чи прогресивних соціалістів, можна почути все, крім найголовнішого — себто те, що їх ціллю є всебічна асиміляція України.
Ну, справді. Якщо ви є прихильниками цієї (також врешті української ідеї), щиро вважаєте її благом для українського народу, то чому не зізнаєтеся в цьому чесно, не скажете цьому народові просто у вічі: «Ми хочемо, щоб Україна стала частиною Росії?». Аж ні. Вони просторікують про братні слов’янські народи, східнослов’янську цивілізацію тощо.
Виникає природне питання «Чому?». Що змушує їх лицемірити? Відповідь, гадаю, криється в тому, що вони добре розуміють, яку невелику притягальну силу має асиміляційна ідея, тим більше — тепер, коли вона не підкріплена репресивною машиною колишнього СРСР і змушена вільно протистояти національній ідеї, яка базується на потужній основі — природному інстинкту нації — виживати. Адже відкрито заявити, що Україна як рівноправний суб’єкт світу має щезнути, означає відвернути від себе всіх українців, які мають хоч який-небудь національний сентимент. А так як українців з цілковито атрофованим національним почуттям зовсім мало, то це означає втратити практично повністю політичний вплив на суспільство. От асиміляціоністи і вдаються до єдино можливого для них засобу — крутійства та обману.
Тому-то в дискусіях з носіями асиміляціоністських ідей завжди належить говорити по суті, а не збиватися на манівці й провадити суперечки довкола другорядних питань. «Ви за утвердження української нації чи за її розчинення?» — ось на яке питання має бути дана відповідь насамперед. Адже неможливо визначити правоту сторін, коли ці сторони сповідують абсолютно різні цінності. Спочатку треба з’ясувати, чи мали сторони однакову мету, і тільки після цього стане можливим визначити: хто з них був добрий, а хто поганий, чиї дії наближали до мети, а чиї віддаляли. Якщо ж у сторін були діаметрально протилежні цілі, то безглуздо взагалі вести дискусію і тим більше визначати, хто з них правий, а хто ні.
Так, наприклад, якщо хочемо дати оцінку теперішній комуністичній партії України з позицій українських національних інтересів, то зовсім несуттєвим є наголошувати на власне комуністичних ідеях. Ці ідеї не мають ніякого відношення до національної ідеї. Комуністична й національна ідеї ніде навіть не перетинаються. Комунізм — це питання суспільного устрою, а націоналізм — це питання буття чи небуття нації. По суті справи — між однією і другою ідеологіями не може бути конфлікту в принципі.
То чому ж тоді в Україні такий конфлікт є? Відповідь відома і, здається, ясна всім. Тому що Комуністична партія України (принаймні, її керівництво) стоїть на асиміляціоністських позиціях. Цим і пояснюється союз комуністів з Партією регіонів, яка обстоює вільноринкову економіку. Можна з великою вірогідністю припускати, що для КПУ асиміляціоністські прагнення є навіть важливіші за власне комуністичні ідеї. І якщо б виникла реальна можливість приєднати Україну до капіталістичної Росії, то комуністи здійснили би це без вагань. Вони це здійснили би навіть тоді, коли альтернативою була б комуністична Україна, але політично, економічно і культурно повністю незалежна від Росії. І, навпаки, гадаю, що прихильники національної ідеї вибір: «Україна в складі хай навіть і демократичної Росії» чи «Україна комуністична, але незалежна» — вибір неодмінно зробили б на користь другого, а не першого.
Отже, підсумовуючи, можемо сказати, що головною суспільно-політичною проблемою сучасної України є боротьба двох ідей: національної і асиміляціністської. І від того, яка ідея переможе в українському суспільстві, повністю залежить доля України. Вірю, що переможе національна ідея. Для цього є всі передумови.
