Україна борсається в болоті політичних чвар. Народ, як завжди, мудро й терпляче чекає, «куди крива виведе». Його все менше цікавлять, який сьогодні настрій у Віті та Юлі, якими черговими звинуваченнями, образами та відвертими помиями вони наразі обливають одне одного, хто кого зрадив де і скільки разів (!) Ця «Кайдашева сім’я» українського політикуму народу остогидла. Він жадає примітивного (!) благополуччя, миру та спокою. Недаремно ж набирає все більшої популярності в народі думка про «сильну руку» і про те, що наразі Україні більш підходить президентська форма правління, а не цей «парламентський роздрай».
Всі хочуть жити заможніше, краще, і бажано... якщо не вчора, то сьогодні точно. Дивлячись на сьогоднішній парламентський бедлам, думаєш, що цим мріям, мабуть, не скоро вдасться здійснитися, на жаль, бо «народні слуги» — чиї завгодно слуги, тільки явно не народні, інакше вони б так себе не вели...
Пересічні українці бажають бути в ЄС і мати ті переваги, які надає членство в цій спільноті, — перш за все свобода переміщення Європою та європейський добробут. Безумовно, ці бажання можуть здійснитися вже за нинішнього покоління лише за умови, що наші політики, якщо не «допомагатимуть» своїми сварками, то хоча б не заважатимуть. А ось з цим складніше, адже кожен парламентарій хоче «ощасливити» своїх громадян-виборців по-своєму (і йому, безумовно, здається — найкраще за інших).
Як відомо, на цьому «святі життя» нас ніде ніхто не чекає, відомо також, що «відчиняють тим, хто стукає». Україна, на жаль, майже не стукає у двері Євросоюзу, точніше, стукає, але дуже тихо, нерішуче, несміло, з виразом «прохача» на обличчі (а просити, погодьтеся, завжди принизливо). На Бухарестському саміті пообіцяли, що Україна буде в НАТО в неозорому майбутньому — спасибі; в Брюсселі пообіцяли, що підпишуть договір про асоційоване членство у 2009 році (те, що ця європейська придумка спеціально для України — не рахується) — іще одне, але вже Велике спасибі, що згадали про нас, сірих. Наша влада наділена «винятковими здібностями» «профукувати» поточні політичні вигоди — моменти просування держави до Європи (згадаймо лише Майдан — з його суперпозитивним іміджем, коли за відповідної настійливості влади ми вже були б у Євросоюзі; а війна в Грузії —винятково зручним моментом для вступу в «коло колективної безпеки»; слабке використання факту вступу до СОТ тощо). Мудрі люди говорять про Україну, мов про людину, якій «щось пороблено», тобто над нею немов тяжіє такий собі комплекс невдахи, прокляття. Тому й живемо в стані постійної внутрішньої війни. Недаремно ж говорять, що найбільший ворог України та українців... — самі українці (звичайно ж, не без «допомоги доброзичливців», а їх, достоту, теж вельми багато).
Європа зараз коливається між помірковано-зручними відносинами з Росією (а це значить — перемагає думка Росії про первинну агресію Грузії, а Росія лише «вимушена» була «відповідати» та «захищала своїх громадян») та засадничіми положеннями колективної безпеки у Європі (а це значить, що треба негайно надавати Україні ПДЧ, а Грузію одразу приймати в члени НАТО).
Наразі колективна безпека для України безальтернативна (і з цим положенням погоджується, здається, більшість політиків). Треба також зазначити, що саме це — найнеобхідніше сьогодні Державі Україна і народові (найменше — політикам, бо для них це лише форма самоствердження, не більше, та піарства). Якщо це так, то не потрібно підв’язувати політичні чвари у ВР та нагальні потреби України в колективній безпеці (безумовно, набагато краще було б, аби «наверху» була злагода, але де ж її взяти, як її немає?).
Потрібно вже зараз не просто несміло стукати, а грюкати у «європейські двері» й, можливо, навіть бити «ногами» (хоч як це здається безкультурним). Не розводити дебати про нашу європейськість, породжуючи лише непотрібні сумніви. Ми — суттєва частина Європи, й їй наразі необхідно не просто подавати несмілі сигнали — меседжі, а вимагати ПДЧ для України, а для Грузії — членство в НАТО вже у грудні. Безпека Європи сьогодні нерозривно пов’язана з Україною та Грузією. Наразі лише в такий спосіб можна дати зрозуміти Європі, що сьогодні «відсидітися в європейському окопі», надіючись, що незгоди пролетять мимо, не вдасться, необхідно йти на непопулярні заходи (для Росії з її хворобливими імперськими амбіціями) — хоч як би на це реагувала Росія (можна бути впевненим, що в Росії достатньо розсудливих політиків, щоб не переходити «червону межу» конфлікту з Європою та Америкою). Наразі ж Європа своєю нерішучістю та неефективною політикою по відношенню до Росії (після очевидної агресії проти Грузії) лише провокує її на подальшу експансію. Адже Росія вже «закусила вудила», «увійшла в раж і ухопила кураж» — і наразі її може зупинити тільки рішуче колективне «ні». Не треба бути великим аналітиком, щоб зрозуміти, що таким «ні» є надання ПДЧ Україні, а Грузії — членства в НАТО саме в грудні цього року.
Твердість України щодо євроінтеграції та підтримка її прагнень Європою повинні дати чітко зрозуміти Росії — вороття до «нового Радянського Союзу» немає, ІІІ Риму не бути, безкарність не проходить дарма.
