Неупереджений аналіз ролі української держави в сучасній європейській політиці приводить до неминучого висновку: сила та вплив України залежать від ступеня її впливу на політику російську. Відтак логіка наших національних інтересів спонукає невтомно шукати необхідні на це інструменти, що дозволять говорити з Росією "на рівних".
Багато хто з аналітиків уважає, що залежність України від російських сировини та ринків збуту невпинно підштовхує її у фарватер політики Кремля.
Беручи до уваги вітчизняні народно-господарські реалії, а також помітний елемент прагматизму, притаманний останнім часом частині російської владної еліти, спробуймо окреслити сферу об'єктивних економічних інтересів РФ на українських теренах і означити, відповідно, опорні точки можливого (вміло зорганізованого!) власного впливу на політику Москви.
Однією з таких точок, на нашу думку, є РАТ "Газпром". Попри усталений імідж "вершителя української долі", стратегічні інтереси цієї компанії (чиї минулорічні платежі становили 25% від усіх надходжень до бюджету РФ) від українських реалій залежать не меншою мірою. Минулого року Україна спожила близько половини всього ґазового експорту Росії, а окремі репліки з Печерських пагорбів, мовляв, надходження енерґоносіїв із одного джерела не повинні перевищувати 30% потреб країни, викликають в керівників "Газпрому" неприховане роздратування.
Ретельність, із якою росіяни контролюють українсько-туркменську ґазову співпрацю (передусім через ТРАТ "Туркменросгаз"), виказує стратегічну зацікавленість Росії у збереженні українського ґазового ринку (надто з огляду на наміри деяких європейських купівельників російського ґазу диверсифікувати джерела енерґопостачання). Далекоглядніші російські можновладці починають розуміти: рано чи пізно Україна таки стане платоспроможною, і тоді ніхто не завадить їй знайти свій "ґазовий" шлях до Середньої Азії чи Близького Сходу. Але тоді вести діалог з Києвом Москві буде складніше.
Водночас не можна не помічати наростання активності "Газпрома" в Європі. Неґативний вплив тут диверсифікаційних ідей компанія вдало компенсує торгівлею ґазом через безліч СП та торговельних домів (створених за її участю і нею ж контрольованих) та фактичним володінням ґазотранспортними маґістралями. "Газпром" перекупив довгострокові контракти "Бритиш ґаз", а до кінця 1997 року загальна сума інвестицій в економіку Німеччини від фірми "ВИНГАЗ" (СП "Газпрому" та "Вінтерсхалла", дочірньої компанії відомої "БАСФ") складе близько 3,7 млрд. німецьких марок. Серед надприбуткових проектів - побудова нового маґістрального ґазопроводу "ВЕДАЛ" (з Німеччини до бельгійського кордону) та "ЯГАЛ" (продовження ґазопроводу "Ямал-Європа" у південному напрямку).
Не забудьмо, Україна сьогодні - головний транзитор російського ґазу на захід. Події довкола російсько-білоруського союзу (який, зокрема, передбачав побудову ґазопроводу "Ямал-Європа" в обхід української території) переконали росіян, що амбіції Києва - ніщо проти гонору нинішньої білоруської влади. Можливо, вже завтра кремлівські стратеги муситимуть шукати привабливішого вікна в Європу.
Саме тут і починається робота для дипломатів. Можливі як мінімум три "ґазові комбінації" на шляху до реального балансу спільних інтересів України та Росії.
Можна домогтися реальної участі в економічних проектах "Газпрома", що ґарантуватиме нам не меншу незалежність, ніж диверсифікація енерґоносіїв.
Суттєвим складником економічних інтересів росіян в Україні є сьогодні Лисичанський нафтопереробний та Миколаївський глиноземний заводи. В першому випадку маємо унікальний варіант залежності собівартості сільськогосподарської продукції основних "хлібних" районів РФ (Ростовська та Білгородська області, Краснодарський край) від українського підприємства: від російських постачальників нафтопродуктів цей реґіон добряче віддалений, а тверда позиція України щодо власності контрольного пакету акцій Лисичанського НПЗ диктуватимуть росіянам необхідність рівноправної співпраці з українськими партнерами.
Миколаївський глиноземний завод (МГЗ) традиційно постачає для російських алюмінієвих заводів близько 1 млн. тонн глинозему на рік. Неприховане бажання "Trans World Group", що контролює понад 50% виробництва російського алюмінію, придбати контрольний пакет акцій цього підприємства, промовисто засвідчує його значущість для російської економіки. П'ятимісячна блокада МГЗ найбільшими покупцями (Братський, Саянський, Красноярський алюмінієві заводи) не принесла їм нічого, крім $40-50 млн. збитків та усвідомлення необхідності гнучкішого поводження з українським партнером.
Понад рік минуло, відколи Росія оголосила Україні "торговельну війну", запровадивши ПДВ на імпорт українських товарів, зробивши їх неконкурентоздатними на своєму ринку. Причини цього лежать аж ніяк не в економічній площині.
Запровадивши в травні цього року 25-відсоткове мито на ввезення українського цукру (підвищивши тим його вартість до $576 за тонну при $561 собівартості російського), Росія тут-таки закупила партію неукраїнського білого цукру по ціні на $52 вищій за ціну на Лондонській біржі ($320-325 за тонну).
Навряд чи зможуть росіяни в далекому зарубіжжі користуватися такими традиційними у співпраці з Україною механізмами, як бартер чи передоплата. Не дивно, що вже до осені в Росії різко підскочили роздрібні ціни на цукор, до бюджету країни знизились надходження від ПДВ з імпорту, а у впливових засобах масової інформації зазвучали тривожні нотки щодо загрози "ослаблення геополітичних позицій Росії за Дніпром", які, між іншим, ґрунтуються не в останню чергу на значних російських капіталовкладеннях у цукрову промисловість України.
Не думаю, щоб спроба росіян виштовхати Україну зі свого товарного ринку принесе їм політичні чи, тим більше, економічні дивіденди. Річ навіть не в українській частці в структурі російського експорту - 15% продукції металурґійної промисловості, 14% машинобудівної, 13% харчової та 5,5% хімічної - без усього цього життя в Росії не зупиниться. Але ліквідація присутності партнера на власному ринку товарів чи послуг автоматично нейтралізує можливості безпосередньо впливати на нього, робить його поведінку малопередбачуваною. В контексті нинішньої геополітичної ситуації в Європі Росія на такий крок щодо України навряд чи зважиться.
А нам не слід боятися компенсувати неґативний баланс в імпорті російських енерґоносіїв за рахунок нарощування експорту до інших країн СНД та пробиваючись на перспективні ринки Далекого Сходу, Південно-Східної Азії, Латинської Америки. Така політика, безперечно, посилить позиції нашої держави у російсько-українському діалозі, і ми вже від росіян почуємо запрошення створити такі необхідні сьогодні компанії, як "Росукрцукор" або "Укрросспирт", і разом шукати спільні ринки збуту продукції.
Чимала частина російських економічних інтересів в Україні зосереджена нині в приватизації: на думку багатьох спеціалістів, прибутковість вкладення грошей в українські підприємства поступається хіба що інвестиціям у суперперспективні азійські проекти. Металурґія, енерґетика, машинобудування, переробна й харчова промисловості, виробництво будівельних матеріалів, кораблебудування та фармацевтика в найближчому майбутньому очікують значний приплив капіталів із Росії, що може скласти суттєву конкуренцію навіть деяким інвесторам із Заходу. І хоча нині $114,2 млн. в українській економіці забезпечують Росії лише шосте місце серед іноземних інвесторів, її потужні фінансові групи вже розгорнули жорстку конкурентну боротьбу за фінансовий вплив на Україну.
Серйозно готується до переможного фінансового стрибка група компаній "ОНЕКСИМ-МФК". Активність російського фінансового ґіґанта на українських теренах важко не помітити: він володіє значною часткою облігацій ґазового боргу України, контрольований ним концерн "ТВЕЛ" фактично витісняє американських конкурентів із "General Electric" з українського ринку ядерного пального, а у скандальній справі українського банку "ЮНЕКС" (що, до речі, кредитував компанії, причетні до продажу електроенерґії українських атомних електростанцій) знаходимо сліди того ж "ОНЕКСИМ-банку".
Тому особливої ваги набуває стратегія майбутньої української приватизації великих промислових об'єктів. Безумовно, геополітичним інтересам України відповідає залучення значної кількості російських капіталів. Але надійним ґарантом нашої національної безпеки ці гроші будуть тільки тоді, коли прийдуть не через численні комерційні конкурси у строкатих портфелях фондових спекулянтів, а разом із солідним стратегічним інвестором, який вкладе свої кошти саме в розвиток підприємств, їх оновлення, й активно шукатиме ринки збуту продукції.
І коли російська власність реально запрацює на Україну, ультимативна риторика назавжди зникне з лексикону міждержавних відносин, а нам можна буде вже не лякатися чергової зміни влади в Кремлі.
