Хотілося б, щоб відчутна поразка В. Ющенка на президентських виборах не сприймалася громадськістю як поразка української національної ідеї, яку, принаймні публічно, активно відстоював глава держави. Поразка Ющенка має принципово інший підтекст. Про це ще багато говоритимуть аналітики. Що ж до безпосередньо національної ідеї, то вразливість позиції Ющенка визначається іншим — її досить однобічним, можливо, навіть примітивним, тлумаченням. Національна ідея як ідея єднання української нації, духовна основа державотворчого процесу не може подаватися у її суто регіональній (галицькій чи, скажімо, запорізькій — не має значення) інтерпретації. Це хибна, аж ніяк не державницька, позиція. Перебуваючи на межі двох світів, двох культур і ментальностей, двох різних цивілізацій, Україна належить до розряду цивілізаційно розколотих країн. Це об’єктивна реальність, і цього ми не маємо забувати ні на хвилину, з цього слід виходити, цим потрібно керуватися.
Важливо і враховувати те, що різноетнічна визначеність українського народу, його нестереотипна ментальність, багатокольоровість символів — це не та ознака, яка робить українську націю слабкою, не те, що нам слід долати, з чим потрібно боротися. Перманентна вразливість українського національно-визвольного руху, його історичні поразки, врешті-решт наша багатовікова бездержавність, як і глибокі державотворчі колізії нашого сьогодення, — це, говорячи словами видатного вітчизняного мислителя першої половини ХХ ст. В. Липинського, результат небезпечного «провінціоналізму» національної еліти, «паразитарного розчленування нації на безліч взаємно пожираючих партій та ідеологій». «Коли провідники нації борються за повне визволення і за державну незалежність цілої нації, — наголошував учений, — кожен член нації для них дорогий союзник, жовнір однієї й тієї самої армії, без якої здобуття незалежності немислиме». Даремно, що ці рядки написані ще 1926 р. Вони надзвичайно актуальні, а, точніше, — як ніколи актуальні і для нашого сьогодення. Чи зможе піднятися до розуміння цього нова влада, чи вистачить для цього інтелектуального хисту та бажання? Я поки що маю сумніви.
У контексті сказаного хочу порушити декілька ключових, як на мене, проблем, на яких я акцентував увагу у своїх публікаціях (в т.ч. й на шпальтах «Дня») і раніше. Насамперед — про відтворення ідентичності української нації як основи основ укорінення національної ідеї. Потрібно, як я вже зазначав, бути реалістами, коли йдеться про наше майбутнє, наші перспективи, потрібно враховувати світовий досвід, бачити те, що енергетика держави визначається насамперед енергетикою нації. Це важливо і з погляду специфіки нинішньої епохи, логіки сучасного глобалізаційного процесу, які не девальвують, а навпаки — посилюють значимість національних чинників історичного процесу. Глибоко помиляються ті, хто прагне довести протилежне. У зв’язку з цим мусимо бути свідомі того, що за роки незалежності українська нація поки що не відтворила повною мірою свої духовні цінності, віру в саму себе, своє ідейно-моральне обличчя. Ми ще не стали самими собою, до кінця не осмислили свій історичний досвід, не утвердили своє власне «я». Ми відбулися як держава — тепер повинні утвердити себе як українська політична нація. Саме від цього й залежатиме наше майбутнє. Якщо нація не наважується визнати себе нацією, якщо вона говорить про це вустами своїх політичних лідерів пошепки — напівголоса, то така нація не може мати історичної перспективи. Це для мене беззаперечна істина. Політичним суб’єктом історії може бути лише політична нація, нація, що піднялася до рівня самоусвідомлення себе і своєї історичної місії.
У контексті сказаного нам не потрібно боятися звинувачень на свою адресу у виявах націоналізму. Нація, що понад триста років перебувала під ярмом поневолення, що з власної історії знає, що таке національний геноцид, — така нація має історичне право на своє національне обличчя, на гегемонію національної ідеї, врешті-решт — на розумну долю націоналізму. Тому маємо розуміти, що найсуттєвішою вадою не лише у нашій свідомості, а й у державотворчому процесі загалом є протилежне — національний нігілізм, брак національної свідомості та національної гідності.
Принципово значущим у цьому є те, що український націоналізм ніколи не був ідеологією зверхності корінного етносу над іншими громадянами нашої багатонаціональної держави. Така позиція не притаманна українській ментальності. Це аксіома. «Коли я пишу... про нас — «ми українські націоналісти», — то це значить: що ми хочемо Української держави, обіймаючи всі класи, мови, віри й племена Української Землі». Ці слова В. Липинського дають вичерпну відповідь щодо зазначеного застереження. Скажу моїм опонентам, яких, на жаль, багато, зокрема й серед моїх колег-науковців, що така постановка питання повною мірою вписується в європейські традиції та ментальність. Ж.-Ж. Руссо, чиї ідеї стали грунтом Великою французької революції, ставив поняття суверенності нації, національного характеру у центр державотворчого процесу. На його думку, найвища влада у державі повинна виражати загальну волю нації, під якою розумілися усі мешканці тогочасної Франції, а саме поняття «представник нації» ототожнювалося з поняттям «громадянин Франції». Діячі українського національно-визвольного руху не давали і не дають нині приводу для іншого тлумачення відповідної позиції.
У цьому контексті «нова влада» має з належним конструктивізмом поставитися до врегулювання найскладнішої національної проблеми примирення і консолідації українського народу, відновлення політичної та історичної справедливості щодо членів ОУН та УПА, які боролися за свободу і незалежність Української держави, відновлення її соборності та суверенітету. Це далеко не ті позиції, які потребують перегляду. Маю на увазі перегляду, зробленого у цьому попереднім президентом. Менше всього нам слід прислуховуватися до думки з приводу цього наших сусідів — чи то на Сході, чи на Заході. Можливо, я утопіст-романтик (учений і має бути таким), однак мені здається, що В. Янукович може зайняти в цьому питанні конструктивну позицію. Так обов’язково має бути. Іншого нашому суспільству просто не дано.
Нам слід настирливо доводити суспільству те, що ОУН ніколи не боролася проти російського народу. Вона боролася проти більшовизму, боролася за Україну. Це незаперечна істина. Пошлюся на рядки офіційних документів, які є в моєму розпорядженні. Це збірка статей і документів «Бібліотеки українського підпільника», якими визначалися світоглядні засади визвольної боротьби. Ось лише окремі фрагменти. «Підкреслюємо ще раз: усі народи, у тому числі російський і польський народи, ми цінимо, шануємо та прагнемо до дійсної дружби і співпраці з ними», — йдеться в одному із звернень проводу ОУН до співвітчизників. «Ми, націоналісти, за революцію в усьому СРСР, за єдиний фронт боротьби всіх поневолених народів Радянського Союзу з більшовизмом». «Перебудова СРСР на принципах національних держав усіх поневолених народів — це не тільки передумова їхнього справжнього національного визволення, це не тільки найважливіший, найсуттєвіший крок у напрямі знищення великоросійського імперіалізму взагалі, але це також найнеобхідніша передумова встановлення справді справедливого, справді прогресивного політичного і соціального ладу на Сході Європи і в підбільшовицькій Азії».
Кожного разу, коли я вчитуюся у сторінки шеститомної «Бібліотеки українського підпільника», ловлю себе на думці, як багато втратила українська влада, яка за всі роки незалежності так і не змогла визначити свого чіткого ставлення до подібних, далеко не простих за своїм змістом, фрагментів нашої історії. Нова влада має чітко визначитися і в цьому, заявити про це публічно. Добре знаю активну позицію Л. Кучми щодо позитивного вирішення цього питання, однак Верховна Рада весь час ставала на заваді. Чим пояснювалася позиція народних депутатів, із яких причин парламент так і не зміг досягти необхідного для консолідації суспільства конструктивного вирішення цього питання? Пояснення очевидне. Ми всі свідомі того, що у даному випадку йдеться про офіційне визнання незаперечного факту існування за часів УРСР національно-визвольного руху. Хіба вже сам по собі цей факт не вартий пильної уваги? Хіба це та сторінка нашої історії, яку слід замовчувати? Навпаки. Для об’єктивності необхідно врахувати і ступінь провини радянської сторони у розв’язанні фактично громадянської війни на теренах України. За даними Державної комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА, яку ще 1997 р. було утворено Л.Кучмою, у 1939—1941 і 1944—1952 роках сталінським режимом було фізично знищено сотні тисяч осіб. Західні області України тоді перетворили на жахливу м’ясорубку, де не було оселі, де б когось не вбили. Переслідували за національні погляди, за почуття патріотизму, за любов до України... Чому не говоримо про це на весь голос?
Чому ми забуваємо і те, що більшовизм, проти якого зі зброєю в руках боролися українські патріоти, — це системне знищення кожного, хто дозволяв собі думати іншим (не на більшовицький манер) чином? За існуючими оцінками, лише за цю провину в роки більшовицького терору було знищено не менше ніж 20млн. осіб. Левова частка із них були наші співвітчизники. Знаю про це не лише із відповідних досліджень. Для тих, у кого виникають сумніви щодо цієї жахливої «статистики», назву лише такий достеменно відомий факт: із 1966-ти делегатів ХVII з’їзду ВКП(б) (1934 р.), який проголосив перемогу соціалізму в СРСР, 1108 осіб було розстріляно.
У зв’язку із сказаним зазначу й інше. Влада має бути свідомою того, що йдеться про проблему, яка багато в чому виходить за межі особистих взаємин наших ветеранів — воїнів Великої Вітчизняної і учасників національно-визвольного руху. Проблема не лише в тому, хто перший із них простягне руку примирення. Національне примирення — це проблема світоглядних засад нації, нашого способу мислення, політичної культури, нашої толерантності. Це водночас і іспит на нашу відповідність високим європейським цінностям. Хотілося би, щоб нова влада піднялася саме до такого рівня розуміння проблеми.
Насамперед ми повинні дійти суспільного компромісу у переосмисленні своєї історії, подолати викривлені стереотипи, які не лише в роки тоталітаризму, а й задовго до цього насаджувалися у суспільній свідомості. Це не лише право нашого покоління, а й наш обов’язок. Маємо більш ѓрунтовно розібратися самі в собі, пізнати самих себе, усвідомити свою історичну непересічність та цінність. Народ без історії є історичним безбатченком. Такий народ не лише втрачає основи національної свідомості, свої генетичні корені та витоки, а й бачення перспективи. У нас дуже багато таких, кого свого часу Т. Шевченко слушно охрестив «дядьками отєчества чужого», які, спекулюючи на історичній проблематиці, прагнуть нажити на цьому політичні дивіденди.
Я не історик і не хочу зачіпати факти нашого минулого радянської і дорадянської доби. Хочу сказати про інше. У мене особливий спротив викликають намагання цих «дядьків» (незалежно від кольору символіки, якій вони кланяються) спаплюжити наше сьогодення, зроблене нами в роки Незалежності. Напевне, саме це є сьогодні найнебезпечнішим. У цьому сенсі хочу торкнутися чи не найбільш «пікантної» проблеми, що цілком природно постає нині перед новим Президентом — його оцінки подій Майдану. Є в цьому різні аспекти, які зрозумілі кожному. Однак із позицій логіки нашого єднання я не пов’язував би Майдан лише з результатами виборчих перегонів 2004 р. Майдан для нашої історії — це значно більше. Йдеться про вплив Майдану на процес духовного самоусвідомлення і самовиявлення нації. Напередодні Майдану — влітку 2004 року — вийшла друком моя книга «Час національного пробудження», у якій порушувалася саме ця тематика. Майдан підтвердив мої передбачення. То був дійсно час національного пробудження. Хто обізнаний з історією нашого народу, добре усвідомлює історичну значимість для нього саме цього факту. Мені дуже хочеться, щоб це усвідомлювалося і оточенням Президента, і безпосередньо главою держави. Обличчя нашого народу, велич його душі, глибоке коріння української духовної традиції, природної толерантності, як і найвищі ідейно-моральні цінності, у своїй есенції виявилися у пафосі Майдану.
Для нашого сьогодення, як ніколи, важливими є формування у суспільній свідомості віри у свою державу, впевненості у своїй ході, подолання психології «меншовартості», «недонації», «підбитого народу». Якими у цьому зв’язку можуть бути наші загальні оцінки того, що відбувається нині у нашій державі, як вписуємося ми в логіку світових процесів? Для нашого духовного самоутвердження відповідь на це запитання є, без сумнівів, ключовою. Переконаний, що читачеві «Дня» не слід презентувати видатного англійського історика і соціолога Арнольда Тойнбі, автора дванадцятитомного видання «Дослідження історії», на думки якого хочу звернути увагу. Аналізуючи багатовікову історію цивілізаційного процесу, вчений виділяв два типи суспільства — «примітивне» і «цивілізаційне». Примітивне — це за А. Дж. Тойнбі, статичне суспільство, суспільство, повернуте у минуле, суспільство, де панує звичай і самозадоволення. Цивілізаційне суспільство має протилежне визначення. Воно відрізняється від примітивного своєю динамікою. Історична перевага цивілізаційного суспільства над примітивним, його визначеність як суспільства більш високого порядку полягає саме в цьому. Це стосується і самого поняття «цивілізація». Цивілізація, зазначав іменитий вчений, це суспільство, де «люди весь час на марші», суспільство людей, які «лізуть угору», «деруться по скелі», де ніхто не має права зупинитися.
Інший аспект цього ж питання стосується визначення траєкторії «динамічної активності». Розвиток цивілізаційного суспільства, за визначенням А. Дж. Тойнбі, — це поступ у напрямку самоутвердження. В самовизначенні і самоутвердженні, на його думку, — критерій прогресу. Суспільство самоутверджується через індивідів, яким воно «належить». У цьому сенсі цивілізаційний розвиток означає, що суспільство прагне самоутверджуватися у власному, притаманному лише йому, індивідуалізованому вимірі.
Ці позиції стосуються двох віковічних запитань: «Де стоїмо?» і «Що робимо?». Щоб зрозуміти самого себе, повірити в себе, потрібно мати відповіді насамперед на ці, лише на перший погляд прості, запитання.
Отже, «Де стоїмо?». Позиція А. Дж. Тойнбі дає змогу відчути кожному з нас, що ми не на узбіччі, як це декому видається, цивілізаційного процесу, а у його безпосередньому руслі, «деремося вгору» без права зупинитися. Для нашого насамперед психологічного самоутвердження дуже важливим є усвідомлення саме цього факту. Україна не лише не випадає із загальної палітри історичного поступу людства, а й перебирає на себе певну (як на мене, достатньо вагому) частку його вантажу — усі роки нашої незалежності ми «весь час на марші», і цим усе сказано. І це не символічне гасло. Це наші реалії, на які має спиратися нова влада у державотворчому процесі.
Наступне запитання, що є також конче значущим у нашому поступі, — яким чином формується енергетика історичного розвитку, на що маємо спиратися? За А. Дж. Тойнбі, це енергетика творчості, злиття воєдино двотактного процесу: спочатку зусилля людей — творців новаторської ідеї, «бродіння творчих індивідуальностей, які становлять незначну меншість суспільства», а далі — зусилля з боку всіх решти, готових прийняти цю ідею. Йдеться, як пише А. Дж. Тойнбі, про «творчу мутацію», про «безпосередню передачу творчої енергії з душі в душу».
І тут доречно знову згадати прекрасну сторінку нашого сьогодення — Майдан-2004, який багато в чому символізує національну специфіку і цього процесу. Розумію, що місток, прокладений Майданом «з душі в душу», не став надійним. Для цього потрібен час. Однак і в цю «трафаретну» фразу мушу внести принципове уточнення. Велич українського Майдану, його історична унікальність полягає в тому, що функцію «творчої сили», «осіб, які прокладають шлях у майбутнє», «розламують кору звичаю», перебрали на себе не фігуранти високої трибуни Майдану, його гучномовні «спікери», які впродовж п’яти минулих років так і не змогли поділити між собою владні крісла, а тисячі його безпосередніх учасників. Як на мене, нова влада має утвердитися у своїх переконаннях, що саме у цій площині коріниться енергетика нашого реального прогресу, якій потрібно дати простір, яку слід усіма доступними засобами підтримувати, стимулювати.
І, нарешті, останнє. У передвиборних трактатах В. Януковича йшлося переважно про економіку. На цьому акцентувалося і в інавгураційній промові Президента. Це важливо. Однак при всьому цьому у вищого керівництва держави має бути розуміння того, що успіхи в економіці далеко не завжди визначаються дієвістю суто економічної політики. Нині не лише науково, а й світовою практикою доведено, що економічні досягнення у їхньому стратегічному вимірі визначаються насамперед вагомістю сформованого на довірі соціального капіталу, рівнем консолідованості суспільства, конструктивністю духовного середовища. Національна ідея — це основа такого середовища.
Мені конче хочеться, щоб наші нинішні можновладці зрозуміли цю важливу істину.
Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, професор, головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, радник президента України (1994—2004 рр.)
