У суспільстві та в експертному середовищі відсутня одностайність в оцінці листопадових подій на столичному Майдані. Що це — типова за своїм змістом, цілями та рушійними силами, розпочата ще у 1991 р. і в силу різних причин не завершена до цих пір буржуазно-демократична революція чи відповідним чином зрежисовані за безпосередньої участі іноземних «покровителів» новітні виборчі технології? Мусимо бути надзвичайно виваженими і не поспішати з остаточними висновками. І справа тут навіть не у відомій істині: мовляв, узагальнюючий вердикт щодо цих подій зможе дати лише історія, прийдешні покоління. Головним для нас є інше. Вибори відбулися. Вони отримали позитивну оцінку світової громадськості. Обрано нового главу Української держави, і ми повинні все робити, щоб згуртувати суспільство, забезпечити його поступальний розвиток та прогрес.
І все ж існують принципові питання, які потребують відповіді вже сьогодні. Вони конче важливі з погляду коректності у визначенні базових засад нової політики держави. Емоції потрібно залишити в минулому, адже ми не маємо права на помилку. Україна — найбільш розвинута держава на пострадянському просторі не лише економічно, а й з погляду формування демократичних засад, утвердження механізмів громадянського суспільства. Розпочався надзвичайно складний і значущий процес відродження української політичної нації, відтворення нашої ідентичності. Відповідальні політики не можуть ставити це під сумнів. Власне, і сама помаранчева революція — незаперечне підтвердження цього. Чому ж у цьому випадку еволюційному процесу реформ протиставлено революційні перетворення? Адже при всій своїй екзотичності та романтизмові революція завжди несе в собі політичні ризики та певну нестабільність. Революція — це не лише найболючіший, а й непередбачуваний за своїми історичними наслідками для суспільства спосіб вирішення суспільних проблем. Виходець із Росії, засновник американської школи соціології Питирим Сорокін у своїй книжці «Революція і соціологія» акцентував увагу на тому, що цілі революції зазвичай «досягаються потворно та непропорційно великою ціною». Революція карає не стільки аристократичні верстви населення, скільки мільйони трударів, які у своєму екстазі мають надію раз і назавжди революційним шляхом покінчити зі своїм зубожінням. Найнебезпечнішим у революції видатний вчений вважав те, що, на відміну від «реформ, які мають запроваджуватися у життя правовими та конституційними засобами, революція зневажає ці обмеження». Саме через це в підсумку вона «не збільшує, а скорочує базові свободи».
Мені б дуже не хотілося проектувати ці узагальнення на листопадові події в Україні. Для мене пафос Майдану, його основне гасло «Свободу не спинити» — незаперечні докази найголовнішого: самоствердження особистості та пробудження на цій основі нації, небувалої активізації демократичного процесу, без чого неможливим є відчутний прогрес нашої держави. Звісно, йдеться про реальну, а не «керовану» демократію путінського зразка. Такі оцінки були дані мною у пресі ще на старті помаранчевої ходи. Переконаний, що я в цьому не помилився.
Нині багато говориться про різні цілі Майдану і тих, хто проголошував з його трибуни палкі промови. Суть головної суспільної колізії перебуває нині насамперед у цій площині. Але річ навіть не в цьому. Мусимо бути свідомі того, що революція завжди має свої фази. Це світовий досвід, і ми не можемо бути винятком. За оцінками П.Сорокіна, перша з них — фаза пробудження та емоційного пориву, але це лише увертюра, що швидко закінчується. На зміну їй приходить друга, деструктивна фаза, яка «безжалісно викорінює не лише спорохнявілі, але й життєздатні інститути та цінності суспільства». «І якщо трапиться так, — наголошував метр соціології, — що торнадо другої фази не встигне до основи зруйнувати націю, то лише в цьому випадку революція має можливість вступити у свою наступну — третю конструктивну фазу». Дуже важливо, щоб «ватаги» помаранчевої революції усвідомили специфіку відповідної логіки, щоб період виходу із революційного стану та входження суспільства у конструктивну фазу настав якомога швидше. Мене, як і кожного пересічного громадянина, це не може не турбувати.
Перечитуючи П.Сорокіна, його оцінки лютневої (1917 р.) буржуазно-демократичної революції в Росії, який був її безпосереднім учасником, (член Установчих зборів, а потім — виконувач обов’язків особистого секретаря А.Ф.Керенського), я відчув певні аналогії з нашими подіями. Відчули їх, судячи із публікацій на шпальтах «Дня», і деякі мої колеги-експерти. Отже, ті ж самі гасла: «Геть монархію», «Жодної підтримки Тимчасовому урядові», «Вся влада Радам». Натомість і відповідні типажі: Ульянов-Ленін — месія революції, її трибун, далі — Зінов’єв, мадам Колонтай і непохитний Троцький. Надзвичайно популярний на перших етапах революції пан Керенський… Та ж сама інтрига: 5-6 липня з’являються публікації пітерської преси про закордонне фінансування більшовицьких лідерів (Ленін — німецький агент) тощо. Лютнева революція у Петрограді, яка також мала на меті утвердження високих демократичних цінностей, закінчилася жахливим жовтневим «соціалістичним» переворотом. Але Україна — не Росія. Та й часи нині зовсім інші. Тож зрозуміло, що подібні порівняння повинні сприйматися лише як застереження…
