Тема, яку порушив у статті "Кому потрібна "Велика Україна"?" (День" №128) Олег Хавич, вельми делікатна й непроста. Питання "українськості" України, яке було одним із вагомих рушіїв постперебудовної революції, на сьогоднішній день не має свого рішення. І намагання розібратися у ньому, відсстежуючи історичні процеси - логічне. Проте політична історія України - річ дуже неоднозначна. За десятки і сотні років мотиви рішень тих чи тих дежавних діячів стерлися в людській пам'яті, згоріли на сторінках назавжди втрачених документів. Тому може бути тяжко чи й неможливо об'єктивно оцінити зовнішньополітичну діяльність Богдана Хмельницького, над яким іронізує автор. Або автономістські настрої Центральної Ради - зрештою,її очолював львів'янин Михайло Грушевський, і саме він ставив (або не ставив) свій автограф під Універсалами. Вказуючи на Росію як джерело бід України, не варто забувати, що саме Галичина наприкінці XIX століття була інкубатором москвофільства. А в 70-х роках нашого дніпродзержинець Добрик, перший секретар Львівського обкому компартії, докладав усіх зусиль, аби привернути увагу центру до економічних проблем реґіону.
Здається, з деякими висновками п. Хавич дещо поспішив, і це може створити враження хибності його погляду взагалі. Але ні, він надзвичайно точно віддзеркалює суспільні настрої мешканців західного реґіону. Заборгованості в зарплаті та пенсіях чи безробіття турбують їх менше, ніж питання мови, символіки, небезпеки повернення до комунізму та наявності донбасько-дніпропетровської кадрової патології у найвищих ешелонах влади. І саме в цьому треба шукати джерела кризи західної України. Усвідомлюючи, що реґіон не страйкуватиме через високу патріотичну мораль, Київ часом дозволяє собі відверто нехтувати ним, дивитися на його проблеми крізь пальці. А західноукраїнські політики, замість вирішувати власні проблеми, воліють долучатися до політики великої - і одразу програють, не можучи, на відміну від східноукраїнських, підкріпити свої політичні погляди ні потужною економікою, ні новаторськими ідеями, ні примарою страшного соціального вибуху.
Цей стан патріотичної заціпенілості викликаний традиційним консерватизмом місцевих еліт, які не зрозуміли суті історичних змін 1991 року. В момент, коли треба було, переставши вимахувати прапорами, думати про те, як "витиснути" 40 центнерів з гектара на прикарпатських глиноземах і що робити із застарілими підприємствами, західноукраїнці з новим поривом, впевнені у своїй правоті, заходилися далі вчити Київ і схід розбудовувати Україну.
П.Хавич згадав одну вельми важливу деталь: "бурхливий розвиток українського бізнесу в Західній Україні в 20-30-х роках засвідчив, що українці почали розуміти: самої національної ідеї замало". Існують дві сфери, які за продуманого механізму реалізації можуть зробити західну Україну золотим дном - торгівля й транзит (кордони з Молдовою, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Білоруссю) та туризм і курорти. Але по сьогоднішній день жодна область реґіону не має деталізованої комплексної програми розвитку цих сфер. Чинні планові наробки більше скидаються на бюрократичні відмазки. Але хто в цьому винен - Київ? Схід? Винен той-таки західноукраїнський виборець, який посадив собі на голову некомпетентну місцеву владу, сформовану переважно з політиканів, яким не поталанило перемогти на виборах до Верховної Ради. В реґіоні, де почався та шириться масовий процес відпливу кваліфікованих кадрів на схід і за кордон, досі немає суспільного усідомлення доволі простої істини: політика є концентрованим виразом економіки. І доки тисячі приватних ферм, гуртовень, магазинчиків тощо не здатні будуть конкурувати за основними економічними показниками з тим же Харцизьким трубним чи Азовсталлю, доти ніхто не чутиме галицьких чи буковинських благань про українськість України. Тому федералізація чи навіть дезинтеґрація країни з подальшим виділенням реґіону в окрему адміністративно-територіальну одиницю, про що йдеться п. Хавичу, приведе до ще більшого занепаду краю. Комуністичних декадентів заступили демократичні, але модуль руху не змінився. І прогноз виходить доволі песимістичний: західна Україна зможе вийти зі смуги негараздів лише тоді, коли навчиться слухати прагматичний схід і шукати з ним компромісів. Втім, спостерігаючи за лідерами реґіону, доходиш думки, що це буде не скоро.
Проте є підстави й для оптимізму. П. Хавич занепокоєний приходом східноукраїнських кадрів у реґіон - це, мовляв, потягне етнокультурні зміни. Досвід показує, що сформований впродовж першої половини ХIХ століття й майстерно описаний Шульцем та Мазохом місцевий менталітет практично не зазнав змін по сьогодні, переживши і Австрійську імперію, і повернення Польщі, і прихід перших і других "совітів", а в міжчассі гітлерівських німців, і появу незалежної України. Ритуальний консерватизм реґіону, який став постійним джерелом проблем, може стати його стратегічним рятівником: отримавши східноукраїнське економічне know how, західноукраїнці повернуть його у вигляді політичних дивідендів нової "своєї" Великої України.
