Проблемами фемінізму я ніколи зумисне не цікавилася. Траплялося проглядати в західній пресі присвячені "жіночому питанню" статті. А про вітчизняний фемінізм щось конкретне мені сказати важко. Вважаю, що в сучасній Україні відокремити суто жіночі питання й проблеми від загальних суспільних і соціальних неможливо. Період, що його долає українська держава, сповнений невизначеності та непевності, й кожен намагається "урвати" свій шматок від "державного пирога" чи від "пиріжка" приватного бізнесу; кожен мріє пропхатися до владних інститутів, оскільки влада - це і пільги, і квартири, і реґулярні закордонні поїздки "на шару", і згадки в газетах. Чи навіть цілі сторінки, якщо газета належить тобі чи твоїм "друзям по владі". Хоча... не може бути "друзів по владі": є або колеґи, або конкуренти (читай: вороги). Це стосується і чоловіків, і жінок, таких самих homo sapiens, що й чоловіки, і при цьому наділених природною логікою, блискавичною реакцією, шармом, тонким розумінням людської природи взагалі і чоловічої зокрема. Отже - дай вам Боже, політики й можновладці-чоловіки, мати жінок "колеґами по владі", а не конкурентами...
А в буденному житті жінки поєднують домашні клопоти з роботою. І хоча майже 76 відсотків безробітних в Україні - жінки (дані Міністерства статистики), вони примудряються крутитися, десь підзаробляти копійчину, годувати чоловіка й дитину, старим батькам допомагати. Мають знання та досвід професійні навички не гірші, ніж у чоловіків - але коли скорочуються робочі місця, першими звільняють жінок, бо - жінки. І вони змушені йти або на чорний ринок праці, або ж у приватний бізнес. Тому що вдома сидіти просто не можуть собі дозволити: не той тепер час, не ті можливості в держави. Не може держава утримувати жінку - і жінка, махнувши на неї рукою, шукає шляхи для самоутримання.
Наша жінка взагалі не здатна нічого не робити: у крайньому разі, доглядаючи дитину, вигадує якийсь новий кулінарний рецепт, якщо вже не вміє плести чи гаптувати. Або ж думає над тим, як допомогти - принаймні порадою, або ж морально - чоловікові, який, закручений життям і забіганий, гасає собі десь - чи то кредити "вибиває" під розвиток свого підприємства, чи на роботі гарує, чи голосує за якийсь новий закон у парламенті... А жінка, ламаючи голову над розв'язанням повсякденних проблем, підсвідомо ображається - і на чоловіків, які вважають себе "най..." (хоч і вона, жінка, теж усе може не гірше!), і на державу, що "начхала" на соціальні права жінок. А ще - ображається на себе: не змогла себе захистити, не змогла сказати: "А я теж можу, і буду, і доведу до ладу все, що ви, чоловіки, розкидали й зруйнували!". Може, це і є фемінізм - зрозуміти, що можеш бути рівноправним партнером чоловікові на всіх рівнях суспільно-політичного життя. Можеш бути парламентським спікером (як фінка Рітта Уосукайнен), міністром (як наша Сузанна Станік) або навіть прем'єр-міністром. Можеш бути діловою леді, успішно провадячи власні бізнесові справи. Ці "нові" професії українські жінки, без сумніву, можуть засвоїти дуже швидко - і засвоюють.
На жаль, у політично здеформованому, неструктурованому українському суспільстві жінки переймають ті самі вади, які притаманні політикам-чоловікам. Коротко їх сформулювали ще наші діди: "на двох українців - три партії". А звідси - приховане чи відверте несприйняття інших (крім своєї) жіночих організацій чи політичних партій. Звідси - дивовижні чутки, які подеколи розпускають одна про одну представниці різних ідеологічних поглядів і, відповідно, різних партійних структур чи жіночих інституцій. Звідси - і невміння бути телерантними як до потенційних колеґ, так і до суперників. Не уявляю представницю жіночої ліґи де-небудь у Данії чи Канаді, що вдирається на установчі чи звітно-виборчі збори іншої жіночої організації (до речі, подібної - за програмними цілями, за ідеологічною орієнтацією) і висловлює якщо не протест, то суто жіноче "фу" присутнім. А в Україні, хоч як це прикро, таке траплялось, і ще може трапитися...
Отже, мабуть, проблеми суто жіночі в нашій державі треба розв'язувати разом з усіма іншими: держава повинна відійти від практики статевої професійної дискримінації, від зверхності у ставленні до жіноцтва, від реґулярного приниження жінки невиплатою зарплати й соціальної допомоги (і сплачувати не мізерні копійки, а нормальну суму, якої би вистачало на достойне життя!). І це не феміністичні заклики, бо стосуються вони не тільки жінок, а й усіх громадян України, які, згідно з Конституцією, є рівними у своїх правах та обов'язках.
