Думаю, що достатньо знаю спосіб життя та психологію людей, аналогічних трагічно загиблому Олійнику, оскільки багато моїх родичів живуть у селі в схожих умовах.
Я також знаю спосіб життя й психологію місцевого районного начальства, оскільки неодноразово стикався з ним під час різних виборчих кампаній.
Ще краще я знаю спосіб життя й психологію нардепів, оскільки сам належав до них, і майже всіх нині діючих знаю особисто.
Тому, щойно дізнався про страшну трагедію, моя тренована письменницьким ремеслом свідомість автоматично намалювала декілька можливих сценаріїв цієї драми.
Перший варіант умовно назву «партизансько-терористичним». І базується він на версії самих учасників.
Ось їде джип з високим районним і політичним начальством. Пасажири поважно оглядають поля й угіддя, неквапливо діляться планами щодо врожаю й міркують, чим би ще допомогти простому сільському трудівнику.
І раптом з кущів безшумно й спритно з’являється колишній співробітник МВС, а нині просто місцевий бомж. Він біжить просто на джип, стріляючи «по-македонському» — просто на бігу обома руками з притиснутими до стегон пістолетами.
Він по ходу «гойдає маятника» — робить спеціальні «фінти», щоб відхилитися від директриси можливих зустрічних пострілів, і кричить у такт кожному своєму пострілу: «Це вам, тварюки, за мою понівечену долю! За жебрацьку старість моєї трудівниці-матері! За безпросвітність і відчай селянського життя! За зганьблену вами країну!..»
Пасажири джипа негайно по рації викликають підкріплення й партизана-терориста заганяють пострілами до лісу. У мегафон кричать: «Працюють снайпери спецназу МВС! Пане Олійник, будь ласка, здавайтеся! Нам треба взяти у вас аналіз крові на вміст алкоголю!»
Але партизан, мовчки й приречено, виходить з-за двох вишеньок, метає прямо в голови міліціонерів мобільні телефони й самовбивче йде, стріляючи з двох пістолетів, як у американських фільмах, просто на зустрічні постріли, поки дев’ятий не вражає його на смерть.
Намалював таку картину й навіть здригнувся від життєвої неправди та фальші.
Тому спробував іншу версію — «приречено-суїцидну».
Ось похнюпленого селянина, що самотньо крокує з безвільно й безвихідно опущеними плечима, обганяє джип, з якого линуть запаморочливі пахощі шашликів, дорогої горілки, міського парфуму й куражного поту.
Повз нього по-барському пропливають заплилі жиром і владою фізіономії господарів місцевого, так й узагалі життя. І тоді приречений селянин несподівано для пасажирів, та й для себе, раптом вихоплює два пістолети й нерозсудливо, люто й невправно стріляє в їхній бік, хрипко викрикуючи лише слова, які зазвичай пише: «Сцуки, сцуки, сцуки!..»
Але щось мій внутрішній цензор не пропускає й цієї версії.
І виникає третя. Я б її назвав «феодально-панська».
Причому виникає вона вже, швидше, не у вигляді образів, а у вигляді уривчастих фраз, які зазвичай витягують з «чорного ящика» після катастрофи: «Гей, мужик, якого хера ти тут вештаєшся?.. Я сказав стояти, пліснява!.. З тобою, свиня, розмовляє народний депутат... Жени бичару до лісу... Дави його, дави... По ногах спочатку стріляй, по мослах... Блін, завалили козлину... Треба щось вигадати...»
Ось ці фрази я чую так виразно й чітко, наче сам був присутній при розшифровці «ящика». І навіть не уявляю, які протилежні факти має дати слідство, щоб вибити з моєї підсвідомості ці голоси.
Тому реальністю для мене є ця третя версія. Саме вона дозволяє мені говорити про виникнення в нашій країні «феномена Лозинського».
Цей «феномен» фундаментально проявляється, передусім, у створенні фактично нового суспільного устрою, радикально відмінного від тих моделей, які обіцяли нам побудувати головні політичні сили та їхні лідери.
Суть цього устрою полягає в тому, що поки «центрові політики» ділили владу на печерських пагорбах, поки виривали один в одного парламентську трибуну, Кабмін і міністерські крісла, величезна кількість влади просочилася, мов крізь друшляк, через їхні розчепірені й розпальцовані руки. І впала вона градом на районні землі, де її тут-таки підхопило хватке місцеве начальство й «заземлені» конкретні нардепи лозинські.
Феномен Лозинського в тому, що в країні вже існують десятки й сотні феодальних латифундій, де законом є кулак, а точніше кулаки місцевої «надзвичайної трійки» або «четвірки». Куди, як правило, входять начальник міліції, прокурор, глава адміністрації та «кришуючий» їх, нібито закріплений за округом, нардеп.
До речі, виборчий округ Лозинського мав символічний номер — 102.
Тому я й говорю не про десятки, а про сотні латифундій. І панують у них, повторюю, не Закон і Право, не «європейські цінності» громадянського суспільства, що народжується, не соціальна справедливість самоврядних громад, а хамство чиновників, ненаситність силовиків і безчинства політиків.
Ми якось пропустили й не помітили етап, після якого смішно сперечатися, який у нас політичний устрій: президентсько-парламентський чи парламентсько-президентський, бо він дедалі більше перетворюється на феодально-олігархічний.
Поки ми сперечалися, як у нас розділити владу й бізнес у парламенті, в них «на районі» все давно об’єдналося: і місцевий адміністративний ресурс, і делегований зверху політичний, і місцевий капітал, що майже вмить зріс з по-рейдерському віднятих у простих селян безмежних полів, лісів, переробних виробництв і мисливських угідь...
«Сто другий феодальний округ» продемонстрував ще одну тенденцію, що розгортається на очах. Зараз модно проводити аналіз у термінах комп’ютерних систем, тому також дозволю собі декілька подібних метафор.
Ще п’ять-сім років тому базовою монадою українського суспільного політичного процесу виступав певний досить спаяний конгломерат з політичної партії, парламентської фракції й обслуговуючого бізнесу, який навіть отримав свою назву — ФПГ (фінансово-політичні групи).
Тривалий час головні українські ФПГ діяли в режимі «системи з монолітним ядром». А особливість такої системи, якщо вірити комп’ютерникам, полягає в тому, що в ній ядро працює зі своєю периферією в «єдиному адресному просторі».
Якщо перевести все це людською політичною мовою, то в класичної української ФПГ «ядро», тобто керівництво, пов’язане зі своєю «периферією» — зі своїми помічниками, підлеглими, рядовими депутатами й партійцями, представниками на місцях — єдиними ідеологічними, психологічними, навіть дружніми путами.
Коли, наприклад, свого часу у «ядра» Тимошенко заарештовували «периферію» — її помічника Сивульського, — вона, ризикуючи свободою, репутацією, та й здоров’ям, особисто била каменями вікна в прокуратурі.
Коли у «ядра» Турчинова заарештовували «периферію» — його депутатського помічника, — він, ризикуючи життям, кидався на автомобіль опергрупи податкової міліції. Так на практиці працювала монолітність ядра, так на практиці виявляв себе єдиний адресний простір.
Сьогодні все інакше. На очах відбувається мутація монолітних ядер у «мікроядерну архітектуру». Це ситуація, коли «периферійні сервіси реалізовуються не в адресному просторі ядра, а в адресному просторі самого користувача».
Прошу вибачення за фразу й відразу намагаюся її перекласти.
Інакше кажучи, виникає ситуація, коли лідери партій, точніше ФПГ, практично не знають ні ідеологічних, ні психологічних, ні тим паче моральних особливостей своїх рядових членів-депутатів.
Лідери просто задовольняються тим, що їхні апологети тупо купили собі місце в їхній спільній операційній системі (й абсолютно байдуже, за що купили — за гроші чи послуги). І всі вони вже практично нічим адресно не пов’язані. «Верхівка» та «периферія» реально вже нічого системно не знають одна про одну.
Саме тому виникає ситуація, коли той же Турчинов палко, за інерцією, як колись, захищає разом зі своїми депутатами Лозинського й хоробро кидається за нього в атаку. Але вже за декілька днів, підкоряючись новому тренду й зміні архітектури, відрікається від нього.
І не знаю навіть, що більше бентежить і навіть викликає огиду: безапеляційний, скороспілий захист свого соратника, який явно потрапив у сумнівну ситуацію, чи його швидка, неохайна «здача» й зозуляче викидання зі «спільного депутатського гнізда», знов-таки до з’ясування всіх обставин.
Виглядає так, що процес розпаду «ядра» та «периферії» відбувається сьогодні в усіх українських мегапартіях.
Річ у тім, що монолітність партії не можна «відлити» зверху вниз, вона «відливається» лише знизу вгору. Справжні політичні партії, як і дерева, не ростуть зверху вниз, а лише знизу вгору. Хоча, слід сказати, дерева завжди помирають стоячи, а партії — лежачи (звісно, під кимсь).
Але це тема окремої великої розмови.
А зараз повернімося знову до «феномена Лозинського».
Звісно, нескінченно шкода безвинно й безглуздо замордованої й убитої простої людини. Але, можливо, хоча б ця жертва в українському жертовному пантеоні буде немарною. Можливо, саме ця жертва створить критичну масу ненависті й недовіри до тих нових «господарів життя», які спочатку віднімали в людей фабрики й заводи, потім — землі й угіддя, а зараз — здоров’я й саме життя.
Можливо, саме ця жертва покаже, в якому ідейному, технологічному, етичному глухому куті перебувають основні політичні сили, що не лише не здатні створити великі цілі для суспільства, а й уже пішли врознос і перестали контролювати своїх власних членів, які мутують у якихось монстрів від вседозволеності й безкарності.
Можливо, саме ця жертва підкаже: досить, час їх міняти!
Не вірю в це, але сподіваюся.
Інакше навіщо тоді посеред дня в чистому полі й при ясному небі загинула невинна людина?
