19 і 20 січня ми познайомили вас з першими відгуками експертів «Дня», яких запросили взяти участь у заочному круглому столі й поділитися своїми думками про «феномен зради» в українській історії та політиці, а також відповісти на три запитання:
1. Історичні приклади та їх значення.
2. Сучасні приклади старих хвороб і причини.
3. Чи не зловживають українці такими гучними обвинуваченнями, як «національна зрада». Або, можливо, це виглядає не так, і треба просто підбирати слова.
Сьогодні ми продовжуємо засідання заочного круглого столу.
Демократію слід повсякчасно випробовувати правдою
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України:
1. Поняття зради, в її політичному аспекті, необхідно ставити в контекст «жадання влади» (за Фр. Ніцше). Ми закономірно зраду розглядаємо в одному ряді зі злом. За Ніцше зло — це «все, що походить від слабкості», а добро — «все, що помножує в людині чуття сили, жадання влади і, зрештою, саму силу».
Отже, якщо слідувати за логікою мислення Ніцше, жадання влади — це добро, тоді не є злом досягнення людиною влади. А якщо влада не є злом, тоді зрада в ім'я здобуття та зміцнення влади не повинна трактуватись як зло. Особливо, коли ця влада набувається в ім'я народного блага.
Томас Гобс признавався: «Я розкрив загальну схильність усього людства — вічну й невгамовну жадобу нової й нової влади, що зникає тільки зі смертю» (с. 413).
Ми поняття зради обов'язково (і це правильно!) розглядаємо як моральну проблему. І саме з позицій моралі судимо людину за той чи інший вчинок. Зрада — це порушення морального абсолюту. Але погляньмо на цю проблему з позицій політика, державця, який діє в певному часі і в певних обставинах. Наприклад, Макіавеллі. Його час — перша чверть ХVI століття. Його Італія розділена між п'ятьма державами, політична корупція і моральна деградація плодили нових негідників, марнотратників, не було жодної потужної політичної сили, здатної об'єднати італійців. Це був «вік шельм і пройдисвітів». Макіавеллі й замислюється у своїх політичних працях «Державець» та «Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія» над тим, як, якими засобами об'єднати Італію, втримати і зміцнити політичну владу. На передній план Макіавеллі висуває політичну доцільність, відмежовуючи її від моралі.
Коли суспільство деморалізоване, а саме такою бачив Макіавеллі сучасну Італію, то про яке загальнонародне правління, про яку республіку може йти мова? Коли насильство і зловживання, майнова і правова нерівність, роз'єднаність людей і продажність чиновників, зневага до релігій і до права відкривають чорні провалля деморалізації суспільства, тільки деспотичне правління, а саме — абсолютна монархія, здатне відновити моральні основи суспільства, його єдності і консолідації.
Звідси — його, Макіавеллі, намагання виправдати аморальні засоби для досягнення державцем високої мети — будівництва національної держави.
Мимоволі перо спіткнулося на слові «аморальні», бо заради збереження держави правитель може переступити через моральні застереження, твердить Макіавеллі: «Отже, вчинок може його звинувачувати. Важливо, щоб результат його виправдав».
Багато говоримо про зраду гетьмана Івана Мазепи. Зрада чого? Чи кого? Не інтересів України, звісно. Саме заради незалежності України гетьман зламав дане Петру І слово. А хіба російський цар не ламав взяті тими ж Переяславськими угодами слова-зобов'язання перед Україною? На жаль, результат не виправдав остаточно — з позицій історії, з позицій інтересів українського народу — гетьмана Івана Мазепу, хоча історична логіка розвитку подій його повністю виправдовує. Згадаймо ще раз Макіавеллі: «Бо, якщо все зважити, то виявиться — те, що здавалось благочесним, приведе вас до руїни, якщо за ним піти; і навпаки — те, що на позір злочинне, може обернутися благодаттю і добробутом». Переяславські угоди призвели до Великої Руїни в історії України і якби вчинок гетьмана Мазепи приніс йому перемогу, то чи не обернувся б «благодаттю і добробутом» для українського народу?
2-3. Багато хто із сучасних політиків готовий повторити слідом за Макіавеллі слова про те, що обов'язок перед власною країною переважає всі інші обов'язки і знімає будь-які докори сумління. Які можуть бути міркування, сумніви, «озирання» на мораль чи громадську думку, коли мова йде про життя і свободу своєї держави? Але найчастіше ці міркування із арсеналу політичних лицемірів, які намагаються виправдати зло вищою доцільністю політичної кон'юнктури. Скажімо: Олександр Мороз таємно зламав взяті на себе, на свою партію зобов'язання перед коаліцією «помаранчевих» сил. Отже, зрада? Безумовно. Але він і його прихильники, його спільники вважають, що Олександр Мороз не зрадив своєї партії і своїх політичних поглядів. «Жадання влади» виявилося сильнішим за взяті на себе моральні та політичні зобов'язання. Однопартійці не вважають вчинок О. О. Мороза зрадою, тоді як «Наша Україна» розцінює цей вчинок О. Мороза як національну зраду.
Сам Олександр Мороз може багато говорити про свободу вибору в ім'я реалізації програмних положень очолюваної ним Соціалістичної партії, згадувати автора «Духу законів» Монтеск'є, який дійшов до переконання, що свобода може бути наслідком не вищої громадянської моральності, а правильної організації держави, може нагадати, що в «Політиці» Арістотеля не йде мова про добрий чи поганий державний устрій, а про те, як його зберегти, зміцнити, але факт аморальності його вчинку безсумнівний. Отже, це зрада звинувачує Олександра Мороза. Цікаво, чи його виправдає результат.
Ці та інші політичні зради, якими рясніє українська дійсність, не є проявом старих хвороб. Це є переважно наслідком деморалізації суспільства, спричиненою аморальністю влади, українського політикуму, зокрема, нестримним пориванням до наживи, нехтуванням будь-яких моральних норм, безкарністю зловживань владою, неефективністю громадського контролю, продажністю судів і чиновництва взагалі. Пошуки індивідуальної вигоди — від особистого збагачення до політичної кар'єри — успішно поєднуються з демагогічним піклуванням про загальне благо, яке, до речі, іноді й виграє від цих намагань поєднати індивідуальне благо із загальним, бо нагадує «замолювання гріхів». Від комуністичної системи, яка практикувала політику регресивного стримування і обмеження наживи, розкоші, моральної безвідповідальності, новочасні державці взяли на озброєння пропагандистський постулат про суспільний інтерес, суспільне благо і лицемірно його експлуатують й досі. Дивно, але справджується афоризм Бентама, який вважав, що законодавству невід'ємно притаманне зло, і тому його треба якомога менше. Через те законодавці-депутати Верховної Ради України так не користуються повагою в суспільстві, бо народ інтуїтивно відчуває зловорожість законодавчої діяльності народних обранців. Вони начебто новими законами, які аж ніяк не поліпшують умов їхнього життя, примножують зло. І людям видається, що це примноження зла законами є зрадою. Насправді це не зовсім так, але як не згадати А. Токвіля, який ще 150 років тому сказав, що не закони в Америці захищають від тиранії, а мораль самого народу. Ми зараз менше говоримо про тиранію, більше — про узурпацію влади однією її гілкою — урядом, більше дискутуємо про те, скільки в нас демократії, але мало говоримо і дбаємо про те, що цю демократію слід повсякчасно випробовувати правдою. Тільки за цієї умови влада може наблизитися до рівня народної.
Не слід так часто оперувати терміном «національна зрада», хоча в сучасній українській політиці поняття зради так і не набуло морального наповнення. Тому нема моральної відповідальності за саму зраду — це поняття в політичному значенні, повторюю, виправдовується «жаданням влади».
Ми й досі не маємо діалогу між політикумом і народом. Бо влада й далі говорить із народом не мовою культури, а мовою політики. Мова політики — фальшива, спекулятивна. Вона здатна виправдати будь-яку зраду. Навіть більше: вивести її на п'єдестал суспільної доцільності, суспільного блага. Адже політика, як визначили ще стародавні мислителі — це peccatum originale — «прабатьківський гріх» (лат.). От за цей «прабатьківський гріх» і розплачується кожен народ. Людина — це, за Арістотелем, «тварина політична» і рідко виводить на політико-державний кін ідеального правителя. Особливо такого, який прагне робити тільки добро. А якщо і трапляється такий благородний ідеаліст, то... Та краще завершити словами Макіавеллі: «Людина при владі, яка бажає творити тільки добро, неминуче загине в натовпі злих людей».
Почуття меншовартості та втрата рідної мови — головні причини браку лояльності до народу і держави
Тит ГЕВРИК, США:
1. Зради відбувалися в усіх народів. Ось два приклади — тисячі т. зв. Власовців (ген. Власов, між іншим, командирував червоноармійцями, що підміновували Хрещатик у 1941 роцi) у російській історії, чи Бенедикт Арнольд, що зрадив США підчас американсько-англійської війни за незалежність США...
З поняттям «зради» виринає питання лояльності. Лояльність в межах закону держави? Лояльність до народу і нації? Лояльність до почуття малоросійськості? Лояльність до української Землі ? Лояльність до правди — мати відвагу писати правду навіть, як вона дуже болюча?
Ось ще таке питання: до кого лояльні пані Вітренко та виборці які голосують за її партію, чи вони лояльні до народу, який говорить «худобячою» мовою? Припускаю, що пані Вітренко слухає слова і вчення Президента Російської Федерації та Московського Патріарха. Вони обидва постійно висловлюють велику любов і повагу до російської мови та культури — це досить рідке явище у світовому співтоваристві. Отож, якщо пані Вітренко і її однодумці сповідують вчення цих мужів Євразії, чи вoна, в подібний спосіб, виявляє лояльність до мови та культури землі та держави, в якій проживає? (І хоч українська мова і культура, може, є старші від російських, вони не є кращі — усі мови і культури світу рівні.)
«Доля була ласкава до нас, до Софії (дружини автора. — Ред. ) і мене: у 1967, 1968 та 1970 рр., Софія і я зустрічалися з Іваном Світличним та з іншими шістдесятниками... На протязі десятиліття я провадив листування з Іваном Світличним. У 1970 році ми в останнє бачилися. Іван тоді мав зі мною довшу розмову. Запам'яталися, викарбувалися в моїй пам'яті, його слова перестороги: «Між вашими на заході є багато наших!!!»
Переглядаючи нашу історію, згадую часи Мазепи — Носа, що відкрив браму до столичного міста, Кочубея та Іскру... Останнім до сьогодні кладуть квіти на їхні могили в Печерській Лаврі. Кожний раз минаючи цi могили зрадників, подумки питаю себе: хто кладе ці паперові квіти? «Свої» чи люди «чужого царства»? А ось на недавно відновлену могилу визначного музейного працівника, що знаходиться бiля підніжжя Великої дзвіниці лаври, ніхто ніколи не кладе квіти... Дивно і показово... Згадуючи Кочубея та Іскру, потрібно відразу підкреслити, що гетьман Мазепа не програв битву через зраду цих двох — були інші причини.
Ще один приклад. Неподалік місцезнаходження фундаментів колишньої Софійської (Батиєвої) брами, на фасаді будинку на Володимирській вулиці, я зауважив велику таблицю, вмуровану в стіну будинку. На таблиці написано про визначного українського митця, котрий якийсь час там проживав:
Микола Глущенко народився 1901 року, в старовинному запорiзькому місті Самарi (Чуже царство перезвало місцевість на Новомосковське! Так воно і сьогодні зветься.). Закінчив мистецькі студії в 1924 році у Берліні. Підчас його студій талановитому студентові фінансово помагали колишній гетьман Павло Скоропадський та український уряд в екзилі. Після закінчення студій, Глущенко проживав у Парижі, де мав великий успіх — експонував свої картини на чотирьох окремих виставках, намалював ряд портретів включно з портретом В. Винниченка, брав участь в житті української еміґраційної громади. Глущенко виставляв свої картини в Берліні, Парижі, Міляні та Римі, Будапешті та Стокгольмі. На початку 1930-их років молодий митець так само брав активну участь в українському мистецькому житті, помагав організувати мистецьку виставку у Львові, де експонував свої твори в 1934 та 1935 роках.
У постголодоморнім 1936 році, коли переможена Україна була в облозі чужого царства, Глущенко повернувся на підсовєтську Україну. Глущенко приїхав до Києва в незабутні збуджуючо- захоплюючі часи, коли будували соціалістичну столицю: кінчали валити свідкiв українського буржуазного націоналізму. Вихований на Заході митець може тоді мав час полюбуватися роботою чужого царства: унікальну надбрамну церкву з дзвіницею (середина ХVIII століття) в Кирилівськім монастирі завалили рік пізніше, в 1937 році, отже, може, визначний митець мав нагоду постояти серед тих, що спостерігали, як валили архітектурну пам'ятку проекту київського архітектора Івана Григоровича-Барського, приготовлювали будівельний матеріал для соціалістичних доріг?
В наступних роках виявилось, що Глущенко мав не лише мистецькі, але так само й шпигунські таланти. І так на початку 2000-их років, внучка художника Глущенка, котра слідами за внучкою кривавого Нікіти Хрущова, переселилася до Америки на проживання в місті Нью-Йорк, в Бруклині, приїхала до діаспорної громади містечка Гантеру в кетскільських горах, де хотіла демонструвати фільм-відео про свойого так щедро обдарованого талантами діда. Софійка, ентузіаст українського мистецтва, з вискоком, як то кажуть, пішла на цю вечірку — яке ж було розчарування, коли моя подруга зрозумiла, що у фільмі не була розмова про мистецтво визначного совєтського художника, а в більшості — про його феноменальні подвиги шпигунської діяльності. Та може найбільш значущим та болісним для нас обидвох був сумний факт, що колишня киянка немов пишалася шпигунською діяльністю свого талановитого діда...
2. Почуття меншовартостi та втрата рідної мови є головними причинами теперішнього браку лояльності до народу, нації, землі та держави України.
Нашим народом, історичною пам'яттю та свідомістю народу маніпулювали на протязі довгого часу, так як дорослі маніпулюють дітьми. Під впливом маніпуляції ми самі робимо свої рішення. Ось приклад, як ми, дорослі, маніпулюємо дітьми:
Сьогодні Щедрий Вечір і сьогодні вечором наша сім'я вечерятиме традиційні дванадцять страв. Але наша найстарша внучка залюбки ходить на лекції балету... підозріваю, що леліє думку стати балериною. Перед Щедрим Вечором виринуло у нас питання, як її переконати, щоб вона сама відмовилася від лекції балету в четвер, на Шедрий Вечір... І в цей спосіб, в час приїхала до бабуні і діда, так щоб сім'я змогла у відповідний час сісти за святковий стіл... Всі наші арґументи не мали ефективності. Та ось внучки вдумливий дядько, а наш середущий син, знайшов розв'язку. Розмовляючи про Щедрий Вечір, дядько розповів нашій внучці усі галицькі повір'я про те, що за святковий стіл потрібно сісти перед тим, як зійде перша зірка на небі... І семирічна дівчинка самостійно зробила рішення. Вона вирішила, що вона не може іти на лекції балету, бо потрібно їхати до бабуні і діда...
3. Я — громадянин «чужого царства», а найважніше — я, нажаль, постійно не проживаю в Україні. Чи личить мені відповідати на це питання?
Все ж таки мене турбує ще одне питання. Недавно, вище згадана пані Вітренко, в центрі столиці, описала мову народу, як мову худоби. Чи громадськість, партії, газети, уряд, Парламент, за це її засудили, натаврували, відкинули таке секулярне «богохульство»? Чи члени партії пані Вітренко натаврували її за ці ксенофобські чи п'яні слова ?
Лебідь, рак та щука є тотемними істотами українського політикуму
Андрій ОХРІМОВИЧ, літератор:
1. Тему цю піднімав ще автор «Слова про полк Ігорів». Національною зрадою йому ввижались паталогічна асолідарність та відсутність державницьких підходів до творення поточної політики, плюс — погибельна для держави такого масштабу відсутність стратегічного та експансивного мислення. Подальша історія України, її поразки та катастрофи свідчать про точність діагнозу поставленого поетом. На жаль, лебідь, рак та щука є тотемними істотами українського політикуму. Якби ж то вони тягнули врізнобіч, вирішуючи проблему сили української держави — так ні, один з них, а часом і всі троє виношують три різні способи здачі країни ворогу. Ця українська особливість завела націю в руїну після війни Хмельницького, а загострення хвороби в особі куцомислячих Грушевського та Винниченка прийшло на гребені російської революції сімнадцятого року. Платою за яловість та розумовий рахіт цих діячів стали голодомор та культурний геноцид України. Причини провалу проектів Виговського, Мазепи та Орлика ховаються в національній зраді заздрих, а то й відверто боягузливих представників національної еліти. Єдиний позитивний і за духом своїм переможний досвід — УПА. Однак і тут не обійшлось без старої української хвороби. ОУН бандерівська, мельниківська, плюс двійкарі. Ті ж таки тотемні істоти.
2. На жаль, теперішня політична еліта України схильна до наступання на старі граблі. Одну, і, як показало життя, безсилу її частину, історія нічому не навчила, інша є нічим не маскованою п'ятою колоною. Ситуація, з точністю до дежа вю, нагадує дурдом української революції на початку минулого століття. Нічого нового, мінус — мускулатура досвіду УПА. Його бояться всі: і бджолярі і братки. В джунглях світової політики є тільки ті, хто має зуби і ті, кого тими зубами їдять. Середина відсутня. Слабкість у відповідальний для нації момент прирівнюється до національної зради.
3. Добирати слова можна було б десь у Швейцарії, Голландії, або ж Великiй Британії. В Україні на це просто немає часу.
