Помітно, що в нашому суспільстві час від часу лунають звинувачення супротивників (дуже часто це — колишні союзники або партнери!) у політичній зраді або навіть більше того — у зраді національних інтересів. Наскільки ці звинувачення є обгрунтованими — то, безумовно, тема іншої розмови. Зараз же звернімо увагу ось на що: зрозуміти слушність або, навпаки, цілковиту безпідставність таких звинувачень можна лише в контексті української національної історії.
Так, ми не зможемо об’єктивно оцінити мотиви вчинків Івана Мазепи (мало не класичний приклад «зрадника» для адептів імперської історіографії!), якщо не враховуватимемо таку вирішальну обставину: одна річ — зрада васальних зобов’язань (між іншим, навіть з погляду права Мазепиної доби гетьман уже був вільним від будь-яких зобов’язань перед Петром І, бо цар, у свою чергу, свої зобов’язання — поважати суверенні права України і боронити її від ворогів — не виконав); зовсім інша річ — зрада фундаментальних цінностей своєї нації. І варто було б усім українцям запитати себе: чи не тому нас звинувачували і звинувачують у так званих зрадах, що ті, хто вважав, що ми повинні їм служити, не могли (і не можуть!) погодитися з тим, що ми маємо, природньо, свої власні інтереси? У цьому зв’язку доречно нагадати блискучі слова англійського історика Ланселота Лоутона, написані ще у 1935 році: «Допоки українці не матимуть надійної свободи, вони зраджуватимуть будь-яку державу, яка триматиме їх у покорі, та невпинно проливатимуть кров — свою і своїх завойовників. І поки це становище триватиме, інші народи почуватимуть спокусу скористатися ним».
Тут важко щось додати. Хіба що те, що для України «надійна свобода» зараз — це надважке долучення до європейських демократичних цінностей (не принижуючись і залишаючись собою!). І ще: внутрішні мотиви багатьох вчинків наших політиків теж можуть бути зрозумілими, лише враховуючи досвід історії.
Ми попросили шанованих авторів газети, експертів «Дня» взяти участь у заочному круглому столі, поділитись своїми міркуваннями про уявний чи реальний «феномен зради» в українській історії і політиці, а також відповісти на три запитання:
1. Історичні приклади та їхнє значення.
2. Сучасні приклади старих хвороб і причини.
3. Чи не зловживають українці такими голосними звинуваченнями, як «національна зрада». А, можливо, це виглядає не так, і треба просто добирати слова.
Причина — в бездержавності українського етносу
Владімір ЛЄСНОЙ, м. Сімферополь:
1. Історичні приклади зради, перш за все, мають негативне значення, тому що будь-яка зрада, відомості про яку збереглися і для наступних поколінь, мала дуже важкі наслідки для зраджених. Чим більш значущою постаттю була персона, що вчинила зраду, тим гіршими були наслідки її дії.
Проте історичні приклади зради можуть нести нащадкам і позитивну інформацію, якщо зрадник або його ближні понесли певну кару через людський суд або осуд чи можливо, як сказала б віруюча людина, через руку Божу. Історичні приклади безкарної зради є поганим прикладом для нащадків. Але навіть такі негативні приклади можуть бути використані при вихованні людини, якщо ці конкретні історичні зрадники однозначно засуджені сучасним суспільством. Тож в сімейному, шкільному та суспільному вихованні замовчування значних випадків зради не має сенсу. Наприклад, дуже погано, що більшість українців не знає, хто такий був полковник Ніс, який допоміг московському війську захопити Батурин — місто, всі мешканці якого після захоплення та знущань були знищені ворогами. У кожного нормального громадянина України вже саме прізвище цієї людини мусить викликати презирство та огиду.
Це ж стосується і деяких інших зрадників. Забуття може бути їм благом, а не карою.
2. Українська історія XX сторіччя багата на зради. Поповнюється цей ганебний рахунок і в XXI сторіччі. Проявляється це в тому, що люди різних суспільних рангів, що не мають «стрижневих» переконань, постійно «мігрують» із однієї «групи за інтересами» до іншої (нерідко — до конкурентів), з легкістю нехтуючи добровільно взятими на себе обов’язками перед попередніми спільниками. Дії та заяви деяких відповідальних українських осіб може бути кваліфіковано навіть як національна зрада. Наприклад, коли рік тому український уряд вів відчайдушну «газову» боротьбу із Москвою, деякі опозиційні (на той час) політики відверто або приховано допомагали своїм російським «братам». Не можна собі навіть уявити, щоб так дозволили собі поводитися, скажімо, опозиціонери в Польщі.
Причину «хронічної» хвороби зрадництва треба, скоріш за все, шукати в бездержавності українського етносу протягом майже всієї своєї історії. Панівні етноси стимулювали різноманітними методами повну асиміляцію української верхівки та вибивали з решти принципи та риси, що заважали робити цю решту слухняними холопами. Зрада своєму народові, своїм принципам не тільки гарантувала життя, але ще й приносила матеріальний зиск, бо часто винагороджувалася для заохочення інших. Поступово зрадництво стало сприйматися більшістю, як прояв вміння жити (хочеш жити — вмій вертітися). Це, із значними успіхами можновладців, робилося протягом багатьох сторіч, так що наприкінці з’явився тип «хохла» — безхребетного, терплячого, добре відчуваючого, «куди віє вітер» і готового завжди підтримати того, хто сильніше. Відпір цей «хохол» міг дати тільки у великому натовпі, стихійно, під впливом отарного інстинкту, а не розуму, почуття гідності та сумління.
Але чим тонкішим ставав прошарок українців, що зберегли національну гідність, тим більш загартованими та мужніми вони були. Піти на боротьбу у війні за свій народ, яку вони — це було відомо їм усім — тоді були не в змозі виграти, могли тільки герої. Це можна цілком віднести, наприклад, до вояків УПА та інших борців за незалежність України.
Треба зазначити, що майже ідентичні із українцями проблеми мали й латиші та естонці, які майже тисячу років знаходились під владою іноземців, але всього за два десятки років незалежності (1918—1939) їм вдалося значно «відкоригувати» свій національний характер.
3. Українці дійсно інколи зловживають звинуваченнями у «національній зраді», але це є характерним і для політичного життя інших націй, — бо такі звинувачення б’ють дуже боляче, і тому політичні супротивники звертаються до цієї зброї охоче. Зараз, наприклад, у національній зраді прихильники президента Буша звинувачують деяких членів демократичної партії, які виступають за вивід американських військ із Іраку.
Взагалі доведення моральної вини зрадника — то справа складна. Зрадою вважається навмисне нанесення шкоди якійсь спільноті (родинній, клановій, соціальній, культурній, ідейній, етнічній, державній...) через певні дії (або через бездіяльність) на користь іншої спільноти. Причиною зради може бути як меркантильна, так і ідейна мотивація, або просто страх за своє життя.
Зрадою в морально-психологічному сенсі називають часто також швидку відмову від своїх попередніх переконань. Зрозуміло, що зрада в другому значенні може привести і до зради у першому значенні цього слова. Але кожна людина одночасно є членом декількох спільнот. Скажімо, хтось може бути етнічним росіянином, громадянином Естонії або України, демократом або авторитаристом за переконаннями, православним, одруженим, скажімо із білорускою або полькою, яка має зовсім інші політичні та духовні смаки. Така людина постане перед нелегкими проблемами вибору життєвої позиції. Тож, приєднуючись до якоїсь спільноти (наприклад, одружуючись або вступаючи до політичної партії), людина вибирає собі комплект обов’язків, які можуть призвести до великих проблем у майбутті, бо колись виникне протиріччя між переконаннями, бажаннями та обов’язками. Кожен зрадник є таким по відношенню до якоїсь конкретної спільноти, а ось інша спільність може вважати його непоганою людиною. Кожне об’єднання вважає, що хто полишив його, вчинив погано і є зрадником, а хто перебіг до нього, той зробив дуже добре і є людиною достойною.
Багато українських проблем виникало через те, що приналежність до української спільноти не була для її членів домінантною. Більшість українців вважали себе перш за все православними або греко-католиками, незаможними або багатіями, анархістами, більшовиками або зовсім незалежними від кого б це не було, а вже потім — українцями. Тому під час громадянської війни частина наших предків розбіглася по різних військах та бандах, але більшість взагалі ні до кого не приєдналась, вичікуючи, замість того, щоб підтримати центральну владу УНР. Практично, це була масова зрада національних інтересів. А потім були голодомор та інші лиха.
А от поляки дружно взяли зброю і гнали червоних аж до Києва, і польські робітники та селяни не піддалися агітації московських комісарів та нечисленних польських прихильників більшовизму...
Але у кожної людини колись може виникнути внутрішній конфлікт між своїми переконаннями та бажаннями з одного боку, та обов’язками в різних спільнотах, із іншого боку.
Німець — патріот свого народу, але демократ за переконаннями — міг мати проблеми із вибором своїх дій під час Другої світової війни. А в Англії були патріоти своєї країни, які проте були й переконаними прихильниками націонал- соціалізма — їм теж було, мабуть, нелегко вибрати, що робити (про це можна прочитати у повісті Джона Прістлі «Затемнення в Гретлі»). Коли вони вибирали не етнічну та державну приналежність, а ідейні переконання, то і англійці їх ловили і страчували як зрадників. Нацисти вважали таких англійців героями.
Тому при винесенні вироку «зрада» треба виходити також із історичної справедливості справи, яку захищає та чи інша спільнота, із гуманності її ідей, як і з мотивації вчинку. Хто «зрадив» нацистську Німеччину або якесь інше «страхітливе» державне чи недержавне утворення, той насправді зробив гідний вчинок — вчинок, корисний для всього людства.
Бувають і межові випадки, коли важко сказати, чи то була зрада, чи ні. Остаточний вирок в такому разі виносить час.
В будь-якому разі ідеалом людства завжди була вірність, а не зрада.
Вважається, що деяких зрадників зробив такими випадковий збіг несприятливих обставин або хибний вибір із самого початку, коли ще не можна було передбачити кінцевий результат.
Але американський письменник О’Генрі колись слушно написав, що справа не в дорогах, які ми обираємо, бо те, що всередині нас, заставляє кожного обрати свою дорогу.
40 років пророка Мойсея вичерпаються ще нескоро
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, заступник директора Інституту історії НАН України:
1. На жаль, історичні періоди, впродовж яких здійснювалася українська політика, були короткими. Класичним прикладом (щоправда, лише з однієї точки зору) є зрада гетьманом Іваном Мазепою царя Петра. Він служив царю вірою і правдою 21 рік, а на 22-й перейшов на бік Карла ХII.
Не випадково підкреслюю дієслово «служити». Нерідко твердять, що українські гетьмани були васалами російського царя. Однак у Східній Європі не існувало відносин васалітету-сюзеренітету, не діяло знамените правило «васал мого васала — не мій васал». Інакше кажучи, політичний лад не вибудовувався по лінії землевласників, а тому його не можна назвати феодалізмом. Кріпосництво — це не феодалізм.
Не хочу віддалятися від теми, але аналіз терміну «зрада» вимагає підкреслити ще одну властивість східноєвропейського суспільно- політичного ладу, який створювався автономним улусом Золотої Орди — Великим князівством Московським. У людини, яка стояла на вершині владної піраміди, не існувало зобов’язань перед землекористувачами і землевласниками — від селянина-смерда до боярина-магната. Всі були холопами цієї людини, навіть патріарх.
Ось у такий окріп потрапила сформована в Україні козацька вольниця. Не дивно, що імперія дуже повільно, але неухильно перетравлювала Гетьманщину. Процес травлення неминуче посилився, коли Російська імперія почала війну з найсильнішою у військовому відношенні державою Європи — Швецією.
Зраду Івана Мазепи слід оцінювати під кутом зору сказаного вище. Особисто Мазепі ця зрада перекреслила політичну кар’єру і підкосила життєві сили. На історичній долі українського народу зрада гетьмана позначилася таким чином, що процес поглинення України різко посилився. Але це був невідворотний процес, і він відбувався б за всіх обставин.
Зраду І.Мазепи слід розглядати як спробу відштовхнутися від Москви. Спроба виявилася невдалою, як і всі наступні. Український народ здобув волю тільки завдяки розпаду імперії, та й то не відразу.
2. Оцінка дій І.Мазепи в підручниках російської та української історії буде різною аж до тої пори, поки Росія подолає ностальгію по колишній імперії. Боюсь, що це трапиться не скоро. Наші російські друзі недавно пропонували нам відсвяткувати 300-річчя Полтавської перемоги. Зауважте, не битви під Полтавою разом зі шведами, а Полтавської перемоги.
Наш уряд стурбований тепер переглядом змісту підручників з вітчизняної історії. Цікаво, як у контексті запланованих змін виглядатиме Полтавська битва — як поразка чи як перемога?
3. Україна перебуває на етапі переходу від радянського до нормального суспільства. Це тривалий і важкий етап, коли поступово відновлюються первинні клітини суспільного організму. Не завжди процес іде по висхідній, але він невідворотний хоча б тому, що ми є частиною вселюдського організму.
В Інституті історії України підготовлена фахівцями різних спеціальностей і вже редагується у видавництві «Наукова думка» фундаментальна книга з аналізом економічних, демографічних, державотворчих, суспільно- політичних і культурних процесів в Україні за останні 15 років. Вона допоможе зрозуміти, що в суспільстві справді сталися стрімкі, кардинальні та необоротні зміни. Але найменші зміни спостерігаються в культурі й ментальності нашого політикуму. Хтось обов’язково кваліфікується як «зрадник» — але щодо кого? Мабуть — щодо народу та його інтересів. Адже народ тепер обирає всіх політиків. Слава Богу, ми ще не дійшли до пошуку «ворогів народу».
Вселяє оптимізм те, що змінюється покоління політиків. Але 40 років пророка Мойсея вичерпаються ще не скоро.
