Маргарет Сіріол Коллі (Margaret Siriol Colley) — 84-річна племінниця відомого в усьому світі журналіста Ґарета Джонса, який хотів відкрити правду світу про український геноцид, організований більшовиками на чолі зі Сталіним. Це про нього написав відомий американський дослідник українського Голодомору Джеймс Мейс у своїй статті «Повість про двох журналістів». Але, на жаль, історія часто буває жорстокою до тих, хто наважується постати проти її цинічних сторінок, проти брутальності й тоталітаризму. Журналіста за нез’ясованих обставин було вбито в Монголії. Це сталося, щойно Ґарету виповнилося тридцять. Пані Сіріол погодилася дати ексклюзивне інтерв’ю для українських читачів, щоби розповісти про свого далекого і дуже близького водночас родича, про свій духовний зв’язок з Україною (бабуся пані Сіріол три роки прожила в Юзівці (тепер Донецьк). Вона займалася репетиторством онуків валлійця Джона Юза. Саме ці історії й спонукали з часом Гаррета відвідати країну, в якій довелося жити його матері), про постійний біль, який доводиться переживати через те, що люди відмовляються вірити найдостовірнішим фактам. У цій розмові пані Сіріол вдаватиметься і до прямих цитат зі статей, щоби в такий спосіб переконати читача в тому, що геноцид — не вигадка, а реальність.
І досі британський уряд не хоче визнавати український голод актом геноциду. Але гірше те, що навіть в Україні далеко не всі усвідомлюють справжні причини голоду 33-го. Сподіваюся, ця розмова про долю великого журналіста заповнить білі плями, врешті, в цій долі прочитуються найтрагічніші сторінки української історії, яка, проте, в анналах минувщини поки так і не вляглася. Час збирати каміння...
— Пані Сіріол, розкажіть, а яким було ваше дитинство?
— Мої дитячі роки промайнули в Лондоні, але я горда з того, що мої пращури з Уельсу. Мої мама, тато й чоловік народилися в Уельсі. Під час Другої світової мене евакуювали до Канади, де я здобула медичну освіту. Маю чотирьох синів і вісьмох онучат. Після смерті мого чоловіка в 1973 я почала активно займатися дайвінгом, плавала зі зміями в південних китайських морях, з морськими левами біля Галапагоських островів...
Я вже занадто стара, щоби пригадати все з мого дитинства. Але мої помічники — це фотографії. Тож я спробую розповісти про свого відомого родича Ґарета Джонса. За цими фотографіями — величезна трагедія, адже вони — з того часу, коли в Україні був масовий голод, терор, геноцид.
— Я знаю, що ваша бабуся кілька років жила в Донецьку, власне, тоді в Юзівці?
— Місто Юзівка — тепер уже і справді легенда, але ще 1889 року, коли мати Ґарета Ричарда Вогена Джонса, Енні Ґвен Джонс, жила тут, це було дивовижне містечко на 50 тисяч осіб. Сьогодні це значне місто на Донеччині, власне, обласний центр. Енні три роки займалася репетиторством онуків валлійця Джона Юза. Самі ці історії і спонукали з часом Ґарета відвідати країну, в якій довелося жити його матері.
Ґарет зробив прекрасну академічну кар’єру, лише щоб відвідати Україну та Радянський Союз, власне, Росію — саме так цей геополітичний простір називали на Заході, — тож він вивчив російську мову. Це була одна з п’яти мов, якими він вільно володів. Його перший візит відбувся 1930 року, тоді він здійснив своє паломництво до Юзівки. Йому було 25 років, і його тільки-но призначили радником із міжнародних питань прем’єр-міністра Девіда Ллойда Джорджа. Його лист із Берліна давав відчути розпачливу ситуацію в Україні: «Зима збирається бути одним із найбільших лих, а також голод. Уряд тут — найжорстокіший із усіх можливих у світі. Селяни ненавидять комуністів. Тисячі й тисячі найкращих у Росії чоловіків було заслано в Сибір і на безлюдний острів Соловки... Тож однією з причин, які змусили мене полишити Юзівку, було те, що з усього, що там було, я міг їсти лише шматок хліба — і це все, що я мав їсти протягом семи годин. Багато росіян занадто слабкі, щоб працювати».
— Але ж це не єдиний візит пана Ґарета в Україну?
— Другий візит Ґарета в Україну відбувся вже після шеститижневого туру Радянським Союзом разом із Джеком Хейнцом, і вони ще до повернення в Україну запаслися консервами з бобами. Ґарет зробив серію щоденникових записів, ґрунтуючись на яких, Джек написав книжку «Досвіди в Росії — 1931: Щоденник» (Experiences In Russia — 1931: A Diary. — The Alton Press, Inc.: Pittsburgh, 1932. Написано анонімно Джеком Хейнцом з передмовою Ґ.Р.В. Джонса). Вони відвідали нову дамбу на Дніпрі. Один із селян сказав їм так: «Комуністи вислали всіх кулаків геть звідси». А один чолов’яга з кепі на голові підійшов до них і сказав: «Ми голодуємо. Подивіться, що вони нам дали — нічого! Нічого! Як ми можемо жити з нічим? Але ми нічого не можемо їм сказати, бо інакше вони вишлють нас. Ми всі дуже страждаємо, браття!»
Восени 1932 року, після року в Нью-Йорку, Ґарет знову працював на Девіда Ллойда Джорджа, і новини про голод в Україні поширилися в Лондоні. 14 вересня 1932 року молодий чоловік написав до свого колишнього роботодавця, знаного антрепренера, у Нью- Йорк: «Радянський уряд переживає найжахливішу кризу після 1921 року. Настали найскрутніші часи, мільйонам доведеться пережити голод цієї зими. В Україні сьогодні голодомор. Сільське господарство зазнало нищівної поразки, фермери зараз мігрують зі своїх господарств».
У січні 1933 року, допомігши Ллойду Джорджу в написанні мемуарів «Воєнні мемуари», Ґарет залишив Європу. Як журналіст він мав вирушати до Німеччини, де Ґарет був у той день, коли Гітлера зробили канцлером 22 лютого, в той самий день він полетів у Франкфурт. Вже 6 березня 1933 року в Москві він готувався до свого візиту в Україну. Він вирішив запастися продовольством у торгсинах. Подорожував він разом із селянами, дорога була дуже важкою.
Вийшовши з потягу в Україні, Ґарет пройшовся разом із селянами залізничними коліями, розмовляючи про довколишню ситуацію. Він усе занотовував у маленькі щоденники, які наразі я маю, також він занотовував усе, що бачив. Селяни розповідали йому ті самі історії: «Немає хліба. Ми вже не їли хліба більше п’яти місяців. Багато людей помирає. В першому селі вже не лишилося картоплі». Всі вони казали: «Худоба помирає. Ми прогодували цілий світ, але зараз нам самим немає чого їсти. Як нам вижити, коли в нас немає коней? Як нам працювати, коли ми голодні й слабкі? В одному селі весь хліб закінчився два місяці тому, картоплі також немає, тож залишається їсти лише... корінці». Одна жінка сказала: «Ми чекаємо смерті». «На Півдні 20% населення померло від голоду», — сказав Ґарету один молодий робочий. — А в деяких районах померло 50%. Вони знищують нас. Падіння худоби просто катастрофічне. В нас було 200 одиниць скотини. А лишилося шість коней і зовсім трохи корів». «Черги страшні, в них по 7000 осіб. Стають зранку, о третій- четвертій годині, щоби отримати шмат хліба наступного ранку о 7. Дуже холодно. Багато людей померло від холоду». Городяни також не мали хліба. Полишаючи Харків, Ґарет побачив бездомних хлопчаків, які помирали від тифу. Це його шокувало.
— А яких ще питань Ґарет Джонс торкається у своїх нотатках? Можливо, є цікаві спогади і про згортання політики українізації?
— Ґарет згадує у щоденникових записах про згортання українізації та про українське національне питання: «Русифікація та централізація — новий едикт останнього місяця. Скрипник, комісар, який відповідав за освіту, був за українські права. Але його було звинувачено в українізації. Його зняли на початку березня. Прізвище Шумського також було згадано».
Я знаю, що після Жовтневої революції в Україну відправили Миколу Скрипника, який був наркомом освіти з 1925 року, і Україна на той час була автономною, хоча й частиною більшовицької країни. Але в січні 1933 року Сталін відправив до України свого сатрапа Павла Постишева, після чого Скрипника було звинувачено в українізації. В цей час близько 100 000 осіб було вигнано з КП(б)У. Скрипник скоїв самогубство в липні 1933 року.
Ґарет залишив Москву ще в березні 1933 року і приїхав до помешкання свого друга Рейхардта Хеферкорна в Данцигу. Нарешті потрапивши до цивілізації, він написав до своїх батьків: «Ситуація в Росії абсолютно жахлива. Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від голоду. Я теліпався кілька днів (sic!) Україною, і там не було хліба, в дітей боліли животи, всі коні та корови подохли, і люди також вмирали з голоду. Терор набув нечуваного розмаху... Був наказ арештувати шістьох інженерів, двох із яких я добре знав».
Прибувши в Берлін 29 березня 1933 року, Ґарет підготував прес- реліз, який було розміщено в New York Evening Post («Вечірній Нью- Йорк») і в британській пресі, зокрема, в Manchester Guardian, з’явилися повідомлення: «Голод охопив Росію, мільйони вмирають». 31 березня В. Дюранті ганебно написав: «Росіяни хочуть їсти, але не голодують», на що Ґарет відповів у New York Times: «Скрізь, де б я не був у російських селах, я чув стогін: «Немає хліба, ми помираємо». І це був голод, який забрав життя в мільйонів людей».
В березні шістьох британських інженерів, які працювали на Metro-Vickers, було звинувачено в шпіонажі і ув’язнено до Луб’янки. Також кілька московських журналістів під тиском були змушені написати, що те, як подає інформацію Ґарет, — брехня. Джона було відкинуто як непотрібний елемент, який тільки заважав загальному хору, який мав оспівувати диктаторський режим». Пізніше брехливі обвинувачення посипалися тоді, коли Максим Литвинов надіслав у Лондоні телеграму радянському послу Майському. Ґарета було звинувачено у шпіонажі і було внесено до чорного списку секретної радянської поліції.
Після повернення до Великої Британії Ґарет написав десь 20 статей, у яких розповів про голод в Україні і в Радянському Союзі. В Daily Express було розміщено дуже відвертий матеріал про те, що він бачив в Україні: «В одній сільській хаті, де я зупинився, ми спали вдев’ятьох у одній кімнаті. Було жахливо бачити, що в двох із трьох діточок боліли животи. Все, що можна було з’їсти, — брудний суп, у якому плавали 1—2 різочки картоплі, і це все, що їла ціла родина, зокрема, і я, дерев’яними ложками». «Страх смерті оповив хату. Картоплі не вистачало, щоб якось дотягти до нового врожаю. Коли я поділився шматком свого білого хліба і маслом, одна жінка сказала: «Тепер я з’їла щось таке добре, що можу помирати спокійно». З усіх боків у селі лунав стогін: «Ми помремо!». «Багато людей також казало: «Тут жахливо, багато людей помирають, але далі на півдні набагато гірше. Поїдьте в Полтаву, і ви побачите сотні порожніх хат. В селі на 300 хат лише в сотні будуть люди, решта померли, дехто таки поїхав, але більшість померли від голоду».
— Якою ж була його подальша журналістська доля?
— Після 20 квітня у британській пресі не з’явилося жодної нової статті Ґарета. Одна з його останніх статей мала назву Goodbye Russia. Він знав, що більше ніколи не повернеться в ту країну, про яку довідався дуже багато і яку дуже любила його мати. Я переконана, хоча в мене немає реальних доказів, що британська влада змусила Ґарета мовчати. Питання нацизму і новопризначення канцлером Німеччини Адольфа Гітлера, страх перед можливим нападом на Китай з боку Японії — все це відвернуло увагу від голоду в Україні. Девід Ллойд Джорж більше ніколи не контактував із Ґаретом після того, як молодий журналіст порушив питання про його захоплення Сталіним.
Пізніше Ґарет написав багато статей у США, які були надруковані в газеті Рендолфа Герста. Багато з того, про що він писав, звичайно, було повторенням того, що було уже сказано в британській пресі. В газеті Boston Sunday Advertiser у травні 1933 року він написав: «Голод в Україні штучний. Це результат радянської політики щодо знищення приватного господарства і заміщення його колективним, де земля і худоба були спільними, тобто нічиїми...»
У New York American у січні 1935 року Ґарет опублікував деякі свої нотатки з розмов із селянами: «Комуністи прийшли і забрали нашу землю, вони вкрали нашу худобу і змусили нас працювати, як рабів на колгоспах, адже нічого власного не було, все належало колективу, — очі одного з українських селян наповнилися гнівом, і він відповів: — А чи знаєте ви, що вони зробили з тими, хто чинив опір? Вони жорстоко вбили їх». Ґарет написав також: «Селяни розповіли мені, як у кожному селі групу найкращих працівників, — їх називали кулаками, — були «розкуркулені», а їхні будинки, землі, все було конфісковано. Самих людей відправили дуже далеко, за тисячі чи дві миль, не давши бодай їжі на час переселення, адже дорога була важкою, треба було просуватися лісистою територією». «В одному селі, де основна частина населення були німцями, — і яке ж охайне, чисте було це село! — вони мені розповіли, що позалишала вдома свої родини і господарства, і тепер не буде кому робити на землі».
— Пані Сіріол, і невже ніхто з колег не захистив пана Ґарета в цей період гонінь і шельмування?
— Ті, хто добре знали Ґарета, розуміли, що те, про що він пише, правда. Ґарет згадує, як німецький консул у Харкові разом із своєю дружиною сказав йому, що те, про що він написав у статтях, це ще дуже світла замальовка, адже ситуація насправді набагато гірша. З березня в Харкові просто неможливо було перебувати. Весняна кампанія була катастрофічною. Селяни вже їли зерна і сімена. Молотову ніхто не повірив про його попередження. Багато сіл вимерли. Консул сказав і про те, що доля німецьких колоністів жахлива, 25% померли від голоду та епідемій, але ще більше помре до кінця серпня. В серпні, за словами німецького консула, мала розпочатися епідемія смерті, адже селяни почнуть вбивати одне одного, навіть своїх дітей, щоби вижити.
Пізніше, 28 серпня 1933 року, в The Western Mail доктор Шиллер у своїй статті написав про те, що все, про що розповів світові Ґарет, це правда. І це підтвердив у своєму зверненні до світу Священний кардинал Відня, який написав про те, що «так, мільйони чоловіків і жінок проживають останні місяці свого життя в голоді, що охопив Радянський Союз. Ми отримуємо тисячі листів від мешканців України та Північного Кавказу, які волають про допомогу, але радянський уряд навмисно приховує небезпеку про трагедію, яка набирає все більше і більше обертів у Росії... Англієць Ґарет Джонс також це потверджує...»
Знаєте, я часто думаю про свою бабцю, як би їй було важко довідатися про те, що якби вона не поїхала з України, то їй довелося б пережити голод. Я думаю про мого дядька Ґарета і усвідомлюю, що обидва вони хотіли, щоб я озвалася до них. Життя дядька Ґарета обірвалося трагічно, його захопили бандити, щойно йому виповнилося тридцять (це відбулося в Монголії) і зажадали викуп у сумі 8000 фунтів стерлінгів. Він на той час досліджував питання нападу Японії на Китай і можливі зіткнення з Радянським Союзом у Сибіру. Смерть Ґарета за містичних умов — це величезна трагедія не лише для родичів, а й для всієї країни, яка любила і шанувала його, це трагедія для його малої батьківщини — Уельсу. Якби він був живий, то міг би розповісти багато чого світові про всю правду про Голодомор в Україні. Його мати сховала всі папери, а потім передала архіви мені, щоб я дала їм раду.
Ґарет би розповів, що справжня причина голоду — це не неврожайний рік, а чітка політика Сталіна.
— Чи повністю оприлюднено матеріали пана Джонса?
— 1990 року я прибирала в будинку, де жила сестра Ґарета, коли їй було дев’яносто, і знайшла його щоденники, повну валізу, а також статті. Я знала, що ці матеріали мають велику вагу для дослідників Голодомору, тому зробила копії (власне, все переписала) і виклала на сайті www.garethjones.org. Ці документи знайшов Морган Вільямс. Після цього вони стали ще ціннішими. За допомогою німецького військового аташе деякі матеріали були надруковані, зокрема, про п’ятирічні плани Сталіна, про колективізацію й індустріалізацію. В часи великої депресії Радянський Союз був доволі потужним постачальником різних товарів на світовий ринок, тому, незважаючи на голод у країні, він і надалі наказував відбирати в селян усе, що тільки можна, щоби на цьому заробити великі капітали. Насправді, якби не ця політика, то в Україні жодного голоду не було б, адже цей родючий край повністю забезпечив себе врожаєм та заготівлями, Голодомор був спрямованою, чітко спланованою акцією з боку Сталіна.
— Я знаю, що ви дуже пишаєтеся своїм походженням...
— Так, Уельс — країна з досить драматичною історією, яка зазнавала на собі тиск з боку Англії впродовж більше тисячі років. В Уельсі таки збереглася рідна мова, нація гордиться тим, що вона походить саме з цієї землі. Іноземці й досі називають нашу країну Англією або Англо-Саксонією, так само, як і ми на Заході часто називаємо і Україну, і Росію тільки Росією. Така вже данина традиції, але насправді це не так. Є англійська нація, а є нація Уельсу, є українці, а є росіяни. В 20-і й 30-і роки за Скрипника Україна пережила час ренесансу української мови та культури, але, за іронією долі, саме тому Скрипник і становив найбільшу загрозу для Сталіна, який вирішив його ліквідувати. Сталін організував терор шляхом голоду, внаслідок чого вимерли мільйони українців.
Також хочу зазначити, що Донецьк, як відомо, заснував мешканець Уельсу Джон Юз, тож між Уельсом та Україною є потужний історичний зв’язок. Під час Другої світової війни ім’я маршала Тимошенка було на вустах, хоча відомо, що ця героїчна людина мала також коріння в Уельсі, його справжнє ім’я Тімоті Дженкінс (Timothy Jenkins).
— Пані Сіріол, поясніть мені, чому британський уряд, британські парламентарі не вважають голод в Україні спрямованим геноцидом? Невже у Британії недостатньо фактів, які б це підтверджували?
— Англійський уряд не хоче визнавати те, що голод в Україні був актом геноциду через те, що до політиків надійшли викривлені історичні дослідження, зокрема, з боку російських істориків, до яких Велика Британія, на жаль, дослухається. Шкода, що вже немає Ґарета. Якби він був живий, то британські політологи давно б усвідомили, що голод в Україні — це геноцид проти українського народу. Таких сміливців, як Ґарет, небагато у світі. Думаю, що ситуація в цьому питанні може змінитися лише за умови того, що в медіа буде якнайповніше висвітлено питання історії Голодомору, щоб на рівні масової свідомості було чітко сприйнято і усвідомлено, що Голодомор — справа рук Сталіна. І також потрібно на індивідуальному рівні проводити роботи з членами парламенту, які не мають достатньої інформації. На жаль, МЗС України недостатньо працює в цьому напрямі. Джон Ґроган (John Grogan), голова парламентського комітету всіх партій із питань Голодомору, проводить активну роботу щодо роз’яснення, чому виник голод в Україні, якими були його справжні причини. Я вірю в цю людину. Ми маємо працювати разом на різних рівнях — освітньому, культурному, науковому — щоб у Британії усвідомили злочинну сутність Голодомору в Україні й учні шкіл, і студенти, і політики, і бізнесмени, і парламентарі.
— Яким є ваше бачення України сьогодні?
— На мою думку, Україна — молода держава, в якої є багато проблем, і значна їхня кількість перейшла у спадок. Але те, як я бачу Україну, відбувається через «окуляри» Ґарета і душу моєї бабусі. Як нація, вам довелося жити за часів Сталіна, диктатури пролетаріату, перед тим була Російська імперія... В Росії селяни звикли дивитися на царя як на Бога, вони звикли називати його «Святий отець». Але тепер страху не повинно бути, ви маєте рухатися в бік демократії. Демократія означає свободу думки і свободу слова. Я розумію, що молодій нації важко вирватися з тенет диктатури. Пройде час, я певна, і Україна тріумфуватиме.
Західна Україна споконвіку була європейською територією, але мені б не хотілося, щоб Захід України з часом сформував окремішній центр, який не хоче знати про проблеми свого багатостраждального східного сусіда. Схід натомість має інтегруватися в захід, потрібно проводити «міграції» вчителів, лікарів, інженерів із східної України на західну, щоби забезпечити гармонійну інтеграцію всіх регіонів країни.
У статті використано цитати з родинного архіву Ґарета Джонса, яким володіє Маргарет Сіріол Коллі. Основні статті Ґ. Джонса, в яких голод в Україні названо цілеспрямованим терором: Gareth Jones , «Nine to a Room in the Slums of Russia», Daily Express, April 6, 1933. Gareth Jones , B OSTON Sunday Advertiser Approximately May 13 1933 Gareth Jones , New York American / Los Angeles Examiner, January 14, 1935. Gareth Jones , Good-bye Russia, Daily Express, April 11, 1933.
