6 квітня «російському європейцю» Олександрові Герцену виповнилось би 200 років. Із цієї нагоди «День» зібрав українських інтелектуалів, щоб поговорити про «Герцена та українську свободу». Саме так ми сформулювали тему круглого столу, який відбувся в редакції «Дня» минулої п’ятниці.
Власне, свобода внутрішня та свобода іншого — це ті притаманні Герцену ідеали, які вирізняють його з-поміж багатьох російських лібералів. «Герцен являє собою цілком неможливий для Росії тип особистості — людини, яка вірила, що його свобода, як і свобода його народу, неможлива без свободи інших», — пише Лілія ШЕВЦОВА, політолог, доктор історичних наук, провідний співробітник Центру Карнегі (Москва).
Круглий стіл, присвячений Герцену, — це, насамперед, спроба повернутися до його інтелектуальної спадщини, яка залишається актуальною також для українців. Адже Іскандер (псевдонім мислителя), як розповів один із учасників дискусії, професор, академік, директор Інституту літератури Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, дуже шанував «свободолюбивый дух украинского народа».
Разом з тим розмова про автора «Былого и дум» в редакції «Дня» — не випадкова. Фактично її було започатковано ще вісім років тому.
— У книжці «Дві Русі» було сформульовано думку: «Чим Україна може допомогти Росії?». Тоді вона для багатьох звучала дуже екзотично — здавалося б, Україна сама в не найкращому стані, й як вона може ще комусь допомагати? Але ми продовжували послідовно про це говорити, й історія підтвердила нашу думку. У Росії є проблеми з ідентичністю — й саме цим пояснюється її намір прихопити ідентичність українську, — зазначила головний редактор «Дня» і модератор круглого столу Лариса ІВШИНА, розпочинаючи майже тригодинну дискусію. — ...Але поняття «імперія» та «Росія», на моє переконання, не є тотожними. Є крихітна частина росіян, пов’язаних з інтелектуальною традицією Герцена. Може, це виглядає трохи ірраціонально, але ми віримо у співпрацю з ними. Цей круглий стіл є органічним продовженням розмови про відносини України з Росією імперською та Росією демократичною.
Власне, його учасники — а це вже згаданий Микола Жулинський; публіцист, письменник, лауреат премії ім. Мейса Сергій Грабовський; літературознавець, публіцист, дійсний член Національної академії наук Іван Дзюба; літературознавець і професор Володимир Панченко; філософ, академік НАНУ Мирослав Попович — говорили, зокрема, про те, чи є підстави вважати Герцена предтечею українських та російських дисидентів, як його ідеї сприймалися в середовищі українського визвольного руху ХІХ — початку ХХ століть, і чому Герцен важливий для нас сьогодні. А також — в чому для України полягає актуальність слів: «Ми за вільну Польщу, тому що ми за Росію, тому що спільні кайдани зв’язують обидва наші народи».
Окреме питання, яке неможливо було оминути, — це взаємозв’язки Герцена і Шевченка та як російський мислитель зумів передбачити на століття вперед політичну роль українського поета...
Це, звісно, далеко не весь перелік питань, яких торкнулися учасники круглого столу під час дискусії, перебіг якої читайте на шпальтах «Дня» вже найближчої п’ятниці. А поки що публікуємо думки професора Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксани Пахльовської та політолога, доктора історичних наук, провідного співробітника Центру Карнегі (Москва) Лілії Шевцової, які дистанційно приєдналися до розпочатої «Днем» розмови.
Герцен, Росія, Україна: «Печальное царство беззакония»
Олександр Герцен — це Росія, яка не збулась. І вже, очевидно, не збудеться. Європейська Росія.
Ця європейська Росія народжувалася кілька разів — і щоразу самознищувалася. І самознищувалася саме тому, що хотіла взяти від Європи форму, а єство залишити своє. Євразійське.
Це природа реформ Петра І: він імпортував з Європи техніку, але не ідеї свободи. А запозичене в Європі знання спрямував проти Європи. Побудував місто свого імені — при тому онімечивши власне ж ім’я, — а все для чого? «Отсель грозить мы будем шведу, / Здесь будет город заложен / На зло надменному соседу...» А навіщо «грозить»? Навіщо закладати місто «на зло»? І чому стільки комплексів — «надменный сосед»? Воно й видно: «надменный сосед» — на одному з перших місць у світі за рівнем життя. А «финский рыболов, / Печальный пасынок природы»? В умовах приналежності до Росії все, що в нього було, — це «ветхий невод». А без Росії — й Nokia, й наймодерніша архітектура світу, й найкраща в Європі школа...
Вся історія Росії — це боротьба з Європою, без пауз. Мрія мати європейські стандарти життя — без європейських стандартів свободи. А оскільки так не буває, то звідси й періодичні спалахи відвертої зненависті, що часто тліє в таємному замилуванні. Це геніально зрозумів і трагічно написав Олександр Блок у поемі «Скіфи»: «Мы широко по дебрям и лесам / перед Европою пригожей / Расступимся. Мы обернемся к вам / своею азиатской рожей».
Пророча поема. Йшов 1918 рік. Реалізатором ідей марксизму ставало саме те «російсько-монгольське варварство», яке Маркс неприховано зневажав, вбачаючи в ньому небезпеку для європейської цивілізації. Чи згадати вже й тоді нищівні відгуки «вождів світового пролетаріату» про російську сировинну економіку, морально знівечену армію, корупцію, байдужість, безвідповідальність... Ніяких змін. Крім тих, що розділена, колись розтерзана внутрішніми військовими конфліктами, культурно диференційована Європа створила спільний цивілізаційний простір демократії, де, при всіх недоліках і кризах, людина здобулася на життя в умовах свободи, гідності, поваги до своїх прав. А створюваний впродовж століть уніфікований «русский мир», де мали панувати братерство і рівність, явив світові інваріант пекла, населеного народами, що ненавидять одне одного, що носять у собі знівечену пам’ять мільйонів жертв, яка не здобувається на катарсис, народами, що виявляють нездатність на поступ, модернізацію, проект майбутнього.
Ось тому Олександр Герцен — унікальна постать в російській історії. З Герцена починається російська ліберальна думка — у своєму класичному європейському варіанті. Але парабола цієї думки — уривчаста, з’являється і зникає, відновлюється, щоб знову запасти в колективне несвідоме російського суспільства.
Так, із Герцена починається системне європейське, тобто КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ в російській культурі. Герцен мав великого попередника — Чаадаєва, того Чаадаєва, який одним своїм існуванням, на думку Мандельштама, виправдовував Росію: «Я думаю, что страна и народ уже оправдали себя, если они создали хоть одного совершенно свободного человека, который пожелал и сумел воспользоваться своей свободой», — писав він в есе «Петр Чаадаев». Чаадаєв першим побачив моральний крах ідеї ексклюзивності й абстрактної величі Росії: «Россия есть прореха в истории цивилизованного человечества». Але далі Чаадаєв писав «Апологию сумасшедшего» — адже «Философические письма» коштували йому заборони друку, а імператор оголосив його «умалишенным». Герцен послідовно розбудовує етику критичного мислення, що залишив йому у спадок Чаадаєв, але вже в модерному ключі: без містики й теоцентризму.
Але чи є спадкоємці в самого Герцена? Гоголь «Мертвих душ»? Салтиков-Щедрін з його Росією як «городом Глуповим»? Окремі представники російської філософії кінця ХІХ — початку ХХ стст., як Георгій Фєдотов? Радянські дисиденти (Сахаров, але не Солженіцин)? Афанасьєв сьогодні? Але це не традиція, не лінія — це окремі постаті, окремі твори, й тому в історії російської культури не творять потужного мейнстріму європейської думки.
Герцен мав критичне мислення не лише щодо Росії. Герцен демаскує явища, демонтує стереотипи. Прихильник Французької революції, він критикував радикалізм Лютневого повстання 1848 року. Схиляючись перед британською демократією, безжально описував жебрацький Лондон. Будучи наполовину німцем, жорстко аналізував роль німців у російській історії. Його «Русские немцы и немецкие русские» — блискучий трактат про те, як російську державу творили німці, а росіяни лише охоче підставлялись як не під «розѓі» знімечених російських деспотів Аракчєєвих, так під шпіцрутени зросійщених німецьких деспотів на кшталт Бірона й Остермана.
І водночас, не полишаючи критичного погляду на Європу, Герцен — друг Мацціні, Ѓарібальді, Прудона, Гюѓо — бачив її насамперед як батьківщину людської свободи. І, звертаючись до друзів у Росії, писав: «У вас дома нет почвы, на которой может стоять свободный человек». Відсутність «гражданского катехизиса» перетворила Росію на «печальное царство беззакония», вважав він. Ні культурно, ні морально Росія не є спроможною до паритетного діалогу із Заходом: «Наши отношения к Западу до сих пор были очень похожи на отношения деревенского мальчика к городской ярмарке». Чим не портрет нинішніх українських владців?
Герцен також унікальний у своєму ставленні до націй — і це закономірна еманація його критичного мислення. До Герцена російські інтелектуали відводили слов’янам і Кавказу роль історичного матеріалу для «розширення» Росії. Пушкін вимогливо запитував: «Славянские ль ручьи сольются в русском море, / Оно ль иссякнет? Вот вопрос». І навіть Лєрмонтов, назвавши Росію «страна рабов, страна господ», розуміючи, що в Чечні «там в колыбели песни матерей / пугают русским именем детей», сприймав як неминучість криваве завоювання Кавказу й панування над народами «царя вселенной». Герцен твердо й послідовно захищав права народів Російської імперії на свободу культури, мови, самовизначення. Росія повинна «развязать (украинцам) руки, развязать им язык, пусть речь их будет совершенно свободна и тогда пусть они скажут свое слово». Герцену дякував Костомаров. Сторінки «Колокола» хотів поцілувати Шевченко. На століття від дня народження Герцена відгукнувся статтею Грушевський, а Петлюра проаналізував її на сторінках «Украинской Жизни» (1912, № 5)...
І от, власне, і Грушевський, і Петлюра говорять одну гірку річ: Герцен — і справді єдиний, а його «епігони» вже не мислять його шляхетними категоріями.
«Великий вигнанець» — часто кажуть про Герцена. Так, він великий вигнанець не лише тому, що уряд царської Росії відняв у нього Батьківщину, змусивши виїхати його на Захід. Герцен і сьогодні — ВЕЛИКИЙ ВИГНАНЕЦЬ в російській культурі. В радянські часи його змусили бути якимсь революційним кентавром, до якого приробляли то голову Чернишевського, то Добролюбова. А в сучасній Росії його послідовники й однодумці — кілька зацькованих російських лібералів. І все.
І чи не так само пам’ятають про Герцена кілька інтелектуалів-європеїстів в Україні? І теж достатньо зацькованих.
Тому, за великим гірким рахунком, все логічно. Й Росія, й Україна виявляють дедалі більше свою неєвропейську сутність. І не в політиці чи економіці справа — й одне, й друге похідне від ментальності. Нинішня Україна пропонує ті самі моделі корумпованості, байдужості, негромадянського мислення, суспільного егоїзму, несправедливості — й покірної звички до несправедливості, що й Росія. Протестний потенціал, може, й більший, але брак консолідації, брак ідей, брак стратегічного мислення прирікає його на хвилеподібний рух періодичної активізації й періодичного згасання.
Тож ілюзій будувати годі. Втрата європейської перспективи — це фатальний вибір животіння. А в цих суспільствах людей, готових — чи хоча б потенційно здатних — реалізувати європейську перспективу, — одиниці. Ми приділяємо непропорційно велику увагу нинішнім правителям, забуваючи уроки історії. Всі ці нові бірони й аракчєєви, бенкендорфи й салтичихи і російських, і українських нинішніх політичних координат змінили тільки маску, але не суть. Та їх також змете вітер історії, і прийдуть інші. Але найбільша небезпека в тому, що знову нічого істотно не зміниться. Російська історія тим і страшна, що ходить по колу: творить універсалістські абстракції, катрупить народи і себе саму в ім’я цих абстракцій, розвалюється, а далі — новий планетарний проект, нові жертви, новий розвал... І поворот до висхідної точки безвиході.
Але знову приходить на допомогу Герцен — навчаючи долати зневіру. Бо все починається з внутрішньої свободи: «Я убежден, что на тех революционных путях, какими мы шли до сих пор, можно лишь ускорить полное торжество деспотизма. Я нигде не вижу свободных людей, и я кричу: стой! — начнем с того, чтобы освободить самих себя». І далі: «Требуйте от меня всего, но не требуйте двоедушия, не заставляйте меня снова представлять верноподданного, уважьте во мене свободу человека».
Найкращим пошануванням Герцена була б європейська його батьківщина. А також і наша. Але так не є. А Польща, чиї повстання були потоплені в крові, Польща, на чий захист став Герцен, — нині в Європі.
Тому реальний рух до Європи може початися лише тоді, коли кожна людина в суспільстві відкриє в собі здатність сказати словами Герцена: «уважьте во мене свободу человека».
Герцен навчив Росію вимовляти слово «свобода»
Мій друг Лариса Олексіївна запропонувала дуже своєчасну ідею поміркувати про Олександра Герцена і про те, як його думки «вкладаються» в контекст сьогодення. Для мене особисто Герцен не просто політик, письменник і філософ, який намагався пробудити Росію і навчити її принаймні вимовляти слово «свобода». Були й інші видатні особистості в російській історії, які, живучи під пресом, почувалися вільними людьми. Чаадаєв і Огарьов — лише деякі з цього списку вільних людей в невільній країні.
А Герцен становить собою абсолютно неможливий для Росії тип особистості — людини, яка вірила, що її свобода, як і свобода її народу неможливі без свободи інших. Це був винятковий, унікальний для Росії мислитель. Герцен був не просто європейською людиною. Це був перший російський антиімперський політик і філософ, який, на жаль, не створив традиції. І не з власної вини. Вочевидь, в російській системі, в еліті і суспільстві був і все ще залишається невитравний страх перед втратою території і впливу, які в їхній свідомості ототожнюються із втратою держави. Адже це страх, який має всі підстави. Російська Матриця не може вижити, якщо ми приймемо віру Герцена!
У «Былом и думах» — кращі сторінки про поляків. Пригадуєте, як Герцен говорить про Алоїзія Бернацького, Станіслава Ворцеля і всіх тих, хто, зазнавши поразки в повстанні, але не схиливши голови, понуро прийшов у Європу, змусивши її розступитися з повагою. З такою ж пристрастю, повагою і захопленням він говорив і про українців, які, «скажуть своє слово». Герцен, звичайно, мав особливі почуття до народів, позбавлених свободи, що не давало і йому можливості почуватися вільним.
Він мав рацію, зрозумівши, що саме є стрижнем російського самодержавства. Не персоналістська влада. Не об’єднання влади і власності. Це передусім імперськість, яку досі не можуть подолати навіть російські ліберали. Вони пройшли всі рівні розуміння свободи і наближення до неї. Але багато хто зупинився перед останнім рівнем — перед розумінням необхідності цілковитої відмови від імперськості, яка й далі сковує наше мислення і наш погляд на світ. Так, російський ліберал закінчується там, де починається Україна...
Та все ж я сподіваюся. І тому не погоджуся з Оксаною, яка пише, що європейська Росія, Росія Герцена «мабуть, не відбудеться». Мало хто думав, що росіяни вийдуть на вулиці в грудні 2011 р. Вони самі не знали, що вийдуть. Так, вони вже пішли з вулиці. Але вони вийдуть знову. Можливо, тому новому поколінню, яке не має гена страху і яке сміється над владою, вдасться стати поколінням, про яке мріяв Герцен. Поколінням, яке скаже: «За нашу й Вашу свободу!»
