Такі всесвітнього масштабу катастрофи, як Голодомор в Україні 1932—1933 років, ніколи не будуть сприйматися суспільством як щось «теоретико-академічне», як проблема, чия вага обмежується лише сферою чистої науки. Трагедія «терору голодом» — це передовсім наш невідступний вічний біль. Але, враховуючи, що страшна катастрофа об’єктивно, бажаємо ми цього чи ні, була і залишається винятково гострою зброєю у сучасній політичній боротьбі — моральним обов’язком наших істориків, як і раніше, є дослідження причин та досі ще невідомих наслідків Апокаліпсису, пошук нових і нових свідчень і доказів його геноцидного характеру, вивчення його впливу на свідомість різних поколінь людей, зокрема сучасної молоді. Саме про це йдеться у новому матеріалі постійного автора «Дня», одного з провідних в Україні фахівців з історії тоталітарного суспільства в СРСР у 20—30-х роках ХХ століття доктора історичних наук, професора Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО. Отже, слово — шановному історику.
Вітчизняна історія ХХ ст. вимагає від дослідника не тільки найвищого ступеня професіоналізму, але й мужності. Деякі історичні проблеми залишаються розпеченими до червоного. Дослідники, які не бажають узгоджувати здобуті висновки з політичними реаліями сьогодення, ризикують наразитися на неприємності.
Справа не тільки в тому, що сучасніcть пов’язана з минулим, а інколи є його прямим продовженням. Сумнівною залишається сама якість минулого, і це — головне. На відміну від країн «капіталістичного оточення», які розвивалися за об’єктивними історичними законами, Країна рад у перші 20 років виростала з голови своїх вождів, а потім повільно деградувала, залишаючи свої міфи у головах вихованих ленінсько-сталінськими ідеологами поколінь. Досліднику радянської доби не так просто розібратися в її хитросплетiннях. Так само важко довести істинність здобутих висновків громадянам, свідомість яких сформувалася в радянську добу.
Однією з розпечених залишається проблема Голодомору 1932— 1933 рр. Хоч нас відділяє від цієї події майже три чверті століття, вона й досі викликає різні судження, тому що залишається зброєю в політичній боротьбі.
1. ПАМ’ЯТЬ ПРО ГОЛОДОМОР
Голодомор уже тричі накривав собою суспільство. Уперше це трапилося у 1932—1933 рр., коли в УРСР і на Кубані загинули від штучно організованого голоду мільйони людей. Засоби масової інформації були тоді переповнені повідомленнями про урочисті пуски новобудов першої п’ятирічки. Жодного слова вони не знайшли для повідомлення про голод, рівного якому не спостерігалося ніде й ніколи.
Другого разу це трапилося в 1988-1991 рр., коли повільна деградація радянського ладу змінилася стрибкоподібним розкладом. Спочатку політика гласності, а потім цілковите скасування цензури дозволили побачити в найменших деталях апокаліптичні картини Голодомору.
У третій раз це трапилося в 2002—2006 рр. 70-а річниця Голодомору змусила замислитися над кваліфікацією трагедії. У безпрецедентно гострому протистоянні Верховна Рада визнала Голодомор геноцидом. Закон підбив риску під черговим етапом у політичній боротьбі навколо цієї проблеми, але не поклав їй край.
Слід визнати, що проблема Голодомору політизована від початку. Наші співвітчизники в Північній Америці небезпідставно вважали, що вона є найбільш вразливим місцем в ідеологічних конструкціях радянських пропагандистів. Саме через це в діаспорі зробили все можливе, щоб запрацювала комісія Джеймса Мейса. Вдуматися тільки: парламент заокеанської наддержави створив комісію з розслідування безпрецедентного злочину, спочатку вчиненого, а потім більше півсотні років замовчуваного урядом наддержави-суперниці. Тепер ситуація стала іншою, але з політичної точки зору залишилася не менш напруженою: боротьбу за вплив на Україну ведуть між собою США і Росія. Голодомор у цій боротьбі знову визнаний чимось таким, що можна використати як зброю.
Український народ довго залишався без державності, а тому й без належним чином артикульованих національних інтересів. Але тепер ми маємо державу й власні інтереси. Стосовно проблеми Голодомору вони полягають у тому, щоб об’єктивно оцінити національну трагедію і віддати шану тим, хто загинув лютою смертю. Верховна Рада виконала ці завдання, коли прийняла закон про Голодомор. Ніхто з громадян не мусить розглядати прийняття цього закону як перемогу або поразку. Закон підтверджує висновок комісії Мейса про геноцид, це правда. Виходячи з ситуації, що існувала до 1991 року, можна вважати, що США щось здобули, а Росія щось втратила. Проте ми не зобов’язані прислухатися до людей з-за кордону, які не можуть або не хочуть відійти від американсько-радянської боротьби за світове панування, що давно уже належить історикам. Для таких людей Голодомор — це тільки абстрактний епізод чужої історії. Для нас — це загибель батьків, дідів i прадідів. У віковій піраміді народонаселення України існують уже три вищербини від Голодомору. Померлі з голоду діти не стали дорослими й не народили своїх дітей, а ті — їхніх онуків. Отже, давайте підійдемо до закону про Голодомор під кутом зору власних інтересів — сімейних, громадських, національних. Не можна допускати омертвлення національної пам’яті.
2. ДОКАЗОВА БАЗА ІСНУЄ!
Голодомор був результатом діянь групи злочинцiв, яка мала владу й досвід, щоб замаскувати не тільки свої наміри, але й механізми їх здійснення. Через це кваліфікація злочину як геноциду здебільшого спиралася на фіксації наслідків, тобто на факті загибелі мільйонів людей впродовж останнього кварталу 1932 і першого півріччя 1933 років. Проте уже нагромаджено досить документальних даних, щоб виробити доказову базу для кваліфікації дій Сталіна та його найближчого оточення в юридичних поняттях, що містяться в Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 року. Спробую коротко зафіксувати результати праці великої кількості науковців різних країн упродовж двох десятків років.
Перш за все, потрібно відокремити різні за походженням українсько-кубанський і казахський голодомори від голоду, який панував у Радянському Союзі в 1932—1933 рр. Голод охопив тоді основну територію країни, за винятком великих міст, новобудов і сільської місцевості, в якій не вироблявся в достатніх кількостях товарний хліб. Він був закономірним, хоч небажаним для влади наслідком авантюристичної політики «прискореного будівництва економічного фундаменту соціалізму», яка здійснювалася методом проб і помилок. Навпаки, українсько-кубанський голодомор став наслідком завчасно прорахованого й відмінно організованого терору голодом, який Кремль застосував для попередження соціального вибуху. Такий вибух в ситуації гострої кризи загрожував усуненням сталінської команди з Кремля, а стосовно України, як визнавав сам Сталін, і це документально доведено, — виходом її з Радянського Союзу.
Голодомор в Україні був одним з епізодів у побудові силовими засобами такого соціально-економічного ладу, який відповідав за своїми параметрами тоталітарному політичному режиму. Це не означає, однак, що він мав соціально-економічну природу. Це означає тільки те, що соціально-економічний фундамент під більшовицький режим будувався у багатонаціональній країні з яскраво вираженими традиціями національно-визвольної боротьби. Соціально-економічну природу мав голод 1932—1933 рр. у Радянському Союзі, оскільки він був зумовлений безвідповідальним форсуванням темпів індустріалізації, руйнуванням найбільш заможних селянських господарств, безоглядним вилученням вирощеного врожаю у колгоспів та в індивідуальних господарствах.
Доводиться визнати, що голод в СРСР і Голодомор в УРСР і на Кубані залишаються у повсякденній свідомості невіддільними один від одного. Це засвідчує неспроможність науковців зробити свої висновки доступними для широких кіл суспільства.
Існує ще одна причина, яка заважає суспільству поставити український Голодомор у контексті подій на належне місце. Тогочасні соціально-економічні перетворення «освячуються» могутнім сплеском революційної активності народних мас, який розвалив Російську імперію. Тут добре попрацювали ленінсько-сталінські пропагандисти першого покоління. Насправді, однак, комуністичний експеримент не мав нічого спільного з народною революцією. Революція вичерпалася з розгоном Установчих зборів у січні 1918 року. Експеримент розпочався з весни 1918 року, коли ленінська партія була перейменована на комуністичну. Тоді ж з’явилися програмна стаття В.Леніна «Чергові завдання Радянської влади» й популярна брошура М.Бухаріна «Програма комуністів (більшовиків)», які вказували напрям соціально-економічних перетворень.
Комуністичний експеримент здійснювався силовими засобами й тому являв собою майже безперервний ланцюг злочинів держави проти суспільства. Терором і пропагандою вожді за два десятки років створили лад, який в основному відповідав їхнім уявленням про комунізм. Завершальним штрихом у створенні цього ладу стали демагогічна Конституція 1936 року й грандіозна зачистка «ворогів народу» у 1937 — 1938 рр.
Голодомор в Україні був наслідком певного збігу подій на перетині селянської та національної політики Кремля. Селянська політика мала метою позбавлення сільських виробників приватної власності на засоби виробництва. Колективізація сільського господарства ставила їх у пряму залежність від держави. Національна політика спрямовувалася на перетворення союзу країн, яким був Радянський Союз до Голодомору 1932—1933 рр. і масового терору 1937—1938 рр., на централізовану державу з деякими мовно-культурними послабленнями для «титульних націй» у союзних республіках.
Особливо сильний опір примусовій колективізації сільського господарства спостерігався в Україні — найбільшій за людським та економічним потенціалом національній республіці на кордоні з Європою. Навесні 1930 року Сталін змушений був на кілька місяців припинити суцільну колективізацію внаслідок селянської війни, яка вже починалася, особливо в Україні. Одночасно він пішов на поступки селянству, відмовившись від комун. Селянам залишили присадибну ділянку, з якої, як вважав Сталін, вони повинні були харчуватися, працюючи практично без оплати в громадському господарстві.
У 1930—1932 рр. держава забирала собі весь урожай зернових у хлібовиробляючих регіонах. Кожного разу, коли внаслідок драконівських хлібозаготівель у сільській місцевості починався голод, Сталін повертав частину відібраного, щоб забезпечити харчування колгоспників і чергову посівну кампанію. Трирічні хлібозаготівлі такого характеру разом з «підхльостуванням» капітального будівництва у промисловості стали причиною згаданої вище економічної кризи. В ситуації, яка виникла на зламі 1932—1933 рр., Сталін відмовився від «підхльостування» темпів індустріалізації і перейшов у хлібозаготівлях до податкового принципу, тобто визнав право власності колгоспів і колгоспників на ту частину врожаю, яка залишалася у них після сплати фіксованого податку в натуральній формі. Визнавалося й право колгоспників реалізувати свою частину врожаю на вільному ринку за цінами попиту й пропонування. Колгоспний лад здобував певну автономію в плановій економіці. Завдяки цьому в Радянському Союзі збереглися рештки товарно- грошових відносин. Радянське господарство набуло того вигляду, який зберігало до 1991 року.
У публікаціях в газеті «День» я підкреслював різницю між Голодомором в УСРР й на Кубані і голодом в інших регіонах СРСР: голодний мор викликався конфіскацією всього продовольства в селянських садибах, а голод — тільки хлібозаготівлями. Документи свідчать, що в останньому кварталі 1932 року Кремль почав застосовувати в Україні натуральні штрафи до тих селян, у кого не знаходили хліб під час обшуків. Десятки, а незабаром й сотні сіл заносилися на «чорну дошку», що давало заготівельникам підстави для конфіскації усього наявного продовольства. Нарешті, 1 січня 1933 року Сталін через ЦК КП(б)У звернувся до селян України. Знаючи про те, що хліба на селі уже нема (це показали обшуки), він поставив вимогу негайно ліквідувати заборгованість по хлібозаготівлях. Сталінська телеграма на ділі виявилася умовним сигналом для чекістської операції з вилучення нагромаджених селянами до нового урожаю продовольчих запасів. Операція тривала в січні майже на всій території України (крім прикордонних районів). Від початку лютого вона змінилася на протилежну: селян, які ще зберігали здатність працювати, почали підгодовувати через колгоспи, що готувалися до весняної посівної кампанії.
Шукати в потаємних архівах доказову базу геноциду більше не треба. Документи давно опубліковані. Досить лише подивитися на них під певним кутом зору, щоб головоломка склалася в єдине ціле.
Таку думку я вже висловив в одній публікації і вважаю потрібним повторити її. В буклеті комуністів, який поширювався у Верховній Раді під час обговорення законопроекту про Голодомор, вона була ось так перекручена: «В публикации профессора Кульчицкого... вместо ориентации на поиск истины содержится установка на достижение политической целесообразности. Он пишет: «Є аргументи на підтвердження геноциду у вигляді терору голодом, варто лише прочитати ці документи під потрібним кутом зору».
Наводжу цей викрут, щоб моя думка про повноту доказової бази стала зовсім прозорою. Адже ми часто дивимося на документ у відриві від контексту, а тому його не бачимо.Я не знаю, чому перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко на засіданні політбюро ЦК 26 січня 1990 року пішов проти течії і відкрив «зелене світло» для появи книги «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Могло бути два пояснення. Він сказав тоді, що народився під час голоду, і батьки розповідали, як важко було його рятувати. Можливо, однак, що керівники КПУ уже прийняли рішення пуститися у вільне плавання і за допомогою інформації про голод відійти від Москви на безпечну відстань. Виходячи з дальших дій Івашка, більш вірогідне перше пояснення.
Я сидів на тому засіданні і переживав, чи не вилучать з комплексу документів урядову й партійну постанови з пунктами про натуральні штрафи. Не вилучили, бо не розуміли, що їх застосування зумовлювало жахливу різницю між голодом в Україні і Росії. У постанові ЦК, яка дозволила публікацію документів, український голод пояснювався тільки надмірним вилученням хліба.
Значення натуральних штрафів для створення ситуації голоду я тоді розумів. Але роками не загострював уваги на іншому документі з цього збірника — від 1 січня 1933 року за підписом секретаря ЦК ВКП(б) Й.Сталіна (№ 133). Упорядники дали йому довгу назву: «Телеграма ЦК ВКП(б) Центральному Комітету КП(б)У з оголошенням постанови ЦК ВКП(б) від 1 січня 1933 р. про добровільну здачу державі колгоспами, колгоспниками та одноосібниками раніше прихованого хліба та вжиття суворих заходів щодо тих, хто продовжуватиме укривати від обліку хліб». Розуміння жахливого змісту сталінської телеграми прийшло до мене тільки в останні роки.
Західні історики розуміють мотиви младотурків, які знищували вірмен, або нацистів, які знищували євреїв. Та не всі здатні усвідомити мотиви уряду, який знищував власних громадян. Але ж терор голодом — це лише різновид масових репресій, які закінчилися тільки зі смертю Сталіна. І навіть не Сталін першим скористався цією репресією. Терор голодом радянська влада застосувала в 1921 році, коли здійснювала хлібозаготівлі в уже голодуючому українському селі. Поглиблення голоду за допомогою заготівель було вжите на півдні України як засіб боротьби з селянськими повстанськими загонами.
Розрахунок на голод, який охопив після новорічної сталінської телеграми всю Україну, виявився вірним. Позбавлені спочатку хліба, а потім усіх інших продовольчих запасів, селяни не мали фізичних сил, щоб піднятися проти держави, як вони це зробили в першій половині 1930 року. Тепер вони із вдячністю приймали продовольчу допомогу держави або покірно помирали, будучи ізольованими в своїх селах від навколишнього світу.
Завершуючи тему, треба підкреслити різницю між голодом 1932—1933 рр. в Україні й українським Голодомором 1932—1933 рр. Два роки — це тривалий строк, за цей час в УСРР встигли відбутися й голод 1932—1933 рр., в усьому схожий на голод в інших регіонах товарного землеробства, й Голодомор, з яким можна порівняти тільки кубанський голод.
Голодний мор якісно відрізнявся від голоду, що виявлялося передусім у десятикратно вищій кількості жертв. Наскільки я орієнтуюсь у темі, потрібного вододілу між голодом і Голодомором й досі не зробили навіть ті, хто професійно вивчає послідовність подій в українському селі у 1932—1933 рр. В «Українському історичному журналі» (2006, № 6) опублікована моя стаття «Голод 1932 р. в затінку Голодомору-33». Коротко зупинюсь на її висновках, тому що доказову базу геноциду треба будувати на відмінності загальносоюзного, в тому числі українського, голоду від суто українського Голодомору.
У першій половині 1932 року від голоду, зумовленого конфіскацією врожаю 1931 року, в Україні загинуло до 150 тис. селян. Однак народовбивство хлібозаготівлями не підпадає під визначення геноциду в Конвенції ООН. Тим більше, що з квітня 1932 року Кремль почав виявляти «зворушливу» турботу про припинення смертності серед українських селян. З портів була повернута вже підготовлена до експорту кукурудза й пшениця, уряд закупив невеликі партії хліба в сусідніх країнах.
