Такі всесвітнього масштабу катастрофи, як Голодомор в Україні 1932—1933 років, ніколи не будуть сприйматися суспільством як щось «теоретико-академічне», як проблема, чия вага обмежується лише сферою чистої науки. Трагедія «терору голодом» — це передовсім наш невідступний вічний біль. Але, враховуючи, що страшна катастрофа об’єктивно, бажаємо ми цього чи ні, була і залишається винятково гострою зброєю у сучасній політичній боротьбі, моральним обов’язком наших істориків, як і раніше, є дослідження причин та досі ще невідомих наслідків Апокаліпсису, пошук нових і нових свідчень і доказів його геноцидного характеру, вивчення його впливу на свідомість різних поколінь людей, зокрема сучасної молоді. Саме про це йдеться в новому матеріалі постійного автора «Дня», одного з провідних в Україні фахівців з історії тоталітарного суспільства в СРСР 20-30-х років ХХ століття, доктора історичних наук, професора Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО. Отже, слово — шановному історику. Початок у №№ 19, 25, 29 газети «День».
Теза про знищення українських селян вихоплюється з історичного контексту, очищається від побічних включень, висушується і лягає на робочий стіл В. Хмелька, який спокійно виносить свій вердикт: «То, что это Голодомор, преступление против украинского народа, общая наша трагедия — это факт. А вот того, что это преступление подпадает под определение геноцида в соответствии с упомянутым документом ООН, не видно. Ведь если на голодную смерть людей определенной национальности обрекали, забирая у них последние остатки всего съедобного в большинстве своем люди той же национальности, то, значит, уничтожались люди, выделяемые не по национальному признаку».
Мороз по шкірі від цих слів, хоч мені вже доводилося чути таке від німецького професора Штефана Мерля. Чекісти мобілізували голодуючих незаможників на обшуки садиб більш заможних сусідів, і ці нещасні погоджувалися, тому що в іншому разі їх чекала смерть від голоду або від кулі. Як же повертається язик стверджувати, що українці знищували українців, а тому злочин не підлягає під дію Конвенції ООН? Куди поділися чекісти, які виконували волю кремлівських можновладців?
Ще одне запитання до В. Хмелька: чому заходить мова тільки про конфіскацію продовольства за допомогою незаможників? Коли продовольство зникло, люди іноді починали їсти однe одного. Зверніть увагу — людей тієї ж національності, дуже часто родичів і близьких. Ми, історики, не хочемо витягати з архівів тисячі справ про канібалів на суд громадськості (жаліємо громадськість), а коли доводиться друкувати документи із згадками про канібалів, то ставимо ініціал замість прізвища (жаліємо сім’ю). Але скажу про те, що сидить в мені з початку 70-х рр. Тоді мій старший колега у певному настрої і в певній ситуації сказав мені, що в їхньому селі всі знають, хто кого з’їв у 1933 році.
Повертаючись до тези про знищення українських селян, скажу, що її не можна розуміти надто вузько: як знищення українців або як знищення селян. Хіба можна уявити, щоб радянська влада полювала на людину тільки тому, що вона була селянином? Кінець кінцем, після створення ситуації лютого голоду Сталін почав руками Постишева годувати людей — селян і українців.
Ні, аналіз Голодомору поза історичним контекстом абсолютно безплідний. Сам Голодомор теж не може розглядатися ізольовано від репресій проти української інтелігенції і Компартії України.
Після сказаного вище залишається обгрунтувати питання про те, кого нищив Сталін. Найбільш переконливо прозвучать висновки сторонніх спостерігачів, опубліковані газетою «День» (29 листопада 2006 року) в кореспонденції А.Кудряченка «Голодомор в Україні за баченням тогочасних німецьких дипломатів». Генеральне консульство Німеччини в Харкові таким чином підбило у січні 1934 року перші підсумки дій сталінського емісара в Україні: «Постишев за неповний рік зміцнив владу радянської системи в Україні, ідучи на величезні жертви і мільйони померлих від голоду». А в документі генконсульства за травень 1936 року було влучно схоплено два невідривні аспекти в діях Постишева: терор проти носіїв національної державності й показушна підтримка етнографічних рис титульної нації: «Майбутнє справедливе історичне дослідження, можливо, встановить більш точно, що українському народові у жахливі 1932—1933 роки було потрощено моральний хребет. І ця заподіяна величезна шкода розтягнеться на десятиліття, а можливо, й назавжди. Коли нині знову були «реабілітовані» постишевською милістю українські народні пісні, коли сьогодні українська опера гастролює в Москві з українськими виставами, коли зараз на московській естраді знову виступають українські танцюристи, то це є не що інше, як гротескова пародія на долю України».
Хто з нас сприймав Україну до 1991 року як незалежну державу, що уклала союз з іншими державами і мала можливість вийти з союзу в будь-який момент? Ми жили в централізованій державі, поділеній на безгласні республіки. Безгласність пояснювалася вродженим пристосуванням до диктатури. Нікому, за винятком поодиноких дисидентів, не спадало на думку відстоювати конституційне право на вихід iз СРСР, висунути альтернативну кандидатуру під час виборів в органи влади, прилюдно нагадати всім відомий голод 1932—1933 рр.
У комісії Конгресу США з голоду в Україні усім свідкам задавалося те саме питання: чому Сталін вас нищив? Переважна більшість свідків відповідала, що їх нищили як українців. Яку іншу гіпотезу могли висунути малоосвічені селяни? Але таке переконання зміцнилося в діаспорі, а після 1991 року поширилося і в Україні.
Молодий американський дослідник українського націонал-комунізму Джеймс Мейс від початку дотримувався іншої думки. Першим iз науковців повоєнного часу він підтвердив те, що було зрозумілим для німецьких дипломатів — очевидців Голодомору: сталінський терор в Україні спрямовувався не проти людей певної національності або роду занять, а проти громадян Української держави, яка виникла під час розпаду Російської імперії і пережила свою загибель, відродившись у вигляді радянської держави.
Свою думку Дж. Мейс сформулював задовго до того, як став виконавчим директором комісії Конгресу США з українського голоду. Під час виступу в 1982 році на міжнародній конференції з Холокосту в Тель-Авіві він першим назвав голод 1932—1933 рр. в Україні геноцидом і сформулював мету сталінського терору голодом: знищити українську націю як політичний чинник і соціальний організм (to destroy the Ukrainian nation as a political factor and social organism). Ця сама формула міститься в його доповіді на першій міжнародній науковій конференції по голоду 1932—1933 рр. в Україні, що відбулася в Монреалі у 1983 році.
6. КІЛЬКІСТЬ ЗНИЩЕНИХ ГОЛОДОМ
Коли у Верховній Раді розглядався законопроект про Голодомор як геноцид, Cекретаріат Президента України підготував для кожного народного депутата об’ємну папку з доказовим матеріалом. Однак стенограма обговорення законопроекту показала, що коефіцієнт корисної дії цих матеріалів досить низький. Законопроект ледве набрав критичну масу голосів, щоб стати Законом України.
Можна, звичайно, за прислів’ям про напівпорожню і напівповну пляшки сформулювати попереднє речення інакше: народним депутатам були представлені переконливі докази геноциду, внаслідок чого «антикризова коаліція» дала тріщину, і Верховна Рада прийняла неприємний для регіоналів і Росії закон.
Поза сумнівом залишається одне: щоб добитися міжнародного визнання прийнятого закону, треба деполітизувати проблему Голодомору. Доказова база геноциду існує об’єктивно, і це головне. Потрібно лише висвітити її в режимі діалогу. Сторону, яка не згодна з кваліфікацією Голодомору як геноциду, треба переконати. Стороні, яка наполягає на геноциді, треба відмовитися від міфів, якими проблема Голодомору обростала від початку.
Одним iз найбільш вразливих міфів є заявлена кількість жертв Голодомору. Вразливість цього міфу полягає у невідповідності кількості жертв очевидним фактам, а також у небажанні політичних діячів, які звертаються до міжнародної громадськості з проханням визнати Голодомор в Україні геноцидом, рахуватися з цими фактами.
Кількість жертв голоду 1921— 1923 рр. і голоду 1946—1947 рр. ніколи не буде визначена, тому що в обох випадках український народ голодував після багаторічних воєнних дій на його території. Ми не знаємо, хто загинув під час війни, хто емігрував, хто поселився на території України. Навпаки, визначити орієнтовну кількість жертв голоду 1932—1933 рр. можливо, тому що Всесоюзні переписи населення 1926, 1937 та 1939 рр. створюють надійний фундамент для обрахунку. Знаючи щорічні дані про природний і механічний рух населення, досить просто підрахувати ненормальну смертність, яка була результатом голоду і викликаних ним епідемічних хвороб.
Ті, хто керував проведенням перепису 1937 року, були репресовані, тому що не змогли пояснити жахливого недобору населення. Перепис провели повторно у 1939 році, але його результати, крім підсумкових цифр, не публікувалися. Вся демографічна статистика була закрита ще з початку 30 х рр.і не відкривалася для дослідників до останніх місяців 1989 року. За цих умов стали можливими лише експертні оцінки, які могли бути зовсім різними.
Одну з перших експертних оцінок, яка зберігала науковий характер, дав видатний український географ і демограф Володимир Кубійович — 2,5 млн. осіб. У 1950 році в газеті «Українські вісті» (Новий Ульм, ФРН) дуже далекий від демографії С.Сосновий назвав зовсім іншу цифру — 7,5 млн. осіб. Чому оцінка виявилася втричі більшою, ніж у Кубійовича, Сосновий не пояснив, але додав, що в місяці найбільшого голодування в УРСР щодня вмирало 25 тис. осіб, тобто понад 1000 осіб щогодини, 17 осіб щохвилини.
Дмитро Соловей під псевдонімом Петро Долина надрукував свої розрахунки у першій колективній монографії про сталінські репресії в Україні, яка була опублікована емігрантами в Торонто в 1955 році. Цифру втрат Соловей давав у двох варіантах: прямі втрати (4,8 млн. осіб) і втрати з урахуванням зниження народжуваності (7,5 млн. осіб). Розрахунки грунтувалися на формулі складних відсотків, яка непридатна для демографічного аналізу.
Однак це нікого не стурбувало. Василь Гришко взяв їх для своєї книги про український голод, яка була видана у 1983 році англійською (в Торонто) і українською (в Детройті) мовами. Звідти їх результат запозичив віце-прем’єр-міністр України Микола Жулинський — голова оргкомітету міжнародної наукової конференції, що відбулася в Києві 9—10 вересня 1993 року в зв’язку з 60-річчям Голодомору. Авторизовані М. Жулинським цифри часто використовуються й тепер. Зокрема, у доповіді на парламентських слуханнях 12 лютого 2003 року Д.Табачник назвав найбільш вірогідну, на його думку, величину — 7 млн. осіб.
Дж. Мейс розповідав, що у 1985 році в ООН готувалася доповідь про геноцид. Коли він звернувся до доповідача Віттекера з проханням включити український голод 1932—1933 рр., той відповів: «Oскільки йдеться лише про три млн. українців, тобто не більше 10 відсотків населення, подія не заслуговує на визначення «геноциду» («День», 22 листопада 2003 року). Судження оонівського чиновника було його власною думкою, причому такою, що виходити з нею на громадськість — тільки дискредитувати ООН. Тим не меншe тенденція до збільшення кількості жертв стала способом привернення уваги міжнародної громадськості до української трагедії. Виступаючи 24 вересня 2004 року на Генеральній Асамблеї ООН, Л. Кучма розповідав, що у 1933 році внаслідок організованого тоталітарним режимом штучного голоду в Україні загинуло від 7 до 10 млн. наших співгромадян. Радянський Союз, додав він, продавав хліб за кордон у той час, коли в Україні щохвилини від голоду помирало 17 осіб. В усіх своїх виступах, коли мова заходить про кількість жертв, В. Ющенко дотримується однієї цифри — 10 млн. осіб.
Готуючи доказову базу до законопроекту про Голодомор як геноцид, І. Юхновський не побажав назвати конкретну цифру втрат без обрахунку. Він запозичив нехитрий розрахунок міжнародної комісії юристів, яка у 1988 році розглядала питання про кваліфікацію голоду 1932—1933 рр. в Україні. Комісія юристів співставила різницю між чисельністю населення за переписом 1926 та 1939 рр. в СРСР (зростання з 147 до 170,6 млн., тобто на 16 відсотків) і в УРСР (зменшення з 31,2 до 28,1 млн., тобто на 9,9 відсоткa). Якби в Україні населення зростало за загальносоюзним темпом, його чисельність дорівнювала б у 1939 році 36,2 млн. осіб. Різниця між реальною і розрахунковою цифрою становила 8,1 млн. осіб. Цю цифру І. Юхновський, услід за комісією юристів, ототожнив iз втратами від Голодомору.
Насправді названа цифра дає уявлення (та й то дуже приблизне) про сумарну величину втрат населення України за 12 років міжпереписного періоду. До цієї цифри входять прямі й опосередковані (внаслідок скорочення народжуваності в голодні роки) втрати від голоду, від’ємне сальдо механічного руху населення, а також помилки, викликані невідповідністю реальних величин природного руху народонаселення в Україні з прийнятими у цьому розрахунку загальносоюзними величинами.
Виникає питання: невже дослідники досі не зазирнули в радянську демографічну статистику, яка відкрита уже 17 років?
У березні 1990 року я летів на міжнародну конференцію в Канаду через Москву. Директор Центрального архіву народного господарства СРСР В. Цаплін дозволив мені попрацювати кілька днів безпосередньо в архівосховищі. Тому в Торонто я прилетів уже з великим цифровим вантажем і звернувся до двох відомих у світі демографів з пропозицією написати спільну статтю про втрати населення України від голоду 1932— 1933 рр. Це були професор Мельбурнського університету Стефен Віткрофт і професор Гарвардського університету, колишній московський дисидент з оточення А. Сахарова Олександр Бабьонишев, який підписував свої праці булгаковським псевдонімом Максудов. Книга Максудова «Потери населения СССР» була опублікована в США російською мовою в 1988 році.
Максудов допоміг розібратися в деяких суто демографічних колізіях, і я встиг помістити свої розрахунки в уже згадуваному вище збірнику архівних документів, на публікацію якого в 1990 році давало спеціальний дозвіл політбюро ЦК КПУ. На початку 1991 року моя з Максудовим стаття з’явилася в «Українському історичному журналі». За моїм розрахунком прямі втрати становили 3238 тис. осіб, а з поправкою на неточність даних про механічний рух населення — від 3 до 3,5 млн. осіб. Сукупні втрати (з урахуванням зниження народжуваності в голодні роки) підвищувались максимум до 5 млн. осіб. Максудов не бажав враховувати дані державної статистики про механічний приріст (на мій погляд — безпідставно), і тому його розрахунок втрат коливався в діапазоні 4—4,5 млн., а з урахуванням зниження народжуваності — до 6 млн. осіб.
Користуючись зовсім іншою методикою розрахунку, яка давала можливість визначити тільки сукупні втрати між 1926 і 1939 рр., Сергій Пирожков опублікував у 1992 році свій результат — 5,8 млн. осіб за 12 років. Ця величина, як мені здається, ближча до мого розрахунку втрат за 1932— 1933 рр., ніж до результату Максудова. Додам до цього, що у відповідь на запитання редакції «Экономических известий» директор Інституту демографії та соціологічних досліджень НАН України акад. С.Пирожков заявив, що прямі й опосередковані втрати від Голодомору становили в УРСР 4,6 млн. осіб (24 листопада 2006 року). Такий результат випливає з аналітичної праці французьких демографів, які довгий час вивчали радянські статистичні джерела.
С. Віткрофт відмовився підписувати нашу з Максудовим статтю. Мені здавалося, що цього сумлінного дослідника тоді налякала надто висока кількість жертв, яку показував безсторонній аналіз джерел. Але в додатку до документального збірника «Трагедия советской деревни», який був надрукований в Москві у 2001 році, він опублікував свою оцінку прямих втрат: по Україні — від 3 до 3,5 млн. осіб, по СРСР в цілому — від 6 до 7 млн. осіб. Тобто ця оцінка теж співпадає з даними, опублікованими ще в 1990 році.
Отже, оцінка втрат від Голодомору в Україні, зроблена на підставі аналізу демографічної статистики в різний час і різними методами, приблизно співпадає. Матеріали статистики доступні і вже опубліковані, у тому числі за кордоном, верифікація розрахунків не становить проблеми. Офіційним представникам України у виступах перед вітчизняною та зарубіжною громадськістю варто було б відмовитися від цифр, озвучених вперше в публікаціях української діаспори 50 х рр. Доказова базагеноциду повинна спиратися на аналіз даних, здійснений в академічних установах України.
ПІСЛЯМОВА
Хотілося б, щоб до аргументів, наведених у цій довгій статті, прислухалися ті, хто настроєний довести до кінця справу з юридичним визначенням Голодомору як геноциду в стінах ООН. Хотілося б також, аби ті, хто зустрічає в багнети цей намір, вбачаючи в ньому тільки прагнення здобути перевагу у політичній боротьбі, відчули весь жах того, що відбулося в нашій країні у 1932—1933 рр. У нас одна на всіх країна, і всі ми однаковою мірою повинні становитися до Голодомору. Принизливість перетворення його в «пробачений Холокост» має відчути кожний.
Рік тому на сайті www. anti-orange.ua з’явилася стаття журналістки з вітренківського оточення Мирослави Бердник. Поштовхом до її написання послужили державні заходи, пов’язані з Днем пам’яті жертв Голодомору. У статті дуже зло коментувалося прагнення В. Ющенка добитися визнання Голодомору геноцидом. Та мене вразив її початок. Думаю, що він вразить будь-кого:
«26 ноября 2005 года в Украине с большой помпезностью отмечали скорбную дату — 72-летие голода 1932— 1933 годов. При иных обстоятельствах я бы никогда не стала затрагивать эту тему: у меня в 1933 году во время голода умер прадед. Умер красивой смертью — отказался от своей пайки той скудной пищи, которая имелась, чтобы выжили внуки».
Думаю, що М. Бердник належить до молодшого, порівняно з моїм, покоління, тому що у мене в 1933 році помер дід. Незважаючи на різницю у віці, вона сприймає минуле таким, яким воно зображене в радянських підручниках історії. Інформація про Голодомор не вийшла для неї за межі родинного знання. Не сумніваюся в причинах такого феномену: ця інформація була політизованою, отже — непереконливою.
Хотів би закінчити статтю думкою, яку висловив 12 лютого 2003 року на парламентських слуханнях: «Не треба прискіпливо встановлювати, який народ постраждав більше, який менше в період між двома цими датами — 1914 роком і 1953-м. Україна обов’язково опиняється на першому місці. Згубні наслідки чотирьох десятиліть, між початком Першої світової війни і смертю Сталіна відчуваються і досі. В Україні не народжуються правнуки тих, хто загинув у 1933 році, і праправнуки тих, хто поліг у 1914 році. Якби не катаклізми, в Україні на початку ХХI століття жив би стомільйонний народ».
Мирослава процитувала ці рядки і злостиво прокоментувала: «Так «недоучет» украинцев можно начинать с битв Рамы с ракшасами, поскольку некоторые горе-«ученые» его тоже считают праукраинцем!» Але ж у даному випадку мова йде не про трипільців з індійцями. Мова йде про останнє століття, яке в наших сім’ях ще не стало віддаленою й абстрактною історією. Перед очима стоїть дід Мирослави...
