Тема Голодомору 1932— 1933 років останнім часом начебто відійшла в тінь у офіційних істориків. І знову, як це вже було за радянської доби, почали намулюватися на об’єктивні свідчення про масштабну трагедію псевдонаукові теорії та твердження. Нібито український народ постраждав не більше, ніж інші нації «союзу непорушного», бо ж такий, бачте, спричинився природний катаклізм. А на Донбасі, мовляв, голоду взагалі не було, бо шахти та заводи давали заробіток усім бажаючим.
На початку нашої бесіди зі Станіславом Федосійовичем Блєдновим, донецьким журналістом та громадським діячем, який багато років присвятив дослідженню тих подій 80-річної давнини, ми спитали про головне. А саме: чи був той голод геноцидом, зброєю цілеспрямованого винищення українців й зокрема —донбасівців.
Із таким поглядом наш співбесідник абсолютно згоден:
— Безліч беззаперечних фактів свідчать, що маємо справу зі свідомо організованим злочином. Відомо, що «географія» Голодомору в цілому збігалася з межами земель, на яких проживали українці. А на адміністративних кордонах республіки розташовувалися військові застави, які не пропускали втікачів на інші терени СРСР. Можу додати, що такі заслони стояли й на кордоні Донеччини з Росією. Зокрема, старожили нинішнього Шахтарського району згадують, із яким ризиком для життя доводилося пробиратися в сусідні донські станиці, щоб виміняти хоч трохи продовольства.
Голодомор був і за межами України, але де ж? На Кубані, заселеній вихідцями з України, в Казахстані, куди перед тим, у ході так званої колективізації, виселяли з наших сіл «куркулів» (тобто селян, які тяжкою працею зуміли підняти свої індивідуальні господарства), а також у Поволжі, де також нашого люду вистачало.
Побутувала версія, що влада конфісковувала врожай, щоб закупити на Заході обладнання для промисловості. Але ж по донецьких селах радянські активісти забирали з хат буряки, навіть квашену капусту, огірки — це за валюту не продаси. Перемішували з багнюкою запаси сіна та соломи, ламали серед зими печі, прирікаючи цілі родини на невідворотну смерть.
— Що то за нелюди були, звідки вони бралися?
— У сільській громаді, як у будь-якій іншій соціальній спільноті, завжди зустрічалися «винятки», про яких у моєму селі казали: «Тільки й здатен, що весь день попід деревом пересувати свитку в тінь, щоб затишно було в карти грати». Коли почалися «розкуркулювання», примусова колективізація а по тому — й Голодомор, радянська влада свідомо зробила ставку на той, по суті, людський непотріб. І «винятки» розгулялися...
Ось характерний витяг із секретного повідомлення ГПУ осені 1932 року: «Голова Краснооктябрьської сільради Нечаєв Феодосій ввечері, п’яний, викликав жінок до себе та примушував до злягання. Попереджаючи: «Якщо комусь скажеш, відправлю на північ як куркульку. Окремі випадки відбувалися при секретарі осередку ЛКСМ Сухареві».
Іменами тих виродків, що без вагань забирали в багатодітних родин останню ложку пшона чи квасолі, по донецьких селах донині лякають дітей, ніби казковим Бабаєм. Як типовий результат їхньої діяльності: «Взимку 1933 року на території Маріупольського округу 80 процентів населення хворіло голодними хворобами» — констатує один із документів Донецького держархіву.
«Навесні 1933 року на нашій річці Сухі Яли не було чути крику жаб, — пригадує Петро Щадько з села Георгіївка. — Ховрахів смажили на вогні, вони здавалися такими смачними, що важко й передати. А ще їли горобців, шпаків, особливо — пташенят: кидали у воду й варили — виходив суп із «галушками».
«Пам’ятаю, на бригадному дворі дорізали коней, — це вже зі спогадів Софії Козик, колишньої колгоспниці. — Прибігла й моя мати, вихопила кусок конини, бо треба ж нас, дітей, чимось годувати. Отож і принесла мати конину, стала розрізати, а там ворушаться черви. Як заголосить на всю хату: «Убий мене! — до батька. — Сама не їстиму цієї дохлятини і дітей не буду труїти». Поплакали ми тоді та й голодними полягали спати. Страшний був голод. І це тоді, коли в колгоспі в кошелях гнила кукурудза, бо її не встигали вивозити на елеватор».
— Але були, мабуть, і протилежні приклади, коли люди ділилися хлібом із голодними, або, ризикуючи головою, ігнорували злочинні накази «з центру»?
— Можна пригадати вчительку Марину Серебрякову зі Сніжного, яка намагалася з власних мізерних запасів підгодовувати учнів. Михайло Карнаухов (у роки війни він стане командиром уславленого партизанського загону) керував цементним комбінатом в Амвосієвці, допомагав мешканцям селища. За що поплатився посадою.
Жителька Мар’їнського району П. Обрізан пригадує, що в її рідному селі влаштували ясла для малих сиріт, у яких від голоду померли батьки. «Годували два рази на день, давали по два коржика з лободою та м’якиною», — свідчить жінка, додаючи: — «Тому я й вижила».
Були голови колгоспів, які, розуміючи, до чого йде, поспішили видати землякам зерно, зароблене на трудодні. Порушників зразково-показово покарали, відправивши, як тоді казали, «до білих ведмедів». А головне — збіжжя згодом у селян відібрали в рахунок тотальних зернозаготівель.
— Але ж буквально поруч був промисловий Донбас, із шахтами та заводами, що потребували робочих рук та, здавалося б, могли прогодувати.
— Ну, по-перше, донецькі міста на момент Голодомору, тобто ще до початку відомої «індустріалізації», мали не такий вже й значний промисловий потенціал. Наприклад, теперішній Донецьк тоді налічував у своєму складі чимало сільських артілей, де колгоспники так само потерпали від голоду. До того ж, влада ретельно перекривала шляхи міграції безпаспортним селянам. «У 1932 році батьки з нами втекли з дому, — свідчить жителька Мар’їнського району Федосина Рудь. — Але доїхали до Донецька (тоді Сталіно. — Ред.), і нас заарештували. Батьків посадили на десять років».
Хоча, звісно, люди, що впадали у відчай від перспективи невідворотної загибелі, все одно робили спроби врятуватися. На жаль, здебільшого безнадійні. «На початку березня 1933 року нас відрядили прокидати від снігу дорогу на станцію Оленівка, — розповідає колишній колгоспник Феодосій Білецький. — Яких страхіть мені довелося побачити: що не метр — тіла замерзлих людей. Мабуть, ішли вони до станції, щоб втекти від голоду, і падали хто де. Трупи складали в штабелі на узбіччях...».
По-друге, на промислових підприємствах діяла карткова система видачі продовольства. Норми були такі, що навряд чи перекривали витрати сил при тяжкій праці, наприклад, під землею. А робітникові треба було ще й прогодувати сім’ю. «Я пішла за хлібом на рудник, це від нас шість кілометрів. Поки одержала хліб на карточки, мої сусіди пішли додому, залишилась сама, — це зі спогадів Марії Конанчук із селища Залізне Дзержинського району. — Тільки вийшла в яр, а тут чоловік — і за мною: «Віддай хліб». Я хотіла бігти, сил немає, він за мною теж не біжить — і в нього немає сил. Плаче, просить хліба, а я стою з торбинкою й теж плачу: «Не дам, батьку на роботу треба йти». Принесла хліб, батько пайку взяв і пішов на шахту».
Ось ще одне задокументоване свідчення, Андрія Андрієвського: «Батько робив на шахті №7. Одержував 1 кг хліба, а на дітей 600 грам. Ми йдемо в степ, понавиловлюваємо ховрахів, мама наварить у каструлі й їмо».
— Офіційна цифра жертв Голодомору на Донеччині, яку зазвичай наводять, — 104 тисячі осіб. Наскільки вона відповідає дійсності?
— Насправді — то кількість померлих, наведена в офіційних звітах. Багато років навіть така статистика була засекреченою. Тим часом документи губилися (або навіть свідомо нищилися), отже, ті сто тисяч варто принаймні подвоїти, а то й потроїти. Врахуймо також, що вести окремий облік померлих від голоду заборонялося. У паперах того періоду часто знаходимо, що в графі щодо причини смерті 40-річної людини значиться: «Помер від старості».
Державні архіви періодично зазнавали чисток, коли вилучалися найстрашніші свідчення про Голодомор. Зокрема, на сьогодні офіційно, так би мовити, визнано на території нинішньої Донеччині лише один випадок канібалізму. Хоча в спогадах людей рясніє, як дітям наказували: «Не ходи на таку-то вулицю, там тебе з’їдять». І наводяться реальні приклади того жахіття.
Голод справді доводив до стану, коли губилася людська мораль. «Був такий випадок, що одна жінка з’їла трьох дітей і сама померла. А коли прийшли її витягувати, то попід припічком знайшли дитячі голівки, одна дівчинки з нашого класу, навіть пам’ятаю прізвище, Мальцева, — свідчить Дарина Плоха з Дебальцева. — Навесні 33-го всі подалися на луга, пастися травою. Ходить, ходить людина — упала, й кінець життю. А ми йдемо до школи й перестрибуємо через трупи, хто вище. Не второпували, що так робити не можна»
Достеменно знаю, що в моєму рідному селі Костянтинівка тої страшної зими жителі вимирали цілими кутками. А в офіційному звіті, який мені потрапив до рук, значиться лише два десятки прізвищ. Тож справжні масштаби катастрофи ми навряд чи ще уявляємо.
— Станіславе Федосієвичу, 2008 року вас було нагороджено державним орденом за дослідження Голодомору на Донбасі. Та згодом, після зміни влади в країні, таку діяльність перестали й заохочувати, й фінансувати.
— Усе ж таки: понад два десятки книжок про Голодомор у містах та районах регіону, а також два томи «Книги пам’яті», що ми встигли видати, містять багато неоціненного матеріалу. Ще й у одному з тих видань удалося навести досить повний реєстр документів по Голодомору, що перебували в Донецькому облдержархіві станом на 2007 рік, — сподіваюсь, це вбереже дорогоцінні історичні свідоцтва від забуття й «розчинення» в часі.
Проте ще залишаються не обробленими в донецьких архівах приблизно п’ять тисяч свідчень очевидців Голодомору. Гірка правда, яка потрібна суспільству, щоб те пекло на Землі ніколи більше не повторилося.
