Вже, здається, вийшли з моди популярні ще кілька років тому червоні футболки з написом «СССР», хоча й зараз їх можна часом зустріти у вуличному натовпі і здивування це аж ніяк не викличе. Щось не пригадую жодного переконливого чи навіть хай не дуже переконливого, але принаймні публічного виступу когось із вітчизняних соціологів чи соціальних психологів зі спробою пояснення сутності такого феномену, хоча тут, як на мене, простору для думок достатньо навіть для того, щоб дисертацію написати. Є у всьому цьому якась невловима естетична спокуса, вчасно відчута виробниками недорогого масового одягу і запропонована для масштабного тиражування.
Сам я ніколи футболки з написом «СССР» не мав. І річ не в моєму винятковому патріотизмі чи висоті моральної позиції, бо такі футболки носили дехто з моїх друзів і я через це з ними не сварився, ба навіть претензій особливих не висував. Справа тут в іншому. Радянський союз для мене — насамперед особисті враження. Їх недостатньо, щоб дозволяти собі писати якісь мемуаристичні тексти і робити ширші узагальнення про специфіку радянського життя на основі власного досвіду, бо я народився на початку 1980-х і бачив уже лише тіні радянської влади, які вона відкидала під палким сонцем історичного поступу. Але вони, ці враження, є, і мовчки зберігати їх у собі я не можу.
Це було в другій половині 1980-х. Я відвідував звичайнісінький дитячий садочок у затишному, але, як і все в радянському житті, далекому від досконалості районі Києва. Район цей тоді називався Ленінградським, тепер він Святошинський. Садочок, між іншим, діє і досі, щоправда тепер вже як приватний. А тоді, як він ще був дуже навіть комунальним й більше того — комуністичним — відбувалися в ньому знакові речі. Звісно, був червоний куток й портрет Леніна у ньому, були регулярні декламації віршів про мудрого й доброго Володимира Ілліча, були успадковані від попередніх поколінь квазіпатріотичні ігри у червоноармійців й ще багато чого. Але все це було тією рутиною, яка лише творить життєве тло і не є самим життям. Весь цей зовнішній антураж фактично не мав жодного вирішального впливу на дітей.
Життя у дитячому садочку мало свої глибини. Такими глибинами були, зокрема, уроки музики. Не пам’ятаю достеменно, але аж ніяк не менше двох разів на тиждень у садочок приходила нестара ще жінка-педагог і займалася з дітьми музикою. Не без крику, не без стояння у кутку, не без виокремлення когось одного, щоб використовувати його для прикладу іншим, і всього того, чим уславилася радянська педагогіка. І, напевно, нічим би та жінка не запам’яталась, якби одного разу не прийшла вона до садочку із таємничим виразом обличчям, не всадовила дітей навколо програвача і не сказала їм: «Зараз ви почуєте дещо незвичайне, запам’ятайте цю мить на все своє життя. Ви повинні дякувати долі за таку можливість». Ми почули тоді голос Леніна. Це був запис одного з його виступів, зараз вже неможливо встановити, якого саме, але це і не настільки важливо в даному разі. Я не міг зрозуміти, чому наш музичний педагог з таким пієтетом пропонує нам послухати не надто приємний голос людини, чий портрет звично вітав нас, ще далеких від спроб мати власну думку про політику, у червоному кутку. В чиїх очах нам пропонувалося шукати безмежну доброту та розуміння. Чиє ім’я ми повторювали, декламуючи якісь малозрозумілі вірші, складені спеціально з метою якнайпереконливішого культивування щасливого радянського дитинства.
Йшли роки. Заховалися десь глибоко на дно пам’яті спогади про дитячий садочок. Ми часто змінюємо свій погляд на те, якими були в шістнадцять, вісімнадцять, двадцять два роки, але майже ніколи не змінюємо сприйняття того, якими були в чотири роки, в п’ять. Щось у цьому є. І лише час від часу випадково зустріте десь на вулиці обличчя своїми знайомими рисами нагадує про те, що з цією людиною колись ходили в один садочок, гралися в одні ігри, вчили одні вірші. Але так чомусь сталося, що в моєму випадку ці раптово зустріті обличчя часто говорять не тільки про проведені разом роки у дитячому садочку, але несуть на собі промовисті сліди закономірного, напевно, «для даного регіону» зловживання алкоголем і викликаної цим приреченості. Я дивлюся в ці спотворені алкоголізмом обличчя і, нічого не питаючи навіть у самого себе, пригадую, що ми разом слухали голос Леніна.
Кінець 1990-х. Останній клас школи, відкриття нових життєвих горизонтів, думки про майбутнє. Рішення вступати після закінчення школи на філософський факультет було непростим, але відчувалося, що це рішення правильне. Щоб краще підготуватися до вступу, відвідував спеціальні підготовчі лекції одного з доцентів філософського факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. Імідж університету Шевченка у 1990-ті, м’яко кажучи, залишав бажати кращого. Всі знали, що корупція, що неможливо вступити, що місця на всіх, навіть не дуже престижних факультетах вже зайняті. Але все одно йшли, вступали, сподіваючись на свою добру долю.
Лектор був дуже спокійним, навіть аморфним. Стовідсотковий доцент, професорського в ньому не було нічого. Курець, постійно апелював до потреби «піти перекурити». Слухачі вели розлогі конспекти, ледь встигаючи записувати довгі, тригодинні монологи лектора про методологію філософського дослідження, історичні типи світоглядів, співвідношення цивілізації та культури тощо. На питання, що інколи звучали від щиро зацікавленої аудиторії, лектор, як правило, не відповідав, пояснюючи це тим, що йому треба вичитати матеріал, а питання поставити можна буде потім, наприкінці курсу, якщо залишиться час. Власне, характер тих запитань, наскільки я їх пам’ятаю (пригадаю одне: котрийсь зі слухачів, вже у віці — з тих, що по довгому розмірковуванні приходять до розуміння необхідності отримати все ж гуманітарну освіту після наявної вже освіти, припустимо, технічної — запитав нашого доцента, чи визначає філософія таке поняття, як «війна»; доцент абстрактно зауважив, що про це, можливо, піде мова далі, але так очевидно стало тоді — з цікавістю до таких понять треба вступати на історичний, а не на філософський факультет), свідчив радше про відверту філософську цнотливість слухачів, але саме тому й цікаво на такі питання давати відповіді. Втім, відповідей не було. Коли курс лекцій підійшов до кінця, доцент побажав всім успіху при вступі, зауваживши з граничною відвертістю, що всім вступити не вдасться, бо на факультеті не вистачить місця, тому щоб ми до цього поставились по-філософськи.
Не мав можливості дізнатися, який відсоток слухачів того курсу таки зміг отримати філософську освіту. Я опинився серед, напевно, щасливчиків (так це треба називати), хоча вивчав філософію не в університеті Шевченка, а у Києво-Могилянській академії з продовженням у Російському державному гуманітарному університеті. Мої подальші філософські студії чітко відкрили мені розуміння того, що все викладене тим нашим доцентом, котрому постійно хотілося «піти перекурити», було звичайнісіньким марксизмом. Якщо розмови про діалектику не викликали особливого занепокоєння у школярів, то пізніше, коли з досвідом знайомства із серйозною інтелектуальною літературою ці колишні школярі починали розуміти специфіку марксистської аргументації, до діалектики вони вже ставилися з куди більшою підозрою. А тоді, наприкінці 1990-х, коли ще таким свіжим був у академічних колах спокусливий для багатьох своїм корупційним потенціалом радянський спадок, коли ми, молоді абітурієнти філософського напрямку, хотіли краще підготуватися до вступу на обрану спеціальність, на нас — без нашого на те дозволу — вилили не одне відро ортодоксального марксизму, сподіваючись чи-то сформувати в нас прихильність до цього напряму філософського мислення, чи-то просто не вміючи викладати філософію по-іншому. Закінчувалося ХХ століття, а Радянський Союз продовжував чіплятися за життя. Він все ніяк не хотів помирати.
2012-й. Прочитане з кількома вимушеними паузами «Дитинство» Юрія Смолича — письменника суперечливого й до кінця не сприйнятого в якості свого ні радянським каноном української літератури, ні її каноном сучасним — надихнуло відвідати Умань, де Смолич народився. Місто зустріло хмарною, але в цілому дуже приємною погодою, заклопотаними обличчями працівників автовокзалу й нічим не нижчими за столичні цінами. У маршрутках — цілком серйозним тоном написи «Ведеться відеоспостереження». Місцеві мешканці на прохання дати вказівку, як дістатися до певного конкретного місця, в один голос радять користуватися громадським транспортом, бо пішки не дійти, хоча досвід показав, що пішки мандрувати цим містом найкраще, саме пішоходові Умань розкриває себе такою, якою вона є. З автомобіля, автобусу, маршрутки її не зрозуміти.
Аж ось і центр міста: пам’ятник Леніну, площа Леніна, вулиця Радянська... Тихе, симпатичне містечко, сповнене літературних натхнень (тут народилися Юрій Смолич та Раїса Троянкер, тут жили якийсь час Андрій Чужий та Микола Бажан), повернулося тією своєю стороною, яку не може приховати і враження від якої не може покращити навіть парк «Софіївка», що за кілька кварталів. «Тут живе СРСР» — варто було б написати великим літерами на стіні котроїсь із центральних будівель. Думки закружляли: місцева влада, референдум, вибори, партії, вотум недовіри, акції протесту, демонстрації, збір підписів, громадська думка... Але всього цього СРСР, здається, не боїться.
Для мого покоління — покоління першої половини 1980-х — Радянський Союз не був ні Голодомором, ні кривавими розстрілами, ні багаторічними ув’язненнями, ні примусовим вступом у партію, ні неможливістю перетинати кордон. Для нас він був хіба що Чорнобилем (навіть посвідчення відповідні видавали у школах у середині 1990-х, причому ті посвідчення жодних пільг не передбачали, а були всього лише примітивним популістським жестом влади, яка не дуже хотіла вчитися демократії), а ще тим незрозумілим хаосом, який не припинився ні з 1991-м роком, ні пізніше. Тим хаосом, що чується у голосі Леніна, що присутній у категоріях марксистської філософії, що не хоче сходити з центральних вулиць Умані. Але і цього досить для того, щоб все ж не носити футболку з написом «СССР», якою б модною вона не вважался.
