У травні 2004 році у Конгресі США відбулися парламентські слухання «Майбутнє України та інтереси Сполучених Штатів». Одним із трьох експертів, запрошених для участі у слуханнях, був відомий західний економіст шведського походження А.Ослунд. У своєму виступі він наголосив, що «в цьому році в Європі немає важливішої політичної події ніж жовтневі президентські вибори в Україні». Така оцінка провідного західного експерта, зроблена перед парламентом США, фактично означає, що президентські перегони в Україні матимуть суттєвий вплив на подальший розвиток політичного процесу в Європі.
Нині політичну ситуацію в Україні характеризують два основні, доволі суперечливі моменти. З одного боку, добігає кінця черговий політичний сезон, який зазвичай завершується двома місяцями літніх вакацій та майже повним штилем на політичній арені. З іншого боку, вже у суботу 3 липня, на наступний день після останнього пленарного засідання 5 сесії Верховної Ради України, офіційно стартує президентська виборча кампанія, яка за новим законом триватиме лише 120 днів замість 180. Одним із важливих і водночас доволі конфліктогенних питань у виборчому процесі завжди є формування територіальних виборчих комісій. Згідно із чинним законом, такі комісії мають бути утворені не пізніше 6 серпня 2004 року. Тобто у час, коли більшість українських громадян насолоджуватимуться липневим сонечком і купанням у найближчих водоймищах, партійні функціонери у офіційних костюмах, сорочках і тісних краватках будуть дебатувати щодо забезпечення своїм кандидатам сприятливих позицій у виборчих комісіях.
Упродовж липня повинна відбутися така важлива фаза виборчої кампанії як висування кандидатів на пост президента України, а вже 6 серпня 2004 року Центральна виборча комісія завершить реєстрацію кандидатів. Таким чином, у розпал відпусток та у липневу спеку повинна повністю сформуватися політична конфігурація майбутніх перегонів. Зокрема, попри укорінену в експертній спільноті думку про неможливість висунення достатньо потужного кандидата від «третьої сили», лише 6 серпня це може стати доконечним фактом.
Останнім часом усе більше окреслюється тенденція до перетворення виборчої кампанії на змагання двох Вікторів — В.Ющенка і В.Януковича. При цьому їхні шанси поступово урівнюються, а інші можливі кандидати начебто безнадійно відстають від лідерів, що засвідчують результати досліджень усіх без винятку провідних соціологічних компаній. Водночас варто нагадати про «ефект Вітренко», що виявився у президентській кампанії-1999. Ватаг прогресивних соціалістів упродовж майже всього передвиборчого періоду очолювала президентський рейтинг. За оцінками одного з відомих на той час політологів, який нині у статусі народного депутата є чи не найактивнішим представником правої опозиції, після відомого інциденту у Кривому Розі Н.Вітренко начебто гарантувала собі місце у другому турі. Насправді «полум'яна Наталя» спромоглася у першому турі посісти лише четверте місце. Розгортання подій за подібним сценарієм не можна виключати і в жовтні 2004 року стосовно будь-якого із двох нинішніх фаворитів.
Ще більш складним і суперечливим для політичного та навколополітичного загалу стане його позиціонування щодо підтримки того чи іншого кандидата. Навіть стосовно двох фаворитів це питання ще далеко не визначено. В опозиційному таборі поки що не спостерігається достатня рішучість та ентузіазм щодо консолідованої підтримки єдиного кандидата. Достатньо суперечливі тенденції і в середовищі урядово-парламентської коаліції. Певна визначеність є лише у Компартії, але і там не виключені доволі несподівані сюжети. Що ж стосується так званих незалежних кандидатів, то на цьому фронті поки що без змін — усе оповито суцільним мороком невизначеності. Тут можна очікувати як на висунення очевидних аутсайдерів чи навіть політичних блазнів, так і на появу постаті, яка відповідатиме суспільним сподіванням й очікуванням щодо «українського Путіна». Варто нагадати, що, за даними травневого всеукраїнського опитування Інституту соціальної і політичної психології НАН України 67% респондентів однозначно або скоріше хотіли би, щоб Україна мала такого президента як В.Путін.
Доволі складна сама по собі проблема позиціонування політичних сил навколо конкретних кандидатів ще більш утруднюється необхідністю вже нині вирішувати невідкладні завдання підготовки до 2006 року. Всі українські партії, які не бажають опинитися на узбіччі політичного життя, вимушені вже зараз концентрувати свої зусилля на наступних парламентських виборах. Офіційний початок президентської виборчої кампанії та самі вибори у жовтні ц. р. відчуватимуть потужнiший подих березня 2006 року. Саме ця логіка багато у чому зумовлюватиме поведінку політичних гравців: висунення доволі несподіваних кандидатів, утворення нині непрогнозованих коаліцій та здійснення інших політичних маневрів.
Особливої активності слід очікувати від політичних сил, які вестимуть непримиренну боротьбу за подолання 3% виборчого бар'єру. Це стосується, зокрема, таких політичних партій як НДП, ПППУ, «Трудова Україна», Аграрна партія та інших. Ймовірно, вже у період президентських перегонів будуть започатковані політичні проекти, ініційовані нинішніми депутатами-мажоритарниками, які зараз утворюють такі парламентські групи як «Центр», «Союз», «Демократичні ініціативи — Народовладдя» тощо.
Швидше за все, подібні процеси розгорнуться і в середовищі опозиційних виборчих блоків: «Нашої України» і меншим чином — БЮТ. Поки що в «Нашій Україні» триває дискусія щодо шляхів формування на основі парламентської фракції цього блоку впливової партії правого спрямування. З одного боку, лідери найбільш потужних партій національно-демократичного спрямування (Української народної партії — УНР та Народного руху України — НРУ) пропонують створити таку партію на основі організаційних структур цих політичних сил. А з іншого — керівництвом блоку висловлюються обґрунтовані побоювання, що у цьому випадку нова політична партія успадкує всі проблеми і вади національно-демократичного руху, у розвитку якого після 1998 р. стали все відчутнішими ознаки занепаду. До того ж такий шлях зумовить обмеження соціальної бази нової партії переважно населенням західних регіонів України. Водночас логіка політичного процесу примушує керівництво партій — членів «Нашої України», насамперед УНР і НРУ та меншим чином ПРП і «Солідарності» — вже нині практично опрацьовувати стратегію і сценарії самостійної участі у парламентських виборах 2006 року, і, виходячи саме з них, будувати свою тактику на президентських перегонах. Це ж стосується й Української республіканської партії «Собор», що нині входить до складу БЮТ.
Саме такі мотивації зрештою визначатимуть і процеси політичного переструктурування, що нині все більше окреслюються у Верховній Раді України. Яскравим свідченням подібних тенденцій стали оприлюднені наміри голови парламенту очолити Аграрну партію України. Цілих два роки спікер намагався зберігати відносну політичну незаангажованість, прагнучи залишатися над безперервними парламентськими сутичками різних політичних сил. Нині ж його дії, скоріше за все, підпорядковуватимуться вирішенню завдань зміцнення своєї партії з метою забезпечити їй перемогу на виборах 2006 року. Ці ж мотиви лежать у основі останніх парламентських подій щодо політичної переконфігурації, зокрема, утворення спільної депутатської групи на основі «Демократичних ініціатив» і «Народовладдя», формування фракції НДП ПППУ, утворення групи «Центр»тощо. Можна очікувати, що процеси політичного переструктурування набудуть свого подальшого розвитку під впливом формування виборчих блоків на президентських перегонах.
Важливий і потужний вплив на розвиток політичного процесу після президентських виборів будуть спричиняти взаємини між новим главою держави та старим складом парламенту. Багато хто з експертів вважає, що новий президент зможе достатньо швидко вибудувати свою потужну політичну базу у Верховній Раді. Йдеться про формування пропрезидентської більшості, яка забезпечуватиме реалізацію нового політичного курсу. Проте такий підхід до проблеми взаємин глави держави із законодавчим органом уявляється надто спрощеним. Політична історія незалежної України переконливо свідчить, що стосунки цих двох вищих державних інституцій практично завжди були доволі складними та суперечливими. Черговим доказом цієї тези за останні роки став досвід створення і функціонування урядово-парламентської коаліції у листопаді 2002 — травні 2004 років. Нинішня ситуація у парламенті характеризується відсутністю стабільної і дієвої більшості, а прийняття тих чи інших рішень забезпечується переважно на основі тимчасових ситуативних коаліцій. Незалежно від того, хто конкретно переможе на президентських виборах, перед ним постане невідкладна, стратегічно важлива і доволі тривала проблема вибудовування ефективних взаємин парламентських політичних сил на основі пошуку механізмів збалансування та урівноваження їхніх інтересів із об'єктивними вимогами державної політики на новому етапі. Сподіватися за цих умов лише на адміністративний ресурс та інші можливості президентської посади надто недалекоглядно і ризиковано. До того ж після жовтня 2004 року діяльність парламентських політичних сил повністю сфокусується і буде підпорядкована вирішенню виборчих завдань у кампанії 2006 року.
Спроби здійснення надто жорсткого тиску на парламентаріїв за цих умов може призвести до протестної консолідації депутатського корпусу і застосування Верховною Радою відповідних дієвих контрзаходів. При цьому не можна виключати, що одним із останніх стане започаткування процесу внесення змін і доповнень до Конституції України, які б забезпечили перехід до парламентсько-президентської політичної моделі та до суттєвого послаблення політичної ваги глави держави. До того ж основні моменти і механізми здійснення таких політичних перетворень вже достатньо відпрацьовані. Загалом проблема ефективної взаємодії вищих органів державної влади після президентських виборів 2004 року потребує завчасної і ретельної проробки. Уже нині й чинна влада, й всі парламентські політичні сили повинні консолідувати зусилля задля забезпечення ефективної, стабільної та продуктивної діяльності системи влади у період 2004 — 2006 рр. Ці ж невідкладні завдання слід буде вирішувати і новому главі держави.
Особливої ваги набуває питання забезпечення безумовної легітимності нового президента України. Перемога на президентських виборах не повинна стати пірровою перемогою ані для кандидата-переможця, ані для України загалом. Новий президент має дійсно стати президентом всієї України, всіх основних верств населення та регіонів. Його легітимність не повинна піддаватися сумнівам ані в Україні, ані за її межами. Лише на основі проведення прозорих, чесних, справедливих і демократичних виборів глави Української держави можна створити необхідні умови та ресурси для реалізації не лише новим президентом, але й всією системою державної влади стратегічних пріоритетів подальшого поступу України. Понад те, недостатня легітимність нового керівництва держави може суттєво ускладнити вирішення поточних завдань життєдіяльності країни та активізувати небезпечні суспільні тенденції.
Лінія стосовно зміни системи влади «до основанья, а затем» неминуче і невідворотно спрацює проти тих, хто бажає йти лише шляхом конфронтації, навіть у разі їхньої перемоги на виборах. Програє, і дуже серйозно, насамперед Україна — держава і суспільство. Повний нігілізм стосовно українського сьогодення, і насамперед щодо нинішнього рівня розвитку демократії в Україні вкрай шкідливий для подальшого суспільного поступу. Збігнєв Бжезинський під час свого останнього візиту до Києва наголосив, що те, як вибори будуть проведені, визначить, чи є Україна «справді повноцінною демократією». Відповідальність за негативні наслідки виборчого процесу повинні усвідомлювати і чинна влада, і всі без винятку політичні сили — як нині провладні, так і опозиційні.
