Московські вибори до цих пір залишаються предметом гострої дискусії й аналізу. Причому, нерідко «барикади» суперечок проходять не по лінії «влада-опозиція», а в демократичному таборі. І в даному випадку важливі не стільки високий відсоток, набраний Олексієм Навальним, і програш Сергія Мітрохіна, скільки те, що відбувається з російською опозицією. Свій діагноз ситуації дав засновник партії «Яблуко» Григорій Явлінський в інтерв’ю «Новой газете».
«...Я ще в 99-му говорила: «...цей дощ надовго...». Потрібні серйозні зусилля. Фокуси, піар-трюки не допоможуть... Власне, про це й говорить Явлінський, якого обзивають різними словами, щоб не визнати, що він має рацію», — написала в коментарі до згаданого інтерв’ю на своїй сторінці у «Фейсбук» головний редактор газети «Дня» Лариса Івшина.
Ситуація в російській опозиції до болю знайома нашим читачам, оскільки українські опозиціонери часто хворіють на подібні недуги. Варто лише наблизитися будь-яким виборам, як ряди кандидатів поповнює велика кількість антивладних представників. І «воюють» вони між собою деколи завзятіше, ніж із кандидатами від влади.
Слабують відсутністю солідарності й українські журналісти. Особливо це виявляється в ці дні, коли виповнюється річниця трагічного викрадення та вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Мало того, що згадують про цю трагедію лише в переддень і під час чергової річниці, так іще ж — журналісти просто «забувають» згадати про необхідність покарання замовників.
Повертаючись до «російської теми». Про діяльність Явлінського можна сказати, що він дружно не почутий. Але це не звільняє думаючих людей від потреби та корисності прочитання інтерв’ю російського опозиціонера, яке ми друкуємо із скороченнями. Також вашій увазі пропонуємо ексклюзивну для нашого видання статтю російського історика та публіциста Дмитра Шушаріна, де автор міркує: коли Росія матиме «нову ідентичність»?
— Я після виборів говорила з багатьма людьми, зокрема і з «Яблока». Й у багатьох склалося враження, що те, що сталося, — це просто жахливо-жахливо. Яке ваше відчуття?
— А що таке «жахливо-жахливо»? І для кого? Зараз розвал суспільства досяг таких масштабів, що не одразу можна здогадатися, що мається на увазі. Для одних жахливо, що немає другого туру. Для інших жахливо, що Навальний отримав аж 600 тисяч голосів. Для третіх жахливо, що Собянін ледь-ледь залишився мером. 70 % москвичів взагалі вважають, що такі вибори — це огидно, жахливо, і тепер просто кожен за себе і рятується як уміє.
— Але за нього голосують досить розумні люди. Ті люди, які могли б підтримувати «Яблоко». Молоді, багаті, успішні.
— З чого ви взяли? Значна частина його виборців — це прибічники націоналістичних поглядів. Ось зіграла його націоналістична карта, яку він дістає інколи соромливо, інколи безсоромно...
Друга частина — ті, хто чув і читав медіа, що брали участь в його кампанії, які переконували, що високий відсоток за Навального нібито покаже Путіну, де раки зимують, а ще — «створить інститути», а ще — «врятує хлопця від в’язниці».
От і все. За соціальним статусом — різні люди.
А кампанія у нього була проведена, як свого часу в СПС, лише з поправкою на просунуту технологію. Як розкрутка рок-зірки.
Влаштували мобілізацію тих, у кого запит на вождя, а таким людям часто здається, ніби вони все можуть: уміло блоги пишуть, листівки розносять, на мітинги ходять.
У багатьох організаторів й активних учасників кампанії Навального більшовицький склад мислення: мета виправдовує засоби, а далі розберемося. Вони своїм цинізмом відомі ще з 90-х років: такі голосисті демагоги, «ліберал-фашисти»...
Взагалі в сучасній Москві багато людей з високою самооцінкою і дуже низькою самореалізацією, тривожно нерозуміючих свого майбутнього... Нинішня російська система створює таких людей у величезних масштабах, і вони, мабуть, є істотною частиною тих, що проголосували за того, хто «любить їх».
— Але чому сьогодні люди, готові голосувати за «Яблоко», не мобілізовані такою мірою, як електорат Навального?
— Виборців «Яблока» небагато прийшло на вибори. По-перше, вони не вірять у процедуру виборів. По-друге, їх не влаштовує грубо нав’язана політично ангажованими ЗМІ альтернатива «Собянін або Навальний»: «голосуй — або програєш», точнісінько, як «Єльцин або Зюганов». По-третє, огидно слідувати істериці — «голосуйте, негідники, а то його посадять до в’язниці!» А критично важливо те, що через страшенний медійний галас і безперервні провокації Мітрохіна з його спокійною, розумною і професійною програмою просто було неможливо розчути.
— А давайте безвідносно Мітрохіна подивимося на виборчі кампанії останніх років. У 90-ті роки мої батьки могли ставити на «Яблоко» як на реальну політичну силу, для них це було рішенням абсолютно прикладної властивості: «я хочу, аби ці люди керували країною». А тепер це не більше ніж вираження позиції. І я можу скільки завгодно хотіти — але я знаю, що у результаті у «Яблока» буде три цілих і за комою ще два знаки.
— Мати сміливість виражати свою вільну позицію в умовах напівфашистської атмосфери — це серйозна справа. Звичайно, зараз зовсім інший час, але пригадаймо, що, мирно виражаючи свою позицію і пропонуючи здорові альтернативи, такі люди, як Сергій Ковальов і Андрій Сахаров, ненасильницьким шляхом зламали тоталітарну комуністичну систему. Не забувайте про це.
З «Яблоком» вже скоро двадцять років бореться і сам політичний режим, і групи олігархів, які відкололися від нього, але абсолютно близькі йому за духом. І ті й інші хочуть, аби нас не було ні у владі, ні в політиці взагалі. Всі вони справедливо вважають «Яблоко» антисистемною альтернативою — знімають з виборів, грубо фальсифікують результати, безперервно брешуть, поливають брудом у радіоефірах і в мережі, крадуть ідеї та програми, від яких самі украй далекі. З метою боротьби вони час від часу надувають «політичні зірки», які потім незмінно самі ж і гасять, а ми продовжуємо працювати. Вони борються за свою владу і безпеку. Там же, де «Яблоко» попри все отримує мандат, серйозно міняється вся політична атмосфера.
— Не заспокоює мене таке пояснення.
— Правильно, що не заспокоює, — значить, працювати треба. Потрібно створювати серйозну, політично відповідальну і фінансово прозору демократичну опозицію. Але оскільки все дуже атомізовано, всіх навчають сподіватися на вождя або на бійку, тільки не працювати над створенням політичних інститутів, тому у нас далі за розмови за кавою справа не йде. Та й життя у тих, хто у Москві веде ці розмови, зазвичай досить сите, і вони ним загалом задоволені. Я можу вам розповісти практичні речі, які зараз потрібно було б робити, але це буде непросто. Настав час поводитися зрозуміло. Перестати бути постмодерністами — трохи за демократів, злегка за «ліберал-фашистів», трішки за націоналістів, ще трошечки за «хороших» олігархів, і за лівих, і за модних, а головне — за себе, коханих. Потрібно набратися сміливості й перестати боятися «свого оточення». Адже маємо урок: у Москві зараз мало хто боїться Путіна, однак майже всі бояться своєї тусовки. Пора набратися сміливості сказати «гламурним володарям дум», що вони в політиці профани і дилетанти. Проаналізувати останні 25 років — хто що робив, яка партія більшою мірою виражала ваші інтереси й інтереси ваших читачів, хто вас і їх жодного разу не обдурив і нічого в країни не вкрав, хто старався, як міг, виступати за права людини і її гідність, а хто плював на людські долі, у кого з політиків яка репутація, а у кого жодної, і... діяти! Визначити для себе, нарешті, позицію — за що ви й за кого! Не соромитися писати про них, поширювати спільні з ними погляди. Коли треба — ставити питання, чинити вплив, розуміючи, що це загальна справа... І боротися за це. Щодня, в кожному номері, в кожній політичній замітці. Злякаєтеся, вдаватимете з себе «незалежних» журналістів, перетворюватимете все на цинічний балаган — отримаєте фашизм по всій програмі.
Я якось, років три тому, говорив приблизно це групі журналістів напередодні минулих президентських виборів. Вони подумали і сказали, що це для них занадто — у кожного своє життя. Ну ось, всі й програли.
Час починати. Буде одна газета — може, до неї й інша приєднається. Нехай хоч хтось почне. А якщо цього не буде — то й перемоги не буде ніколи. Бо перемога з дозволу начальства — не ваша перемога, а його.
...Ось і для Навального настав момент, коли кілька років тому до нього прийшли багаті дядьки і сказали: хлопче, а ти начебто стаєш популярним, виглядаєш добре — ти нам підходиш, давай ми з тебе «правильного опозиційного» політика зробимо. Ти не програєш, ми тобі все це зараз влаштуємо — ми колись Єльцина підняли з 4% до 55%. І нехай Путін знає... Тільки ти поводься добре.
Ну ось і весь механізм. Пробачте, його могли б звати підпоручиком Кіже. У цьому головна проблема вживання пропагандистських медійних технологій. Зараз під них підійшов Навальний, іншим разом, якщо захочуть, — іншого так само будуть розкручувати. Були б амбіції...
— І жодних завдатків помітного політика у нього немає?
— Ну чому ж. Він кмітливий, ми це знаємо. Зовсім інша справа, на що він використовує свої здібності. Він взагалі, мабуть, людина по-своєму хороша. Говорять, у нього красива дружина, діти, дай Боже йому і всій родині здоров’я. Хорошого нормального родинного життя. У нас він був людина і людина. Інколи, щоправда, обзивав дівчат усілякими словами — що вони, мовляв, «чорні», а він «білий».
Взагалі життя у нього буде украй непросте, він потрапив у серйозну переробку і пересічення найрізноманітніших інтересів, але майбутнє Олексія Анатолійовича поки що залежить від нього самого.
У російській політиці доводиться стикатися з олігархічними структурами, у мене були стосунки і з Гусинським, як ви знаєте, і з Ходорковським. Але завжди доводиться відповідати на питання: а ти ж бо сам що?
Знаєте, яке у мене було зіткнення 1999 року? Вони мені припинили фінансування просто під час виборчої кампанії. Бо я виступив проти другої війни в Чечні і не підтримав Путіна. Але я стояв на своєму. Ми, можливо, єдина в світі партія, яка боролася в період «патріотичного» чаду проти війни й отримала 6%, хоча напередодні виборів наближалися до 20. Мене тоді в партії багато хто звинуватив у тому, що це я провалив вибори. І деякі пішли — через це. Бо вони розраховували на депутатство. Ось і відповідь на ваше питання, чи не жалкую я про Навального. Ми принципи на відсотки не міняємо.
Ольга БОБРОВА, 16.09.2013 р., novayagazeta.ru
КОМЕНТАР
«НЕСПРИЙНЯТТЯ ІДЕЙ ПАРТІЇ «ЯБЛУКО» — ЦЕ НЕ ДОКІР САМІЙ ПАРТІЇ, А ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ...»
Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, незалежний журналіст, Москва:
— Сама постать Григорія Явлінського вельми суперечлива. У період відносної популярності партії «Яблуко» за неї голосували переважно радянські інтелігенти і люди, які не вписалися в ринкову економіку. «Яблуко» відображало інтереси тих людей, які вважали, що вони багато зробили для того, щоб Радянський Союз видозмінився чи розпався, внаслідок чого з’явилася нова демократична країна. Його електорат, хоч як дивно, за віком — як електорат КПРФ. З другого боку, Явлінський підмочив собі репутацію тим, що, коли «Яблуко» входило до партій так званої системної опозиції, передусім на початку правління Путіна, він якнайактивніше прагнув домогтися у Кремля, аби його партія пройшла до парламенту. Він не схотів стати лідером партії, яка б вела таку боротьбу. Частина людей йому пригадує і те, що, коли розпадався Радянський Союз, він фактично відмовився очолити перехідний уряд. Йому також пригадують «Програму 500 днів», вважаючи її наївною. У цьому сенсі він як учасник демократичного табору історично не вельми популярний.
Нинішня хвиля критики саме пов’язана з тим, що Явлінський не лише людина, яка не перемогла в політиці. У Росії так влаштовано, що люблять або переможців, або геть вже ізгоїв. Він не зумів чітко захищати свою політичну позицію за тих умов, які формувалися при Путині. «Яблуко» ніколи не було відкритою опозиційною партією до влади. Часто-густо в регіонах «Яблуко» відігравало роль «спойлера» — партії, яка відтягувала голоси від позасистемної опозиції. З погляду демократичних переконань — у «Яблука» дуже неоднозначна репутація. Окрім того, у Росії ні для кого не таємниця, що партія «Яблуко» зсередини була завжди дуже авторитарною. Біда ще й у тім, що сам Явлінський, який досить давно пішов з публічної політики і нещодавно повернувся в неї (депутатом законодавчих зборів Петербурга), фактично залишив контроль над партією за собою. Проте несприйняття ідей партії «Яблуко» — це не докір самій партії, а віддзеркалення об’єктивної картини і об’єктивного стану російського суспільства.
Підготував Ігор САМОКИШ, «День»
