Не минуло і ста перших днів президентства Віктора Януковича, як його дії майже перестали викликати щиросердий інтерес в експертному середовищі. Тепер, якщо їх і коментують, то нічому не дивуються. А нерідко і зовсім не коментують, сприймаючи як належне всі оксюморони, закладені у цих діях.
От тільки деякі з останніх за часом прикладів. «До кінця року ми подолаємо головні проблеми в економіці, — сказав президент на зустрічі з тими, кого 20 років тому називали «партійно-господарським активом». — Переконаний, що вже у кінці цього року в ній відчуватиметься упевнений підйом». І все б добре, але ці слова мовлені... першого квітня. І як їх тепер сприймати? Втім, ще одна президентська сентенція з цієї ж зустрічі краще була б жартом, а не серйозною заявкою: «Влада буде об’єднаною — і уряд, і Верховна Рада, і Президент, і місцеві адміністрації будуть працювати в єдиній вертикалі влади». Очевидно, Віктор Федорович і не помітив, що мимохідь окреслив ознаки авторитарної владної системи...
А звільнення з посади члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Тетяни Мокріді? Ні, звісно, за Конституцією саме глава держави «призначає на посади та звільняє з посад» половину складу цієї ради, але ж є й відповідний закон, у якому стаття 4 визначає термін повноважень члена ради у п’ять років (Мокріді відбула приблизно два) та стаття 8, яка містить виключний перелік причин дострокового припинення повноважень. Але який там закон, коли треба терміново ввести до ради свою людину з телеканала «Україна», яку негайно оберуть головою Нацради?
Та мова не тільки і не стільки про це. Зрештою, і Леонід Кучма нерідко обходив закони (хоча його команда вміла зазвичай робити це значно більш елегантно), і Віктор Ющенко за потреби грався з конституційними нормами, призвичаївши політиків до таких небезпечних ігор, — але знов-таки при цьому не пер уперед як бульдозер. У цьому плані Віктор Янукович став, попри власні гучні заяви про відновлення в Україні дієвості верховенства закону, продовжувачем і довершувачем певних учинків своїх попередників. Отож скептичність і байдужість експертів тут умотивовані: політична практика верхів лишень, перефразуючи Максима Рильського, у неладі досягла ідеалу. Мова передусім про інше: практично нікого не зачепили за живе ані метода формування, ані персональний склад, ані сама назва такого цікавого новоутворення, як Громадська гуманітарна рада, яка постала на місці щойно розформованих десятків створених Віктором Ющенком консультативно-дорадчих (і в більшості своїй неефективних) різних рад при главі держави.
У чому тут проблема? Якщо рада громадська (тобто належить до «третього сектору», як його звуть американці), то чому її членів призначає президент України (себто представник «першого сектору» влади)? І чому громадську раду очолює глава держави, а її секретарем є високопоставлена чиновниця з президентської Адміністрації? Коли Віктор Ющенко створював різноманітні «національні ради» та «національні комісії» і сам ставав на чолі, це ще було так-сяк зрозуміло: президент за посадою є вищим офіційним репрезентантом нації. Але коли глава держави оголошує себе очільником громадськості (тієї самої, котрій він підпорядкований і котрою мусить бути контрольований), то тут мимоволі набігають дуже тривожні асоціації — щодо «старшого брата» й таке інше. Ба більше: чому до громадської (за назвою) ради ввійшли саме ті представники громадськості, котрі представлені у затвердженому указом Президента № 469/2010 списку? Хто їх на те уповноважував і кого конкретно, крім самих себе, вони представляють?
Ясна річ, глава держави має конституційне право формувати будь-які (в межах бюджетних коштів) потрібні йому дорадчо-консультативні структури. Але ж ці структури за визначенням не можуть зватися громадськими — якщо, звісно, їхні члени не висунуті впливовими громадськими організаціями. Інакше-бо маємо повернення до тоталітарної практики, коли «громадське» значило що завгодно, крім прямого смислу цього слова...
Власне, персональний список членів ради засвідчує її — як і належить згідно із практикою минулих часів — напівноменклатурний характер. За винятком кількох, не обтяжених офіційними посадами інтелектуалів, як-от Михайло Білецький чи Дмитро Стус, практично всі інші члени ради — директори інститутів, завідувачі кафедрами та художні керівники театрів. Одне слово, адміністратори, які поєднують це з науковою чи художньою творчістю. Але ще й узяти на себе «визначення пріоритетів та механізмів здійснення реформ у сфері гуманітарного розвитку, додержання при цьому конституційних прав і свобод людини та громадянина у сфері освіти, науки, культури і мистецтва, охорони здоров’я, інтелектуальної та творчої діяльності, досягнення відповідності європейським стандартам захисту таких прав; забезпечення збереження громадянської злагоди в суспільстві, формування толерантності в міжнаціональних відносинах, досягнення компромісу і консенсусу в питаннях формування та реалізації мовної політики, збереження історичної та культурної спадщини; запобігання проявам політичної некоректності, конфліктогенним та екстремістським тенденціям у суспільному житті» — і так далі, і таке інше, я навів тільки частину першого пункту визначених указом Президента завдань ради, — взяти на себе ще й це фізично неможливо. Не вистачить не те що 24, а й 36 годин на добу. Отож: або члени Громадської гуманітарної ради перетворяться на зіц-голів Фуксів із безсмертного роману Ільфа й Петрова, або за них працюватимуть дрібні чиновники, а вони своїм авторитетом підпиратимуть апаратні рішення.
А я ще ж не навів, скажімо, таке завдання ради, як «участь у підготовці послань Президента України до народу, щорічних і позачергових послань Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України». Якщо серйозно працювати над такими посланнями, то це вимагає щонайменше кількох тижнів повного занурення у справу. А якщо відбутися поверховими репліками... Кому потрібне таке окозамилювання?
Одне слово, враження таке, що на місці народжених за часів президентства Ющенка численних імітаційно-іміджевих установ на кшталт Національної конституційної ради приходять інші — не менш імітаційні, але значно небезпечніші, бо претендують на місію виразників волі громадськості, тобто нас із вами. На жаль, інтелектуальне середовище та громадські організації дуже мляво реагують на спроби привласнення владою права говорити від їхнього імені. Люди чи то втомилися від щоденного спостерігання політики, яка у безладі досягла ідеалу, чи то не вірять у кращі перспективи України, чи то погоджуються на повернення парадигми радянських часів: ви імітуєте турботу про нас, ми імітуємо довіру до вас — всі зайняті, всі працюють...
