Як і деякі західні дослідники процесів державо- та націотворення в Україні, українські науковці та публіцисти - зокрема й автори статей у "Дні" - нерідко протиставляють громадянський націоналізм етнічному. У цій дихотомії колишнього президента Леоніда Кравчука зображають як прихильника "націоналізаційної" держави, а його наступника Леоніда Кучму - "громадянської". Проте насправді вибір, який доводиться робити українським керівникам, зовсім інакший.
Суто громадянська чи суто етнічна держава - лише теоретичні абстракції. Реальні держави поєднують елементи громадянського й етнічного націоналізмів. Але в Україні етнічний складник цієї неодмінної суміші може базуватися лише на українській мові та культурі, а може на двох - українській і російській. Поміж цими варіантами й доведеться вибирати.
СПІЛЬНИКИ ЧИ СУПРОТИВНИКИ?
Державо- та націотворення ХIХ - ХХ століть у Європі та Північній Америці перетворило підданих на громадян із національною ідентичністю. 1789 року французської нації не було, більшість мешканців країни навіть не розмовляла "французькою мовою". Але протягом наступних 150 років створена революцією політична нація зробила всіх їх французами.
Політична емансипація (демократія, громадянське суспільство) також є витвором модерної доби. Власне, національні держави стали єдиним знаряддям здійснення демократичної політики. Демократія не можлива в імперії - невипадково в опозиційних рухах колишнього СРСР національні й демократичні прагнення поєднувалися. Втім, у минулому націоналізм виступав також і в подобі фашизму або комунізму. Й хоча звинувачувати націоналізм у злочинах фашизму так само безглуздо, як релігію - в бузувірствах фанатиків, націоналізм і лібералізм нерідко зображають як антиподів.
Насправді всі ліберальні демократії виявляють елементи й громадянського, й етнічного націоналізму. Позаяк більшість держав світу не є моноетнічними, етнічний елемент їхньому націоналізмові завжди дає титульна, корінна група. Навіть у найліберальнішій із демократій - Швейцарії, попри наявність чотирьох етнічних складників, традиції та звичаї походять із німецького ядра. Кожна держава зміцнює загальнонаціональні вартості, інституції й ідентичності за рахунок реґіональних. Хоча всередині цілого дозволяються субкультури, схильність держав до етнічної інтеґрації та асиміляції очевидна.
В країнах з етнічно неоднорідним населенням громадянство здебільшого надається без огляду на етнічну належність, проте певна дискримінація на користь титульної групи можлива. Деякі держави надають громадянство імміґрантам лише в тому разі, якщо ті доводять своє етнічне походження.
ПОСТРАДЯНСЬКА "НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ"
У кожному суспільстві люди мають різні погляди на те, яким повинно бути співвідношення між етнічним та громадянським складниками. У багатьох пострадянських державах спершу прийшли до влади ті, для кого більше важили етнічні елементи. Зрештою, незалежними ці держави стали великою мірою завдяки рухам, що були водночас націоналістичними й демократичними. Лідери, що спиралися на ці рухи (зокрема й Кравчук), підтримували вимогу про домінування мови та культури корінної етнічної групи. В Україні, згідно з переписом 1989 року, в усіх реґіонах, за винятком Криму, українці становили більшість. Тому лише Криму було надано політичну автономію і лише там російська мова здобула офіційний статус. У дусі традиційного європейського погляду на національну державу українське законодавство визнає українців державотворчою нацією, ґарантуючи водночас права етнічних меншин.
Усі пострадянські держави автоматично надали громадянство всім своїм підданим і проголосили їх рівними перед законом (лише Латвія й Естонія запровадили цензи осілості й знання мови, подібні до західних). Але така ліберальна (інклюзивна) настанова не виключає елементів етнічного націоналізму й не заважає державі проводити "націоналізаційну" політику від імені дискримінованої раніше титульної етнічної групи. Всюди, крім Білорусі й України (та, звісно, Росії), етнічних росіян великою мірою усунуто від владних позицій. Всюди - навіть в Україні - держава сприяє внутрішній єдності за посередництвом мови, культури, а також історичних міфів, символів і пам'яток, що містично пов'язують націю з тереном її існування, інституалізуючи розрізнення між "ми" та "вони". Без такого розрізнення важко було б будувати окрему національну ідентичність, покликану зміцнити леґітимність нових незалежних держав. Хіба що, як у Білорусі, керівництво країни по суті вважає її двонаціональною - тоді сприяти усвідомленню відмінного від росіян "ми" немає особливої потреби.
У середині 90-х у багатьох країнах колишнього СРСР зорієнтовані на етнічні вартості керівники втратили владу внаслідок виборів чи заколотів. Ті, що прийшли їм на зміну, наголошували, як Кучма, громадянські елементи: спільні права й обов'язки, пріоритет прав людини над правами нації тощо. Проте невдовзі ці нові лідери з'ясували, що громадянське не лише не суперечить етнічному, а й по суті не можливе без нього.
ВИБІР ДЛЯ УКРАЇНИ
Відтак, скажімо, Кучма опинився перед дилемою: або змиритися з конечністю поєднання громадянського характеру держави з пріоритетною роллю українського етнічного ядра - або ж пристати на позицію свого передвиборного союзника Володимира Гриньова, що національна політика України повинна ґрунтуватися на визнанні фактичної двонаціональності держави. У другому випадку логічним є запровадження двох державних мов, бо пріоритет однієї з них (приміром, української) означав би дискримінацію іншої. Але чому тоді не піти далі й не усунути дискримінацію мов інших етнічних меншин? Крім того, щоб подолати наслідки минулої дискримінації щодо української мови, ліберальна держава має вдатися до підтримчих дій, які сприяли би посиленню суспільних позицій цієї мови, а не ставити її у формально рівноправне становище з донедавна панівною - і тому набагато конкурентоспроможнішою - російською.
А головне, двонаціональна модель аж ніяк не стала б для України панацеєю. Досвід Бельгії та Канади свідчить, що етнічний націоналізм розвивається в кожній із частин, а це, своєю чергою, веде до зростання сепаратизму, як бачимо на прикладах Фландрії та Квебеку. В разі визнання України двонаціональною державою не могла б, по-перше, сформуватися політична нація, що охоплювала б усю країну. По-друге, керівництво держави було би по суті неспроможне подолати спадщину реґіональної нерівності та здискримінованості української мови. По-третє, це призвело б до постання "двох Україн" зі своїми етнічними націоналізмами, а отже - до неминучих сепаратистських тенденцій.
Сам Кучма, здається, усвідомив безперспективність цього шляху. Принаймні, від своєї передвиборної ідеї двох державних мов він відмовився досить скоро. Ухвалена 1996 року Конституція окреслила українців як корінну націю, їхню мову - як єдину державну, а росіян - як національну меншину, зафіксувавши поєднання в державній політиці громадянського й етнічного.
