ІДЕЇ РАННЬОГО МАРКСИЗМУ
Після Великої французької революції так званий третій стан (тобто платники податків, на відміну від дворянства й духовенства) вийшов на перший план. Перетворення цього стану на клас підприємців було невіддільне від формування робітничого класу, тобто позбавлених засобів виробництва пролетарів. Вже у вогні революції народилися течії, що поклали собі за мету розрубати гордіїв вузол станових суперечностей шляхом ліквідації приватної власності. А напередодні європейських революцій середини ХІХ ст. з’явився найбільш відомий документ революційного марксизму — «Маніфест Комуністичної партії». У ньому К. Маркс і Ф. Енгельс закликали робітничий клас встановити свою диктатуру і експропріювати приватну власність на засоби виробництва. У насиченій революційною грозою атмосфері такі ідеї здавалися простими і зрозумілими.
Суть «наукового», за запевненнями послідовників Маркса і Енгельса, комунізму полягала в експропріації буржуазії пролетаріатом, що висловлювалося в «Маніфесті Комуністичної партії» такою ємною фразою: «Комуністи можуть висловити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». (Маркс К. і Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії. — М., 1965. — С.48).
Ця фраза суперечила всій попередній історії цивілізації. Адже саме приватна власність перетворила первісну орду на суспільну структуру і поклала початок державницьким засадам. Які перспективи виникали в зв’язку з ліквідацією приватної власності і пов’язаних з нею товарно-грошових відносин? «Маніфест» передбачав, що такий акт з’явиться народженням колективної власності. Іншими словами, експропріація власників мала б перетворити вчорашніх пролетарів на сукупних власників засобів виробництва. Але колективна власність була давно перегорнутою в історії сторінкою. Чи могла вона слугувати стрижнем суспільного розвитку в добу банків і залізниць, якщо існувала лише в добу збирання і полювання?
На це запитання «Маніфест» відповіді не давав. На нього відповів сам Маркс за чотири роки до «Маніфесту». З приводу перших адептів комуністичного вчення, яких він називав утопістами, 26-річний Маркс в «Економічно-філософських рукописах» зазначив: «цей комунізм, який заперечує всюди особистість людини, є лише послідовним виразом приватної власності» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори. — Т. 42. — С. 114). Іншими словами, Маркс тоді стверджував, що приватна власність не може бути знищена, знищується лише попередній власник.
Напередодні революції 1848 року Маркс вже вважав, що диктатура пролетаріату переверне все життя суспільства і, зокрема, налагодить планове виробництво і розподіл матеріальних і культурних благ між людьми на зрівняльних началах. Допускалася лише відмінність в організації споживання, пов’язана з рівнем виробництва матеріальних благ. У першій фазі комунізму матеріальні блага мали б розподілятися за працею (комунізм виробництва), а у другій — за потребою (комунізм споживання). Перша фаза комунізму стала ототожнюватися марксистами з соціалізмом — багатозначним і популярним у масах поняттям. Немарксисти під соціалізмом розуміли політику державної допомоги найменш захищеним верствам суспільства, здійснювану шляхом додаткового обкладення податками заможних верств.
Коли К. Маркс і Ф. Енгельс працювали над «Маніфестом Комуністичної партії», вони ледве вийшли з юнацького віку. Після «Маніфесту» Маркс прожив ще 35, а Енгельс — 47 років. Це були роки, насичені напруженою працею. Матеріалізовані в книгах і статтях результати цієї праці посіли гідне місце в інтелектуальній скарбниці людства. Чи знайшли вони час, щоб розкрити urbi et orbi, яким чином станеться переростання приватної власності, якою визначалася історія цивілізації, у власність колективну, суспільну, комуністичну?
Вони не знайшли часу, хоча вдвох написали дві передмови до перевидань «Маніфесту», а потім один Ф. Енгельс написав ще п’ять передмов. Ніколи прямо не відмовляючись від висунених в «Маніфесті» прогнозів, вони зосередилися на дослідженні сучасного їм суспільства, яке називали капіталістичним. Але головна праця К. Маркса «Капітал» містила в собі фундаментальний постулат, який перекреслював революційне нетерпіння «Маніфесту»: «Суспільство не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати останні декретами» (Маркс К. і Енгельс Ф. — Твори. — Т.23. — С.10).
ВИНИКНЕННЯ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ
У післяреволюційній Європі марксисти стали соціал-демократами, тобто вибрали демократичні форми політичної діяльності. Такий вибір мав під собою об’єктивні передумови. Держава тисне на людей, але організації громадян (або підданих, які отримували фактичний статус громадян в конституційних монархіях) вже могли впливати на владу. Головне ж полягало в тому, що соціал-демократи пересвідчилися: по-перше, підприємництво є таким же видом творчої діяльності, як і всі інші; по-друге, набагато корисніше просуватися в напрямі демократичного узгодження інтересів праці та капіталу, ніж намагатися знищити капітал, який є таким же потрібним агентом виробничого процесу, як і робоча сила.
Тому у своїй практичній діяльності соціалісти не відкидали ні ринку, ні товарно-грошових відносин. Вони могли пропагувати посилення державного контролю за підприємництвом, перерозподіл бюджетних коштів на користь людей з низькими доходами або навіть націоналізацію засобів виробництва. Але ці, як і всі інші соціалістичні заходи, були для них лише методами зниження соціальної напруги. Приватне підприємництво вони вважали найважливішою сферою занять, яка давала можливість здійснювати соціалістичні заходи.
Демократичний вибір європейських соціалістів знайшов узагальнююче визначення в афористичному висловлюванні найближчого співробітника Ф. Енгельса Едуарда Бернштейна: «Те, що звикли називати кінцевою метою соціалізму, для мене ніщо, а рух — це все». Сам Енгельс вважав непотрібним відмовлятися від революційного марксизму. У цьому з ним був солідарний Карл Каутський, під впливом якого німецька соціал-демократія прийняла 1891 року Ерфуртську програму. Кінцевою метою соціал-демократичного руху програма проголошувала усуспільнення засобів виробництва і заміну анархії ринку централізованим розподілом продукції. Отже, засоби виробництва повинні були стати суспільною, тобто колективною власністю. Ерфуртська програма, як і написаний за 43 року до неї «Маніфест Комуністичної партії», не пояснювала механізму трансформації власності. Але ці документи принципово різнилися: програма К. Каутського передбачала домагатися кінцевої мети соціал-демократичного руху не революцією, а реформами.
РЕАНІМАЦІЯ ІДЕЙ РАННЬОГО МАРКСИЗМУ В СИТУАЦІЇ КРИЗИ
Е. Бернштейн та інші лідери європейської соціал-демократії відмовилися від догм «Маніфесту», оскільки побачили можливість встановлення соціального миру. Основоположники марксизму не сперечалися з цього приводу зі своїми учнями, але не змогли переступити через погляди, які поділяли до європейських революцій 1848—1849 рр. Проте знайшлися й такі учні, особливо в таборі російських соціал-демократів, які проігнорували тезу про неможливість перескочити через природні фази розвитку за допомогою революційних декретів. Вони підняли на щит догми раннього марксизму і зробили спробу втілити їх у життя, скориставшись світовою війною 1914—1918 рр.
Зовсім не випадково перша в історії світова війна спалахнула на початку ХХ ст. Не випадковими були й глибинні причини її виникнення. У другій половині ХІХ ст. передові країни Заходу вступили до індустріальної фази розвитку, яка характеризувалася появою високорозвиненого машинного виробництва. Державні інститути, природа яких не зазнала адекватних якісних змін, уперше дістали можливість мобілізувати колосальні ресурси. Ці нові можливості найбільш повно використовувалися в інтересах головної функції держави — військової. Ті, хто володів владою, дуже скоро пустили їх в хід, щоб силовими засобами вирішити завжди існуючі міждержавні суперечності.
Якісний стрибок у розвиткові продуктивних сил особливо переконливо матеріалізувався на полі бою. Війна втратила характер локальних кампаній, які розв’язувалися окремими битвами професійних армій. Вона стала позиційною, і фронт позначився на місцевості суцільною лінією окопів, нерідко в декілька рядів. Мільйони солдатів у цих окопах потрібно було обмундирувати, озброїти, навчити володіти зброєю та годувати. Потрібно було постійно відтворювати чисельний склад армій, які роками знищували одна одну.
Нову роль держави за умов такої війни одним із перших мислителів ХХ сторіччя відзначив М.І. Бухарін. У його «Экономике переходного периода» (1920) можна знайти такі проникливі рядки: «Війна 1914—1918 рр. поставила впритул питання про державну владу. З того моменту, коли імперіалістична держава вкинула на сцену історії десятки мільйонів людей і відразу ж виявила своє колосальне значення як економічний чинник, аналіз державної влади став на порядок денний для теоретичних і практичних дискусій. Життя державної організації, яка все в себе всмоктала — не життя суспільства, а життя держави стало на перший план. Якщо старик Гоббс писав у своєму «Левіафані», що немає влади, яка зрівнялася б із владою держави, то його «Левіафан» виявився б щеням у порівнянні з тією жахливою силою, яку виявив державний апарат фінансового капіталу» («Бухарин Н.И. Избранные произведения». — М., 1990. — С.91).
Не дивно, що збройний конфлікт планетарного масштабу призвів до різкого порушення рівноваги між державою і суспільством. Зрозуміло й те, що руйнуючий вплив світової війни виявився найбільшим у Російській імперії, де гострота соціальних суперечностей відкрито проявилася в 1905—1907 рр. Бухарін даремно кивав на країни «фінансового капіталу». Всевладдя державних інститутів затвердилося якраз у його власній країні.
Першу світову війну потрібно розглядати як цивілізаційну кризу. Дещо пізніше і в іншому вимірі історичного процесу ця ж криза виявилася у вигляді Великої депресії 1929—1933 рр. Як і революції кінця XVIII і середини XIX ст., катаклізми першої половини ХХ ст. послужили каталізатором перетворення традиційного суспільства на громадянське. Проте в країнах, які не змогли переконливо відповісти на виклики історії, ці катаклізми викликали мутацію держави та суспільства. Європейський континент забарвився в червоно-брунатні тони і був увергнутий у нову світову війну, яка за масштабами та трагічними наслідками значно перевершила попередню.
Для країн «золотого мільярда» лінія поділу в Другій світовій війні склалася винятково сприятливо. Вони виявилися на вигідних стартових позиціях при переході від індустріальної стадії розвитку до постіндустріальної і змогли скинути з себе тягар колоніальних імперій. Війна стала доленосною і для народів Радянського Союзу, які внесли вирішальний внесок у розгром нацизму. Разом із тим, ця перемога дала друге дихання несумісному зі справжнім громадянським суспільством радянському політичному режимові.
РАДЯНСЬКИЙ ЧИННИК У РЕВОЛЮЦІЇ
Як склалася така несумісність? Зосередимося на аналізі походження та природи радянської влади. Починати цей аналіз слід із відповіді на більш окреме питання: чим була Російська революція 1917 року? Треба відокремити міф від реальності і по-новому поглянути на явище, яке нещодавно називалося Великою Жовтневою соціалістичною революцією.
Завдання деконструкції радянського концепту перебуває в розділенні штучно сполучених і в з’єднанні штучно розділених понять. Необхідним є трикратне розділення/з’єднання комплексу всім відомих подій. По-перше, потрібно відокремити Російську революцію від революції в національних регіонах розваленої 1917 року імперії. По-друге, потрібно з’єднати в одне ціле дві штучно розірвані події, які знайшли статус самостійних революцій, поіменованих за назвами місяців старого стилю — Лютневу і Жовтневу. По-третє, потрібно відокремити Російську революцію зі всіма її регіональними модифікаціями від комуністичної революції, яка почалася в Центральній Росії після її захоплення більшовиками й перейшла майже на всю національну периферію колишньої імперії. Комуністична революція була набагато більш радикальною, ніж усі відомі історії революції. Саме тому комуністичні перетворення потрібно назвати революцією. Але вона не мала нічого спільного зі звичними соціальними катаклізмами, в ході яких мінялися влада і власники. Вона була планованою, а не спонтанною. І вона мала зовсім іншу тривалість, бо відбувалася у вигляді реформ, які нав’язуються державою суспільству. До речі, техніка «реформ згори» була добре відома в Росії з часів Петра І.
Комуністична революція тривала два десятиріччя поспіль, аж до Другої світової війни. Вона мала вигляд двох окремих штурмів, розділених досить тривалою передишкою — новою економічною політикою. Ленінський штурм 1918—1920 рр. уже після його припинення назвали «військовим комунізмом». Сталінський штурм 1929—1932 рр. перейшов у стадію стабілізації 1933—1936 рр. і завершився грандіозною «зачисткою» 1937—1938 рр., відомою в світовій історіографії як Великий терор.
Перехід від традиційного до громадянського суспільства міг відбутися в Росії лише революційним шляхом. Імперія більше ніж на півсторіччя відстала з революцією від своїх європейських сусідів. Через це об’єктивний розвиток ринкових відносин зробив авангардною силою в трансформаційному процесі не буржуазію, яка користувалася підтримкою імперських «верхів», а пригноблені «верхами» (спільно з буржуазією) народні «низи».
1905 року головну роль у революційних подіях зіграли робітничий клас і сформовані ним ради. Останні виникли як комітети для керівництва загальним страйком і не мали аналогів у європейській практиці (там страйками керували заборонені в Росії профспілки). Селянські «низи» були дуже розпорошені самими умовами сільськогосподарського виробництва, щоб являти серйозну загрозу імперії. Разом із тим у них був особливий рахунок до поміщиків і держави — економічний і психологічний. По-перше, селяни були змушені погоджуватися на найважчі умови оренди землі в поміщицьких латифундіях, щоб прогодувати свої родини. По-друге, з часу скасування кріпацтва пройшло не більше аніж півсторіччя, і мільйони селян добре пам’ятали рабське становище своїх рідних і близьких.
1917 року політична ситуація радикально змінилася. На історичній сцені з’явився грізний противник імперії — те ж селянство, але вперше об’єднане в роти і батальйони, зі зброєю, навичками збройної боротьби і явним небажанням гинути на передовій в ім’я чужих йому цілей. Ради солдатських і робітничих депутатів стали пануючою політичною силою, особливо у великих містах із численними тиловими гарнізонами, де відбувалася підготовка поповнень для фронту. Бути чи не бути монархії — вирішували керівники думських партій і головнокомандувачі фронтами — але з оглядкою на ситуацію, яка склалася. Ситуація виявилася такою, що монархія Романових впала за вісім днів. Після падіння самодержавства склалася небачена згуртованість політичних сил. Страх перед деструктивним радянським чинником об’єднав колишніх противників — партії ліберальної та соціалістичної демократії. Цей же страх примусив сили контрреволюції підтримати ліберальну демократію.
РАДИ Й БІЛЬШОВИКИ
Як поставилися до рад більшовики? У жовтні 1905 року в Росії одночасно з’явилися елементи двох альтернативних самодержавству політичних систем — законодавча Державна дума і ради робітничих депутатів. Перша з них відкривала шлях до розвитку громадянського суспільства, друга — закривала його. Вождь більшовиків В.І. Ленін не випадково ратував за перетворення рад на державну владу. Радянська влада розглядалася ним як прикриття диктатури його власної партії, бо «авангард пролетаріату» (цієї лукавої назви він удостоював лише більшовиків) повинен був формувати склад рад на всіх рівнях, аж до загальнодержавного. Це означало, що нова влада повинна була конструюватися не за волею виборців, які делегували своїх представників до рад, а за волею тієї політичної сили, яка пропонувала виборцям власні кандидатури. Більшовики не розглядали народні маси, які брали участь у виборчій кампанії до рад, як суверенну силу, яка породжує владу.
Відразу після прибуття з еміграції до революційного Петрограду в квітні 1917 року В.І. Ленін запропонував набір лозунгів, викладених у формі тез. Перша половина «Квітневих тез», починаючи з ключової «Вся влада — Радам!», пояснювала, яким чином більшовики можуть встановити свою диктатуру. Далі говорилося, для чого потрібна диктаторська влада: для будівництва комунізму. Більшовики повинні були перейменувати свою партію в комуністичну, прийняти нову, комуністичну за змістом програму, створити державу-комуну, організувати новий, комуністичний інтернаціонал. Програма створення держави-комуни була витримана в дусі революційного марксизму середини XIX століття: націоналізація землі, перетворення поміщицьких маєтків у радянські господарства, встановлення контролю рад за суспільним виробництвом і розподілом, злиття всіх банків в один загальнонаціональний банк.
Ленін був упевнений, що більшовики легко витіснять з рад конкурентні соціалістичні партії меншовиків та есерів. Він не задумувався, висуваючи лозунг «Вся влада — Радам!» у той час, коли останні контролювалися конкурентами. Адже з політичних партій лише більшовики вимагали реалізувати радянський лозунг негайної експропріації крупних власників — буржуазії та поміщиків.
І все ж вплив більшовиків у радах зростав дуже повільно. Вони витрачали на пропаганду більше засобів, ніж усі інші партії разом узяті. Але не всі їхні лозунги влаштовували народні «низи». У Російській революції, як і у всіх відомих людству попередніх революціях, не було комуністичної складової. Тому в серпні 1917 року вождь більшовиків вирішив тимчасово відмовитися від власних лозунгів і взяти на озброєння лише радянські.
Популярність у суспільстві, яку більшовики завоювали після серпня 1917 року, зазвичай пов’язується з їхньою участю в придушенні корнилівського заколоту. Однак зміна лозунгів ленінською партією вплинула на події незрівнянно сильніше. У вересні Петроградська, Московська та Київська ради вперше прийняли більшовицькі резолюції про владу. Спираючись на очолену Л. Троцьким Петроградську раду, більшовики за допомогою маніпулювання нормами представництва підібрали зручний для себе партійний склад II Всеросійського з’їзду рад і здійснили державний переворот.
Англійський історик Е. Карр не без підстав назвав Російську революцію більшовицькою. У кінцевому результаті саме більшовики забарвили її у свої кольори. Але один із лідерів Української революції В. Винниченко з не меншою підставою назвав більшовицький переворот робітниче-селянською революцією. Російська революція починалася в березні 1917 року як радянська й продовжилася в листопаді цього ж року також як радянська. До цього часу більшовики вже почали «перетікати» в ради. Незабаром під натиском чекістів від рад залишилася лише оболонка. Робітники та солдатські колективи зобов’язані були дисципліновано голосувати за кандидатів, підібраних більшовицькими парткомами. Не дивно, що Російська революція згасла в середині січня 1918 року — з розгоном Установчих зборів.
