У школах України вже почали викладати навчальну дисципліну, предметом вивчення якої є громадянське суспільство. Це і корисно, і необхідно, хоча не можна стверджувати, що в нашій країні сформувалося громадянське суспільство в загальноприйнятому значенні слова. Україна ще довго залишатиметься посткомуністичною, пострадянською, постгеноцидною.
Громадянське суспільство виникає в ході вільного розвитку суспільно-політичних сил як природний продукт розкладу традиційного суспільства. В Україні процеси розкладу суспільства традиційного типу були ініційовані революціями 1848—1849 рр. (у кордонах Австрійської імперії) і 1905—1907 рр. (у кордонах Російської імперії). Революції 1917—1918 рр. привели до розпаду імперій, до яких входили українські землі. Розпад супроводився колосальним сплеском творчої енергії багатомільйонних мас населення. Проте основна територія України опинилася у владі більшовиків, які знищили політичні сили, які протистояли їм і перебудували за своїм образом і подобою, тобто на принципах «демократичного централізму» всі суспільні структури.
Суспільно-політичне життя Радянського Союзу було активним і насиченим — не порівнювати з навколишніми країнами вільного світу. Воно мало, проте, особливість, яка мала цивілізаційний характер: всі структури та організації, починаючи від самої партії більшовиків і закінчуючи товариствами філателістів чи любителів риболовлі, виявилися намертво пов’язаними між собою. Суспільство перетворилося на моноліт, який функціонує за командами з одного центру. Сформульована до комуністичної революції теза вождя партії більшовиків про те, що не можна жити в суспільстві та залишатися вільним від суспільства, виявилася пророчою. У ленінській державі-комуні ніхто не міг залишитися віч-на-віч із самим собою. Поняття «вільного світу» виникло лише після того, як ця комуністична держава з’явилася на історичній сцені.
У населення пострадянських країн залишилися різні враження про радянську добу. Одні зі здриганням згадують минуле, читаючи опубліковані документи про злочинні дії держави щодо своїх громадян. Інші з ностальгією перебирають у пам’яті епізоди власного життя, наповненого всіма барвами буття. І тих, і інших — мільйони.
Як поставитися до радянського минулого, якщо керуватися розумом, а не почуттями? Як функціонувало радянське суспільство? Чому так уповільнені суспільно-політичні процеси, які віддаляють нас від нього і наближають до країн, які ми стали називати цивілізованими?
Щоб відповісти на ці запитання з достатньою переконливістю, потрібно висвітлити найбільш загальні закономірності переходу від традиційного суспільства до громадянського в світовому масштабі. Лише на цьому тлі стане зрозумілим, чому після революційного розпаду традиційного суспільства в колишній Російській імперії виникла така цивілізаційна мутація, як радянське суспільство — громадянське суспільство в радянській гамівній сорочці.
СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ
Аналіз розвитку суспільства неможливий без визначення його взаємовідносин із державою. Виділення держави з суспільства знаменує собою якісний стрибок в цивілізаційному розвиткові. Разом із тим взаємовідносини держави й суспільства відразу ж набувають антагоністичного характеру. Антагонізм долається лише після довгих сторіч історичного розвитку. Громадянське суспільство якраз і є результатом цього подолання.
Щоб виявити причинно-наслідкові залежності в розвитку суспільства і держави, потрібно ясно уявляти собі, якою ми бачимо ретроспективу, чим визначаються динаміка та пануючий вектор історичного процесу.
Потрібно відмовитися від телеологічного підходу до вивчення історії, який з самого початку закладений у теорії суспільно-економічних формацій. Очевидно, що минуле перетворюється на сучасне без заздалегідь певного вектора. А динаміку історичного процесу легко зрозуміти, скориставшись простою формулою А. Тойнбі: «виклик-відповідь». Коли колективи людей опинялися перед викликом, вони повинні були гідно відповісти, щоб уникнути розчинення в небутті.
Перші спроби розібратися в ході історії було зроблено ще в давнину. Бажаючи знайти в суспільних змінах якийсь сенс, мислителі античності розробили концепцію історичного кругообігу (аналогічно з явищами круговороту в природі). На їхню думку, життя людства рухалося замкненим колом, від розквіту до занепаду й навпаки. У середньовічній Європі ствердилося провіденційне розуміння сутності історичного процесу. Мислителі того часу вважали, що все відбувається відповідно до Божественного провидіння. За доби Просвітництва (ХVІІІ ст.) провіденціалізм було подолано. Пануюча тенденція суспільного розвитку під впливом стрімкого зростання техніки та економіки стала оцінюватися як позитивна. Тому історичний процес асоціювався з історичним прогресом.
Оптимістичний погляд на минуле протримався півтора сторіччя. Його не змогли похитнути ні світові війни, ні Велика депресія 1929—1933 рр. Крах нацистського «нового порядку» інтерпретувався як підтвердження прогнозу про позитивну спрямованість історичного процесу. Лише наприкінці ХХ ст., через загострення глобальних проблем, перспективи розвитку людства стали оцінюватися з меншим оптимізмом.
Історичний процес є цілісним, але його можна представити у вигляді декількох досить ізольованих один від одного потоків із різною динамікою (прогрес-регрес). Зміст його вичерпується, очевидно, трьома вимірами — технічним, соціально-економічним і суспільно-політичним. Якщо суспільство розвивається з різною динамікою в кожному з них, то нагромаджуються суперечності, які виявляються у вигляді криз, у тому числі — цивілізаційних.
За рівнем розвитку техніки історія людства ділиться на три етапи. Суспільствознавцям не вистачило фантазії, щоб позначити їх різними назвами, і вони виділили доіндустріальне (аграрне), індустріальне і постіндустріальне суспільства. Аграрне суспільство збігається майже з усією історією цивілізації. Індустріальне суспільство в країнах Заходу почало формуватися під впливом переходу від мануфактурного до фабрично-заводського виробництва з другої чверті ХІХ ст. Перехід до постіндустріального суспільства ініціювала Друга світова війна.
Соціально-економічний вимір історичного процесу характеризується, передусім, мірою розвитку товарно-грошових відносин і ринку. Здавалося б, уже пройдено всю дистанцію від натурального до товарного господарства, а ринок став глобальним. Проте торгівля в інтернет-мережі, яка з’явилася нещодавно, але встигла перетворити систему товарно-грошових зв’язків, слугує прикладом невичерпності ринкових відносин. Інтернет звів до нуля дистанцію в часі між виробництвом та реалізацією продукції.
Політичний вимір історичного процесу визначається розвитком людства від первісної орди до найвищого досягнення цивілізації — громадянського суспільства. Встановивши це, зосередимося на закономірностях формування суспільства та держави. Саме в їхніх взаємовідносинах виявиться та якість організації суспільно-політичного життя, яку ми стали називати громадянським суспільством.
ПОНЯТТЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Цей термін може означати як реальність, так і мрію. Еталоном реального громадянського суспільства є країни «золотого мільярда», в яких розвиваються демократичні традиції й затвердилася соціальна держава. Часом у пострадянській публіцистиці ці країни називають «цивілізованими».
У «цивілізованих» країнах, як і в усіх інших, чимало невирішених проблем. Проте вони забезпечують не лише на конституційному рівні, але й частіше за все — у реальній дійсності рівність громадян перед законом, свободу спілок, зборів і демонстрацій, право людини на життя й вільний розвиток своєї особистості, недоторканність особистості та житла, право власності, підприємницької та творчої діяльності, а також соціальний захист, включаючи право на працю, відпочинок, житло, медичну допомогу, гідний рівень життя.
Простір «золотого мільярда» сформувався за декілька останніх десятиріч. Ще нещодавно високий життєвий рівень населення країн Заходу забезпечувався переважно за рахунок експлуатації колоніальних народів. У більш віддаленому минулому їх життя підточувалося соціальними суперечностями, які часом знаходили вихід у кривавих революціях.
Люди розрізняються за багатьма ознаками. У минулому ці відмінності були джерелом війн — міждержавних, громадянських, міжнаціональних, релігійних. Хоча з розвитком військової техніки небезпека глобальних воєн знизилася, світ, як і раніше, стрясається від локальних конфліктів. Їх стане менше, якщо громадяни об’єднаються в організації, спроможні впливати на прийняття державних ухвал. Систему взаємопов’язаних і незалежних від державної влади організацій, які мають достатній політичний досвід і власний економічний потенціал, прийнято називати громадянським суспільством. Завдяки розвинутим інформаційним і транспортним комунікаціям воно діє в часі й просторі як єдиний організм. Таке суспільство в ході вільних виборів визначає персональний склад політичної еліти й через власні організації впливає на прийняття ухвал державними службовцями. Уперше з часу свого виникнення держава стає реально залежною від суспільства.
ФОРМУВАННЯ ТРАДИЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА
Розгляньмо, яким чином і чому члени суспільства змогли піднятися над державою, саме існування якого неможливе без апарату примусу і силових структур, які його обслуговують. Завдяки цій обставині держава завжди стояла над суспільством, хоча була його породженням і, до деякої міри, — складовою частиною.
Традиційне суспільство стало формуватися, коли первісна орда поступилася місцем родоплемінним колективам, тобто після того, як економіка привласнення (збиральництво і полювання) поступилася місцем економіці відтворення (землеробство і тваринництво). Якщо в економіці привласнення панувала колективна власність на природні ресурси, то економіка відтворення поклала початок приватній власності на засоби виробництва і отриману з їхньою допомогою продукцію. Будучи монополією особистості на володіння, користування та розпорядження майном, приватна власність формувала соціальні відмінності. У колективах із вираженою соціальною структурою виникали процеси державотворення, внаслідок чого вони отримували перевагу перед іншими в боротьбі за природні ресурси. Коли за допомогою більш досконалих засобів виробництва людина набула здатності виробляти матеріальні блага в більшій кількості, ніж було необхідно для її фізичного існування, вона сама стала ресурсом, придатним для володіння, користування та розпорядження. Тому боротьба за територію нерідко ставала боротьбою за можливість привласнення рабської праці. Проте в державотворчому процесі головним об’єктом привласнення був не військовополонений іноплемінник, якого перетворювали на раба, а населена селянами-общинниками земля. Стародавні держави, включаючи Грецію та Рим, не варто було б називати рабовласницькими. Державні інститути античності спиралися на вільного землероба. Цей же землероб складав основу війська, без якого держава немислима.
Осередки громадянського суспільства ми знаходимо в афінській демократії V століття до н.е., Римській республіці, яка народжувалася як спільність рівноправних громадян (civitas nostra), стародавньослов’янському вічовому ладі. Проте громадянське суспільство може існувати лише як цілісна система. Афінських громадян не можна розглядати окремо від рабів, працею яких створювалися сприятливі умови для роздумів про демократію. Римська республіка домагалася процвітання завдяки ресурсам, які вилучалися у негромадян у завойованих регіонах. Вічовий лад стародавніх слов’ян лише освячував авторитетом традиції народжувану владу князів, чи новгородської купецької верхівки.
Традиційне суспільство в своєму іншому вимірі було аграрним. На цій стадії держава могла існувати в різних формах, але в основі його завжди (за винятком специфічних кочових співтовариств) лежала власність на землю. Як правило, державна власність на землю персоналізувалася в особистості монарха, тобто була різновидом приватної власності. Правилом було й те, що монарх реалізовував право власності на землю шляхом передачі частини правомочності тим, хто виконував державні функції — військові, адміністративні, судові і подібне. Частина правомочності передавалася і селянам: їм дозволялося за умови несення повинностей користуватися спільно землею, яка в додержавні часи була їхньою колективною власністю. Необхідність примусу селян до несення повинностей згодом розвинулася в кріпосну залежність від монарха чи його васалів. Так у Європі виникли багатоступінчасті феодальні відносини землевласників і землекористувачів. Правило «васал мого васала — не мій васал» обмежувало владу верховного сюзерена. Лише після того, як монархи змогли спиратися на буржуазні шари, які виникли завдяки розвитку ринкових відносин, сформувався державний устрій, який сучасники назвали абсолютизмом. Французький король Людовік XIV міг із повним правом сказати про себе: «Держава — це я». У Росії, проте, замість феодальних відносин виникла холопська залежність представників привілейованих станів (аж до патріарха) від царя-самодержця, а кріпосна залежність селян згодом виродилася майже в рабство.
На стадії переростання аграрного суспільства в індустріальне (соціально-економічний вимір історичного процесу) і традиційного суспільства — у громадянське (суспільно-політичний вимір) державна власність перестала бути персоналізованою власністю монарха. Навіть у дореволюційній Росії, яка до кінця зберігала самодержавну форму правління, вона відокремилася від власності царської родини. За указом Павла I (1797 р.) державні селяни, які працювали на землі, виділеній у власність імператорської родини, оголошувалися окремим станом удільних селян. Від особистої залежності їх звільнили за декілька років до скасування кріпацтва.
РОЗКЛАДАННЯ ТРАДИЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА
Поняття «громадянське суспільство» виникло задовго до його реального втілення в життя. Констатацію цього факту можна висловити інакше: феномен ХХ ст., яким є громадянське суспільство, був позначений терміном, що дістався у спадщину від XVII і XVIII століть. Це тим більше правильно, що Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, пізніше — Ж.-Ж. Руссо і Ш. Монтеск’є вкладали в шукане поняття різний зміст.
Не виявляючи принципової різниці між категоріями держави і суспільства, мислителі все-таки намагалися розвести ці поняття. Т. Гоббс навіть спробував ствердити тезу про примат суспільства над державою, обгрунтовуючи його теорією природного права. Однак ця теза цілком уживалася в його вченні з захистом королівського абсолютизму. На відміну від Гоббса Дж. Локк вважав єдиним джерелом королівської влади згоду народу, що втілюється в суспільному договорі. Укладаючи такий договір, говорив він, піддані короля мають створити громадянське суспільство, щоб скористатися своїми природними правами. Ш. Монтеск’є пропагував ідею правління законів, яким зобов’язані були підкорятися всі люди незалежно від становища у суспільстві й державі. Він вважав, що закони можуть запобігти волюнтаризму правителя або диктатурі об’єднаних в політичні організації громадян. Німецький філософ Е. Кант переводив поняття громадянського суспільства в сферу етики. Для нього це було ідеальним становищем суспільства, коли кожний його член керувався вищим моральним законом — категоричним імперативом: стався до інших і до самого себе не як до засобу, а як до мети. Категоричний імператив забезпечував, на його думку, свободу кожної людини і її рівність в правах з іншими членами суспільства.
Після Американської і Великої французької революцій станове суспільство почало швидко розкладатися. Залишаючись традиційним, воно ставало класовим. Якщо раніше буржуазні верстви лише використовувалися монархами, які зміцнювали особисту владу, то тепер вони знайшли в державі власну політичну вагу. Співтовариство підприємців зобов’язувалося підтримувати державу податками в обмін на сприятливі умови своєї діяльності. З другого боку, держава, що втілюється монархом, визнала право власності буржуазії на засоби виробництва й інше майно, обмежуючись отриманням податків від прибутків. Ці тенденції в суспільному розвитку вловив Г.В.Ф. Гегель. Одним з перших він чітко розмежував поняття держави і суспільства. Громадянським суспільством Гегель називав співтовариство людей, в якому реалізовувалися приватні інтереси окремих індивідів. Держава, як він зазначав, випливала з громадянського суспільства, але не було тотожним їй. Вона являла собою політичну організацію, в рамках якої ставало можливим функціонування суспільства.
