Чергова криза в Україні пов’язана не з вадами державного устрою, а з неготовністю еліти й суспільства загалом суворо дотримуватися духу й букви основного закону. Та ж таки причина є основою всього політичного безладу в пострадянській Росії.
Коли ті чи інші діячі Росії дорікають Україні тим, що її перманентна криза породжена недосконалістю конституції, й стверджують, що недосконалою є (принаймні в пострадянських умовах) сама по собі форма парламентської республіки, вони й праві, й не праві.
Праві в тому, що скоригована наспіх Конституція України не є ідеальною так само, як далекою від досконалості є продиктована Єльциним під танкові залпи Конституція РФ. І не праві, бо вважають: якби не було в українській Конституції вад, українські політики суворо дотримувалися б її норм.
Справедливим буде казати про специфічні умови пострадянської реальності, але неправильним буде запевняти, що Росія й Україна як такі «не дозріли» до парламентської республіки.
Приклад Росії саме свідчить, що одна й та сама Конституція й проголошення вірності їй у 1990 й 2000 роки породжували зовсім різну політичну практику.
Конституція — всього лише інструмент, більш-менш досконалий. Але його можна використати по-різному, залежно від навичок і вміння того, хто його використовує.
Конституція Росії не лише не забороняє, а й передбачає можливість того, що Президент не матиме іншого виходу, крім призначити на посаду прем’єра людину, запропоновану парламентською більшістю. Для цього просто треба, щоб лідери цієї більшості були лідерами реальних політичних партій, мали справжню підтримку суспільства й не боялися конфлікту з Президентом, розпуску парламенту та нових виборів.
Навпаки, нинішня Конституція України не дозволяє Президентові розпускати парламент ні так, як він це зробив навесні 2007 року, ні так, як він це зробив зараз. У першому випадку — тому що для цього взагалі не було жодних прописаних Основним Законом підстав, у другому — тому що Основний Закон прямо забороняє розпускати достроково обраний парламент раніше, ніж через рік після його утворення.
Але іншим лідерам України, навпаки, легше раз за разом безглуздо ходити на вибори, результати яких зрештою ігноруються Президентом, ніж твердо відстоювати свою позицію в просторі прямої політичної дії, що передбачають антиконституційні дії Президента.
Тобто питання в людях. І насамперед не в людях «узагалі», «народі загалом», а в спроможності та якостях політичного класу, політичних лідерів.
Чому Єльцин перемагав у всіх політичних сутичках 90-х? Бо завжди готовий був йти до кінця і його влада означала для нього більше, ніж те, що він міг програти в боротьбі за неї: комфорт, безпека і, можливо, життя.
А його противники завжди свою безпеку, комфорт та статок цінили більше тієї влади, яку вони оскаржували і завжди в рішучий момент звертали і здавалися.
І коли прийшов Путін та побачив, що перед ним не політична еліта, не вожді країни, а натовп політично титулованих лакеїв, зрозумів, що на жодну дію, на жодний опір, крім інтриги, вони не спроможні, він, не особливо напружуючись, скрутив їх так, як ніколи й не розраховував це зробити Єльцин.
Чому Ющенко переміг Януковича вже в двох масштабних політичних конфліктах? Бо Янукович виявився особливо не готовий до боротьби до кінця. 2004 року він не боровся, а чекав, коли Кучма віддасть наказ розігнати Майдан. Сам віддати такий наказ він не зважився, не ризикнув, хоч з юридичного погляду, як прем’єр-міністр мав право. І погодився на юридично безглуздий та недопустимий третій тур. 2007 року він, зважившись йти до кінця, прийняв явно незаконні рішення Ющенка щодо розпуску парламенту й погодився на незаконні перевибори.
Ющенко виграв двічі не тому, що поганою або хорошою була Конституція (в обох випадках вона була різною), а тому, що виявляв більше наполегливості та нахабства.
Щоправда, тоді пружиною та опорою його дій була Тимошенко. Сьогодні він той самий прийом вирішив використати проти тієї, хто принесла йому перемогу в минулих протистояннях. І, звичайно, цікаво спостерігати, хто виявиться готовий зайти далі. Можна буде перевірити, чи вірно, що своєю перемогою та своєю владою Ющенко зобов’язаний виключно енергії Тимошенко, чи ні.
Суперечка про те, хто значущіший — Президент чи парламент — зрештою, перевірка того, кому погодиться підкоритися країна і, що іноді важливіше, структури державної влади.
Ті або інші опозиційні діячі, які стверджують свою значущість, кидаючи владі в обличчя звинувачення в нелегітимності, просто неграмотні. Оскільки не знають або не розуміють, що легітимність — не юридичний, а політичний початок.
Легітимний не той, хто законніший. Легітимний той, кому згодні підкорятися еліти та маси. Легітимність — річ не нормативна, а функціональна, це всього лише згода на підкорення.
Основи підкорення бувають різні: традиція (підкорення королю, закону, конституції); визнання раціональності дотримання деякого суспільного договору, закону; харизматичність — особиста довіра до того чи іншого політичного лідера.
Ні в Україні, ні в Росії немає традиції шанування конституції. Зокрема, через те, що практично всі рубіжні повороти останніх двадцяти років відбувалися всупереч діючим на той момент законам. Уся політична реальність обох країн — продукт порушення конституційного порядку. Звідси традиція нігілістичного ставлення до конституційних положень.
Ні в Україні, ні в Росії існуючі конституції не можуть розглядатися як прояви раціональної легальності: вони — скороспілий продукт тих чи інших державних переворотів — 1993 року в Росії, і 2004 року в Україні. Ні в Росії, ні на Україні вони не є результатом більш або менш широкої суспільної згоди, тобто не володіють цінністю в очах більшості суспільства. В Україні, якщо і вважати конституцію плодом певного компромісу, то не стільки між нині діючими політичними силами (та й узагалі не між політичними силами як такими), скільки між Ющенком і Кучмою. Кучми давно немає — що може змусити Ющенка дотримуватися угоди з ним? Лише сила тих чи інших політичних суб’єктів. Янукович, умовний наступник з боку Кучми, довів, що не є такою силою.
За відсутності як традиційної, так і раціонально-легальної легітимності, йтися може лише про легітимність харизматичну, тобто про підкорення не Конституції, а політичним лідерам — тому з них, хто виявить більше вольових якостей. У Росії таким лідером виявився Путін. В Україні питання вирішується.
Тому в основі нинішньої української кризи лежить питання не про парламент, а про майбутнього правителя країни.
Саме по собі це погано. Тому що, залишаючись у рамках харизматичної легітимності, суспільство ніколи і не прийде до раціонально-легальної, тобто до свідомого та розумного виконання конституції та законів.
Але це зовсім не означає, що українське або російське суспільство не дозріли для парламентської республіки. Це означає, що політичні еліти обох країн не володіють якостями еліти, вони дефектні, не готові відмовитися від комфорту та благополуччя не лише заради виконання своїх функцій, але навіть ради влади. А тому і заслуговують на відсторонення від виконання елітних функцій, що ігноруються нею.
