Історія може запропонувати аналогію до будь-якої події, яка відбувається в сучасності. Втім, хоч би як банально звучала фраза про те, що історія вчить лише того, що вона нічого не вчить, спостерігаючи за подіями в сучасному українському політикумі, постійно гнітючого відчуття дежа вю чи, ще гірше, «наступання на одні і ті ж граблі» — просто не уникнути.
Про історичну роль харківських угод, підписаних Президентом України Віктором Януковичем та президентом Російської Федерації Дмітрієм Медведєвим 22 квітня цього року, було вже сказано багато. Подія, що трапилася минулого тижня, вражає своєю неординарністю та неочікуваністю, а тому не дивно, що вона відразу ж розділила традиційних політичних опонентів на відверто ворогуючі табори. Одні з них безупинно намагаються підрахувати економічний зиск від підписаної угоди, інші безапеляційно називають «базово-газовий бартер» не чим іншим, як «зрадою національних інтересів України».
У цій статті не хотілося б вкотре цитувати аргументи за і проти підписаної угоди (вичерпний аналіз переваг і недоліків новонародженого міжнародного договору нададуть експерти у галузі економіки та політології). Натомість у контексті сучасних українсько-російських відносин заслуговують на згадку події, які відбулися не минулого тижня в Харкові, а 350 років тому на Наддніпрянщині.
Зі шкільного курсу української історії відомо, що 1648 року розпочалася національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, яка закінчилась створенням на території сучасної України незалежної козацької держави — Гетьманщини. Однак тривалі та виснажливі воєнні дії та неспроможність політичної еліти того часу поставити національні інтереси вище власних спричинили економічну та соціально-політичну розруху, яка увійшла в історію під назвою Руїна. Зі смертю Богдана Хмельницького Гетьманщина втратила сильного лідера, авторитет якого дозволяв приглушити владні амбіції окремих представників козацької старшини. Відтак розпочалася боротьба за гетьманську булаву, яка переходила від Юрія Хмельницького до Івана Виговського, а потім до Павла Тетері.
1663 року до влади приходить Іван Брюховецький. Непопулярний серед старшини, для того, щоб закріпити свою владу, він звертається за підтримкою до Московії. Однак допомога не дається задарма. 1665 року Іван Брюховецький першим (!) з українських гетьманів їде на поклін до московського царя, де й підписує сумнозвісні Московські статті, які серйозно обмежували суверенітет козацької держави та посилювали військово-адміністративну та фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статтями українська територія переходила під безпосередню владу московського царя, а гетьман втрачав можливість підтримувати дипломатичні стосунки з іншими державами. Збільшувалася кількість московських військ на території України, які, до того ж, мали утримуватися коштами козаків. Відтепер навіть вибори нового гетьмана мусили відбуватися виключно зі згоди московського царя. Як винагороду за подібні поступки Брюховецький отримав титул боярина (віднині він підписувався як «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин и гетман верного воиска вашего царского вирныи холоп и наинижшии подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкии») та Шептаківську волость на Чернігівщині. Таким чином, у XVII столітті інтереси цілої держави стали жертвою владних амбіції та потягу до збагачення однієї людини.
Відтоді при вступі на посаду кожен новий гетьман змушений був підписувати все нові та нові угоди. Глухівські Дем’яна Многогрішного, а згодом Котомацькі статті Івана Мазепи по частинах забирали козацькі вольності та применшували роль гетьмана до тієї межі, коли гетьманська булава з реального атрибуту влади на Наддніпрянщині перетворилася на банальний шматок металу, здатний лише символізувати минулий уплив та велич.
Саме за часів Руїни відбувся поділ України на Лівобережну та Правобережну. Причиною розколу тоді було аж ніяк не мовне питання (українці по обидва береги Дніпра розмовляли однією мовою) і не культурні відмінності (як нема подібних відмінностей між українцями Заходу та Сходу нині), а різне бачення тодішніми керівниками держави співпраці зі своїми сусідами та зацікавленість останніх у підігріванні подібного протистояння, щоб таким чином ослабити Україну та поступово, але невідворотно підпорядкувати її власним інтересам. Саме в другій половині XVII століття Україна потрапила у міцні обійми «братньої російської держави», для вивільнення з яких знадобилося понад триста років.
Україна сьогодні — це не Гетьманщина XVII століття. Важко навести ім’я сучасного українського політика, який би хоч віддалено заслуговував на порівняння з Богданом Хмельницьким, та й реалії міжнародного співробітництва зараз не ті, що були триста років тому. Втім, будуючи майбутнє своєї держави, як політикам, так і людям, що їх вибирали, ніколи не слід забувати про уроки її минулого.
