Щоправда, переважання «хамової» сили в українському менталітеті часто трактується як «вроджене почуття соціальної справедливості», а декому той руйнівний плебейський потенціал, який найпомітніше домінував в Україні упродовж ХVI-ХVII ст. (на противагу елітарній княжій Русі), навіть видається печатками «одвічного українського демократизму», в чому, мовляв, наш народ на цілі століття випередив феодальну Західну Європу. Насправді ж то був банальний розгул субпасіонарної черні, рятуючись від якої Богдан Хмельницький змушений був бити чолом московському цареві, щоб бодай той гарантував привілеї козацькому станові. Якби в нас були які-небудь паростки того, що нині Захід називає демократією, то, без сумніву, ми не мали б колапсу, в якому наприкінці XX століття опинився «свободолюбивий», такий «мудрий» і «працьовитий» український народ. А з тим вродженим почуттям, либонь, ліпше було б не злазити з дерев, аніж пускатися в ризиковану Еволюцію.
Поблажлива Історія вкотре дала нам шанс збудувати власну державу. Та знову, із затятою закономірністю, відбувається руйнування всього, що ще можна зруйнувати. Тож і виникає запитання — уже зовсім не риторичне: а чи варто ображатися, що цивілізований світ цурається народу, який нездатен облаштувати власне буття? І не варто й надалі перекладати вину за власну імпотентність на підступи сусідів — можна подумати, що в когось ті сусіди ліпші. Причини необхідно шукати в собі. А відтак — руйнувати такі милі українському серцю, але вже всуціль вкриті мохом, численні наші стереотипи. На один з таких стереотипів — відсутність дужої чоловічої потенції в українській психології — вказав Сергій Удовик в статті «Базова установка: перемогти. Україна в пошуках маскулінності» («День», № 165).
І потрібно визнавати, що колапс України — економічний, політичний, суспільний — це закономірний наслідок того, що український народ не мав і не має ієрархічно побудованого цілісного, а отже — життєздатного, суспільства.
Тому звернення до цієї теми газети «День», яка в № 161 помістила статтю Володимира Співаковського «Дефіцит олігархії», треба вважати гарним знаком: необхідно, нарешті, всіма засобами сприяти, щоб у нашому колективному менталітеті корінним чином змінилося ставлення до ієрархічної структури суспільства. Особливо, що стосується вершини суспільної піраміди, бо про середній клас уже мовлено й писано чимало, а ось серйозного, без запобігання перед «демократичним» загалом, аналізу ролі головних дійових осіб поки що не було.
Передовсім, що впадає у вічі при розгляді будь-кого процвітаючого суспільства і що є визначальним для його динаміки, — це структурованість. Причому таке суспільство — не просто сукупність рівнозначних підгруп, а множина, структурована ієрархічно — в тому сенсі, що одні групи принципово переважають інші за якимось показником. Колись індійський містичний законодавець Ману розділив людей на чотири групи — варни чи касти: шудри, вайші, кшатрії та браміни. Найсуттєвіше тут, що це — не імперативний закон, як його часто трактують поборники соціальної рівності, а природний розподіл людських особистостей.
Неупереджений аналіз показує, що представники різних каст відрізняються, передовсім, розміром поля дії, необхідного для соціальної самореалізації людини. Так, для шудра достатньо існування сім’ї; він тільки відтворює себе і дає деяку частку виробленого продукту для потреб вищих каст. Для вайш, потреба в яких неминуче виникає при суспільному поділі праці, сфера діяльності значно ширша; вайші сприяють обміну продуктами розділеної праці. Для наступної варни, кшатріїв-воїнів, поле дії ще більше зростає. Вони гарантують існування державного чи бодай протидержавного утворення та його складових. І, нарешті, діяльність брамінів призначена для суспільства як цілого; вони дають духовну складову суспільства, в той час, як три інших касти реалізують матеріальне буття. Така четвериця, зі співвідношенням 3:1, є природним архетипом Самості — як окремого індивіда, так і суспільства.
Цікаво, що в розвиненому суспільстві чисельність людей в різних кастах змінюється квантовано, стрибками — на порядки, подібно до інших закономірностей в нашому Всесвіті.
Принагідно варто згадати і про заборону шлюбів між представниками різних каст, що, звісно, викликає благородне обурення емоційних «демократів». Та, мабуть, краще було б замислитися, у чому полягав сенс заборони змішування каст, чому тих, хто народився від батьків з різних варн, називали чандалами чи недоторкуваними і проганяли із суспільства? Може, у цьому мудрий Ману все ж запримітив якусь небезпеку для народу?
Видатний психоаналітик Еріх Фромм часто підкреслював, що людині разом зі здібностями, талантом завжди даються й сили, щоб їх реалізувати. Поскільки у представників різних каст — за визначенням — досить різний діапазон дії, то, зрозуміло, й імпульс тих сил у них суттєво різний — пропорційно до розміру поля діяльності. Пропорційним є й ступінь усвідомлення відповідальності за свої рішення. А тепер уявімо собі людину з інтелектом шудра і з імпульсом кшатрія. Напевно, немає нічого страшнішого. Адже такий гібрид почне енергійно і авторитетно чи авторитарно втілювати в життя шудрівські ідеали. Оце і є чернь. Не шудри, а чандали — чернь. Шудри ж — необхідна складова повноцінного суспільства, як і вайші, кшатрії та браміни.
В Європі в Середні віки прототипами чотирьох варн були селяни, третій стан, рицарство та духовенство. Взагалі цей суспільний архетип четвериці — звісно, у різних формах — реалізовувався у всіх народів в усі часи; як природний поділ людей він гарантував розвиток суспільству. Альтернативами четвертинно структурованому суспільству може буте племінна юрба з родовими кланами чи військова хунта — з акцентом на силові міністертва.
Звичайно, національні традиції та рівень суспільного розвитку накладають свій відбиток на конкретну реалізацію архетипу. Але ніколи стратегію суспільства не визначали шудри чи вайші — навіть поголовними референдумами; це прерогатива невеликого числа представників верхівки. Для їх позначення греки ввели в обіг слово «олігарх» — таке популярне нині в східнослов’янскому геопросторі.
Полюбити олігархів. Володимир Співаковський у своїй статті вдало зауважив, що в розвитку кожного суспільства чергуються періоди домінування олігархічної та демократичної влади. Олігархи інвестують суспільство й гарантують йому розвиток матеріальної бази, та відтак решта суспільних прошарків починають вважати себе ущемленими (так воно часто і є) і переходять в наступ, домагаючись соціального захисту, пільг і т.д., і т. п. Через це закономірно зменшується вклад в оновлення основних фондів виробництва і, зрештою, настає економічна криза, яка може супроводжуватися і кризою політичною. В економіці існує навіть так званий цикл Кондратьєва (тривалістю 50—100 років), коли мусить повністю оновитися матеріальна база суспільства.
З кризи суспільство завжди виводять олігархи — не демократичні маси, якими б працьовитими та «мудрими» вони не були. Саме олігархи нутром відчувають, куди варто направляти фінансові потоки, які саме пріоритетні напрямки варто інвестувати. Та й взагалі, олігархи в усі часи інвестували всі великі починання в історії людства. Великий задум Олександра Македонського об’єднати Захід і Схід так би й залишився «маніловською» мрією, якби не багаті олігархи, які профінансували його перші походи. Точнісінько так монгольський вождь Темучин без капіталу, інвестованого під його проекти хорезмськими та согдійськими олігархами, які контролювали рух товарів і фінансів від Ірану до Китаю, ніколи б не став Чингісханом — найзнаменитішою людиною тисячоліття.
І духовний розвиток немислимий без солідної підтримки багатих людей. Не від імені якогось «демократа» чи що пішла ідея спонсорства, а від знаменитого римського багатія Мецената. А нині найсуттєвішу підтримку науковцям на пострадянському просторі надав крупний фінансист Джордж Сорос, а не численні вболівальники за долю української науки. Та й Ліга українських меценатів об’єднує найбагатших представників діаспори.
Писати про роль і значення олігархів для сучасної України — значить повторювати те, що прекрасно проаналізував В. Співаковський. Висновок єдиний: без крупного капіталу, без координаторів фінансових потоків розвиток України неможливий. Але до формування українського клубу олігархів ще вельми далеко. Ба, навіть його виникнення ще не гарантує визначального впливу на ситуацію в державі, як те проглядається, наприклад, в Росії, в якій, здається, може початися епоха солдатських імператорів — подібно до того, що відбувалося в Римській імперії наприкінці її остаточного розпаду.
Україні спочатку потрібно позбутися такої національної риси, як заздрість до багатих, і усвідомити, що розвиток можливий тільки в повноцінному, ієрархічно структурованому суспільстві. Тоді і з’являться олігархи.
ЦИТАТА «Дня»
«Я переконаний також, що ці міркування, які спочатку стосувалися царства грубої сили, фізичного залякування, мають стосуватися і царства економіки. Навіть якщо держава захищає свої громадян від залякування фізичним насильством (як це робиться, в принципі, за системи необмеженого капіталізму), вона може позбавити нас усіх сподівань своєю неспроможністю захистити від зловживань економічною владою. У такій державі економічно сильний все ще вільний залякати економічно слабкого і загарбати його свободу. Необмежена економічна свобода за цих умов може бути такою ж саморуйнівною, як і необмежена фізична свобода, а економічна влада може бути майже такою ж небезпечною, як і фізичне насильство, адже той, хто має надлишок продуктів, може змусити тих, хто потерпає від голоду, «вільно», без застосування насильства, прийняти рабство. А знаючи, що держава обмежує свою діяльність придушенням насильства (і захистом власності), меншість економічно сильних може таким чином експлуатувати більшість економічно слабких».
Карл ПОППЕР,
«Відкрите суспільство та його вороги»
