Магія чисел, закладена стародавніми греками, в першу чергу Піфагором, продовжує нас причаровувати. Так звані «круглі дати», або близькі до них, дають нам привід згадувати події, прискіпливо їх аналізувати, достеменно вивчати. 1020-ліття прийняття християнства на Русі привертає увагу суспільства і до події, і до самої суті християнства, а точніше, виходячи з наших історичних умов, до православ’я, зокрема православ’я українського. Так, хоч загальні богословські питання в межах традиційної релігії є спільними для багатьох народів, кожен вносить у розуміння, традиції, оформлення свої національні особливості. Чому на Русі «перемогло» християнство-православ’я? Є легенда за Нестором-літописцем про вибір Володимиром монотеістичної релігії, що повинна змінити язичництво. Але на той період відомості про різні релігії та конфесії були не тільки «на слуху», а й народи Київської Руси- України мали змогу спілкуватись з представниками різних релігійних вірувань, що перебували як «заморські гості». А деякі історики впевнені, що якась частина автохтонного населення Руси-України ставали християнами до дати офіційного хрещення. Чим же приваблювало їх християнство? Думається, в першу чергу тим, що сьогодні ми називаємо ментальністю народу, тобто с півпадінням психологічних особливостей, притаманних більшості людей, а основними догмами-правилами, які пропагує релігія. А саме, це звернення до «внутрішнього закону», почуття справедливості, часто-густо за рахунок нехтування «зовнішнім законом», який влада використовує, порушуючи принцип справедливості. Адже саме з цього і почалось християнство, як спротив проти талмудистського використання закону. Найкраще це висловлене у «Першому посланні ап. Павла до коринтян»: «Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало? Жало ж смерти — то гріх, а сила гріха — то Закон» (15.56). Християнину, особливо православному, достатньо десяти загальних заповідей, навіть того менше, головної ідеї Нагорної проповіді: роби іншому так, як хочеш, щоб робили тобі. Не хочу зіштовхувати між собою різні релігії і конфесії, кожен народ обирає те, що йому ближче, але треба розуміти, що ментальність народу, нації — це не пусті слова, не іграшки, а дуже серйозні речі. І право кожного народу жити за своїми принципами, а обов’язок інших — поважати це право, принаймні при проживанні на території автохтонів.
У наведеному вислові з Євангелія закладено і другу, привабливу для людей, особливість. Уперше в історії розвитку людства суспільно-політична течія, яка виступила у вигляді релігії, розділила добро і зло, чітко указавши на їхніх носіїв. Перечитайте давньогрецькі міфи, в них з однаковими оцінками розповідається про жертовність і агресивність, про любов і зраду, про жорстокість і милосердя... Та й у Старому заповіті далеко не всі вчинки діючих осіб отримують притаманні нам сьогодні оцінки. Як Господь відділив світло від пітьми, так християнство чітко і однозначно не просто розділило добро і зло, але і дало їм відповідну моральну оцінку. Саме в цьому величезна сила і значення введення християнства. Як приклад згадаємо життя і Ольги, і Святослава, і дохристиянського Володимира. Багато їхніх учинків з сьогоднішніх позицій ми вважаємо аморальними, таке сприйняття є заслугою християнства, а в ті часи хитрість і підступність, порушення своїх обіцянок були нормою, особливо якщо допомагали досягти певного успіху.
І ще одна зміна, до якої поступово привело християнство. З самого початку християнські проповідники виступали проти розпусти, дехто такі принципи називав ханжеством. Розберемось у цьому. Аналізуючи занепад Римської імперії, можемо прийти до висновку, що цьому значною мiрою сприяла і розпуста римського суспільства. Жінки типу Мессаліни знаходили коханців iз гладіаторів і їм подібних, відкрито народжували від них дітей, які разом з батьками-вільновідпущениками витісняли у суспільстві з високих посад тих, кого сьогодні ми назвали б інтелектуальною елітою. Поряд з падінням моральних принципів, на що неодноразово вказував у своїх промовах Цицерон («о часи, о звичаї»), все більше проявляється падіння інтелектуального рівня. Бастарди були хорошими бійцями, але для воїна, не кажучи вже про відповідального громадянина, необхідний і інтелект; його зменшення і далося взнаки. Введення християнства поступово (ці процеси відбуваються на протязі багатьох поколінь) стабілізувало інтелектуальне життя Європи і врешті-решт вибухає Ренесансом і добою Просвітництва. В Україні-Руси подібні процеси також прослідковуються, хоча бувають більш «розмитими» через те, що зачіпають значно ширші народні кола.
Зауваження щодо особливостей українського православ’я. В основі воно зберігає первинну ментальність нашого народу, хоча і витримує також з боку інших конфесій, в першу чергу російського православ’я, хоча і такого, що збiгається за церковними канонами, але і такого, що має відмінності у практичній діяльності. Російське православ’я з часів Петра I знаходилось під значним впливом протестантизму, чому в Україні опирались, причому найбільшому впливу піддавались такі риси суспільно-політичного життя, як тісна співпраця церкви з владою, більш жорстке втручання у особисте життя та інше. На жаль, опиратись впливам стає все більш складно, що призводить до спотворення ментальних рис українського народу, нехтування ними у суспільному житті, нав’язування принципів, коли панує «зовнішній закон» усупереч внутрішньому почуттю справедливості.
У цьому плані важливим є питання про роль церкви у нашому житті. Здається, що коли навіть комуністи заграють з церквою, не кажучи про величезну підтримку з боку держави, коли є можливість вільно відвідувати служби і проводити обряди, коли назвати себе невіруючим непрестижна, а атеїзм майже поза законом, ми повинні були б отримати розквіт християнської моралі, братерської любові, торжество справедливості. Ми ж «маємо, що маємо» і це дає привід замислитись над багатьма питаннями функціонування і християнства, і церкви як його основного провідника, і державних структур, представників яких ми періодично спостерігаємо зі свічками перед святими образами. Сьогодні всі навчились хреститись, а носіння натільних (?!) хрестиків стало новою модою і святкування релігійних дат відбувається на офіційному рівні. Подібних питань значно більше, а от відповіді на них невтішні. Щось не те «в українському королівстві»! І над цими питаннями необхідно замислюватись не під час святкування певних дат, а постійно, до тих пір, поки не будемо спроможні святкувати і радіти тому, що ми святкуємо.
