Що взагалі таке парламентська більшість? Визначати її, виходячи з рішення тих чи інших завдань парламенту, не варто. Завдання там — різні, вельми ситуаційні: з питання про поліпшення побутових умов життя депутатів можна легко зібрати і конституційну більшість. Звичайно, говорити про те, що більшість може бути сформована на основі приналежності до складу коаліційного уряду, — можна. Але який коаліційний уряд, коли на порядку денному — бюджет? Фракції домовляються з приводу уряду, приходять до Ради, там бюджет і — всі посварилися раніше, ніж мова взагалі зайшла про уряд.
Спочатку розібратися з бюджетом, а потім — вже виставивши на торги уряд — формувати більшість? Насправді, цілком можливий варіант, але ось тема більшості настільки розбурхує політикум, що, мабуть, без її вирішення бюджетним процесом парламентарії просто не зможуть примусити себе зайнятися.
Який вихід? Схоже, не обійтися без формальної процедури фіксації цієї більшості. Це, загалом, просто: керівники фракцій, які утворять більшість, підписують деякий політичний меморандум, у якому досить лаконічно вказано моменти, що їх об’єднують, а ще вони ставлять підписи під договором про обов’язкове консолідоване голосування фракцій — у випадках, якщо необхідність такого голосування прийнята на координаційній раді більшості. Зрозуміло, пункт про консолідоване голосування повинен бути прийнятий і всередині фракцій (з цього приводу, до речі, в багатьох фракціях можливі проблеми — відповідно, заодно й уточниться склад фракцій).
А ще потрібно розрізнювати дві парламентські більшості: просту і конституційну. Розрізняти та говорити, нарешті, вже про просту, тому що звідки тепер взяти конституційну? Взагалі, вони потрібні для вирішення різних завдань, причому гравці і те, у що вони грають, — різні історії в двох випадках.
Але і це не все. Якщо більшість все-таки виникає, тоді тут же потрібно забезпечити гідне політичне життя меншості (яка, легко зрозуміти, автоматично виникне в момент виникнення більшості). Меншість нікуди з Ради не подінеться, а повністю позбавляти її прав — не тільки недемократично, а і просто неконструктивно.
Звичайно, меншості залишається можливість реалізовувати свої інтереси у випадках, які не стають предметом консолідованого голосування більшості, але цього явно недостатньо. Звичайно, у світі ситуація компенсується, наприклад, постами в комітетах, норма представництва меншості в яких також фіксується.
Хто є фігурантами нинішнього процесу формування більшості в Раді? Принаймні, кого називають ЗМІ?
Володимир Литвин. Але спікер, звичайно ж, не може не тільки формувати більшість, а й очолити її згодом. Він керує всім парламентом і повинен враховувати інтереси всіх фракцій. Так що ідея Сергія Тiгiпка, яка полягає в тому, що Литвин повинен зайнятися більшістю, була не дуже доречною і справедливо заслужила відсіч самого Литвина. Але, зрозуміло, спікер повинен мати з більшістю нормальний робочий контакт — інакше зрозуміло, у що перетвориться робота Ради. Випадок конституційної більшості — трохи інший, там уже можливі варіанти.
Віктор Медведчук. Його, насправді, може цікавити передусім нормальна робота, конструктивність парламенту і відсутність Ющенка на посту прем’єра.
Віктор Ющенко. Для нього виграшем буде пост прем’єра. Якщо ж він відчуває сумніви в результаті, то йому — потрібно залишатися загадковим, влаштовувати конференції та «круглі столи» й підтримувати невизначеність. Він пробує грати з «трійкою», але це, очевидно, результату дати не може. При цьому «НУ» не володіє насправді золотою акцією в справі складання більшості, крім того — зараз немає ніяких процедурних гарантій тому, що при досягненні якихось умов Ющенко отримує бажаний пост. Так що поки для нього основним ресурсом залишається все та ж його фірмова незрозумілість, в черговий раз продемонстрована щойно: варто йому було лише підписати договір із С. Тiгiпком, як тут же він заявив про те, що цей документ не є договором про створення більшості. Зрозуміло, стратегічним завданням Ющенка є підтримка свого рейтингу.
Юлія Тимошенко. Їй, очевидно, більшість не потрібна зовсім. Їй потрібно перенести свою барикадну лінію всередину Ради, парламент, зайнятий законодавством, їй протипоказаний. Тобто: більшості не повинно бути, нехай зберігається невизначеність — нехай всі так і намагаються домовитися, ніяк не домовляться, вона ж на цьому фоні виглядає прекрасно цілісною і послідовною. Ця невизначеність дещо відрізняється від незрозумілості Ющенка: тільки тому потрібна невизначеність відносно політичної ситуації загалом, а Тимошенко — саме парламентська.
Петро Симоненко. У простій більшості не бере участь, це не його гра. Він може виступити гравцем тільки у разі більшості конституційної. Але в чому його відмінність від Мороза і Тимошенко: у нього є ресурс, а в них — ні. То навіщо він бере участь у «трійці» — важко сказати.
Олександр Мороз. Він взагалі не є гравцем. Звичайно, у нього можуть бути якісь власні бюджетні претензії, але вони навряд чи здійсненні.
Сергій Тiгiпко. Виступає як координатор, «сітьовий» політик. Розраховує стати прем’єром, але, оскільки свого ресурсу у нього немає, то його ресурсом є саме ця комунікабельність. Здійснює «човникову дипломатію» між основними гравцями. Його, зрозуміло, при цьому використовують (як плата за надання йому цього ресурсу). Ця комунікаційна функція припиниться після досягнення результату, отже — Тiгiпко, як ніхто інший, зацікавлений у реальному і конкретному результаті для себе особисто.
Словом, враховуючи різноманітні та багатосторонні інтереси політичних сил, доводиться передбачати, що процес, який іменується створенням парламентської більшості, може настільки захопити його учасників, що до самої більшості справа так і не дійде. Але потрібен саме результат, а не «круглі столи».
ДО РЕЧI
На прес-конференції опозиційних сил у Дніпропетровську лідер обласної організації УНР і координатор обласної політради блоку «Наша Україна» Іван Шулик назвав справжньою «несподіванкою» для соратників В. Ющенка «в регіонах України» угоду про створення парламентської більшості у Верховній Раді. Підписання цього документа В. Ющенком його соратник із Дніпропетровська вважає якщо не помилкою, то «ілюзією», оскільки, на його думку, в рамках такої більшості, враховуючи «різношерстий» склад учасників, неможливо вирішити «питання розподілу влади». «Така угода, — впевнено зазначив І. Шулик, — носить тимчасовий характер», а створення більшості «не буде реалізоване».
Не заперечуючи тієї обставини, що політичні маневри столичного керівництва «Нашої України» поставили у дуже незручне становище прихильників блоку в регіонах, які активно беруть участь у акціях опозиції, І. Шулик усе ж зауважив, що і «стрілятися» з цього приводу «ніхто не збирається». Позиція дніпропетровської обласної організації УНР, сказав він, «залишається колишньою — ми і надалі маємо намір виступати спільно з опозицією». Подібну рішучість місцевих «костенківців» вітають і ліві, і «Батьківщина».
Тим часом «несподівані кроки» В. Ющенка, судячи з усього, все більше дезорієнтують його прихильників на Дніпропетровщині. Якщо обласні організації УНР та ПРП разом із соціалістами, КПУ та «Батьківщиною» активно приєдналися до мітингів опозиції, то решта учасників блоку «Наша Україна» вважали за краще діяти більш обережно та з оглядкою. Так обласне керівництво НРУ (Удовенко), заявивши про свою підтримку акції «Повстань, Україно!», водночас відмовилося співпрацювати з комуністами, нібито через ідейні міркування. Більш того, воно виступило проти вимоги відставки дніпропетровського губернатора Миколи Швеця, з яким у НРУ є домовленість про співпрацю. Таку позицію «удовенківців» І. Шулик охарактеризував як прагнення «відсидітися на печі», попутно висловивши думку про необхідність реорганізації обласної структури «Нашої України».
Чи дійде справа до чергового конфлікту між двома рухівськими організаціями, які скоса дивилися одна на одну навіть під час виборів, поки невідомо. Проте єдність «наших українців» в області, схоже, знову поставлена під сумнів.
