Одеса продовжує залишатися потенційною гарячою точкою України. Зараз температуру знижено, але хвороба не відступила. Її лише загнано вглиб. Загнано, як самими одеситами, так і представниками місцевої політичної еліти. І не лише місцевої. Яка «довга гра» чекає Південну Пальміру і чим все може закінчитися?
ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ
Проект «Новоросія» в його путінсько-царьовському вигляді закінчився в Україні більш як місяць тому — 2 травня, коли «одеське спалювання» стало точкою біфуркації в українській кризі. Одразу після цих подій Україна була як ніколи близька до прямого російського вторгнення. Між 3 і 11 травня — датою «референдумів» на Донбасі — ми були максимально близькі до початку повномасштабної війни з Росією. Причому, якби не було подій 2 травня, загроза новоросійського сепаратизму продовжувала б нависати над Півднем країни так само, як і над Сходом. Дуже пасивно поводилося на той момент міське й обласне керівництво, й надто багато фактів свідчило про скупчення в Одесі значної кількості озброєних осіб, скажімо так, антиукраїнської політичної орієнтації. Безневинний, на перший погляд, табір прибічників «русского мира» на Куликовому полі був прикриттям для зовсім не безневинних громадян, готових виступити проти центральної влади зі зброєю в руках і підтримати можливу російську агресію.
2 травня сталася акція попередження, а по суті багаторівнева спецоперація, всі закулісні таємниці якої розкриються хіба що в середньостроковій історичній перспективі. За тиждень до «апокаліпсису», що передбачався на 9 травня, в Одесі був нанесений фактично, превентивний удар по «колорадизації» Півдня. Ці події могли прискорити російське вторгнення, але в результаті мали протилежний ефект — зупинили його. Звісно, позначилися тут події вищого порядку — в першу чергу підрахунок економічних і фінансових втрат (зокрема неформальних), яких могла завдати путінському оточенню пряма агресія до України.
Схоже, що на початку травня певні сили й персонажі в Україні вирішили діяти на випередження: треба було «приховати пухлину» потенційного одеського сепаратизму, поставивши тим самим перед доконаним фактом і Путіна, і українське керівництво. Зокрема й керівництво майбутнє: перемога Петра Порошенка вже тоді здавалася цілком реальною (за умови, що вибори взагалі були б проведені). І Путін у ситуації, що склалася, виявився не на висоті. Зате виграв Ігор Коломойський: уже невдовзі він особисто приїхав до Одеси представляти нового губернатора — свого соратника Ігоря Палицю. Одеса важлива для губернатора Дніпропетровщини, за повідомленнями ЗМІ, після обрання Петра Порошенка президентом він розмовляв з ним про збереження Палиці на губернаторській посаді. Здавалося б, зважаючи на патріотичну позицію Коломойського й зменшення проявів сепаратизму по всій «дузі» від Харкова до тієї ж Одеси, ситуація увійшла до контрольованого русла й потенціалу до повторення донбасівської ситуації на Півдні вже немає. Проте голос одеситів на виборах міського голови, що відбулися одночасно з президентськими, вносить дисонанс у цю гарну картину загальної «патріотизації» Південного Сходу.
ВИБІР ОДЕСИ
Два головні претенденти на посаду мера Одеси — колишній двічі градоначальник Едуард Гурвіц й колишній глава фракції Партії регіонів у міськраді Геннадій Труханов — уже майже зі старту виборчої кампанії згуртували довкола себе максимально можливі для аполітичної в цілому Одеси сегменти електоральних симпатій. Труханов, згідно з усіма опитуваннями, випереджав свого суперника. Незважаючи на безумовну концентрацію довкола персони Гурвиця проукраинськи налаштованої одеської громадськості, проти нього грало якраз те, що він уже двічі обирався мером. При цьому в «багажі» Гурвиця був і дуже неоднозначний досвід судових баталій 1998, 2002, 2005 і 2010 років за крісло мера. Окрім 2005 року, в всіх інших умовах він не зміг відстояти своє право бути міським головою. А 2005-го його обрання мером із запізненням було проведене на хвилі куцих «помаранчевих люстрацій». У результаті — у Гурвиця немає в очах одеситів іміджу переможця. У нього імідж людини, доля якої залежить від центральної влади й конкуренти якої часто виявляються сильнішими й жвавішими. Крім того, дві каденції Гурвиця закономірно принесли з собою як позитив, так і негатив — і для одеситів практичні питання, пов’язані з незаконною приватизацією, забудовами, зношеною інфраструктурою й іншими бідами великого міста, стали вагомим аргументом, що врівноважує проукраїнську позицію Гурвиця. У результаті, більша частина жителів, що прийшли на вибори, проголосувала за принципом «аби не Гурвиць».
Інша річ — ким є його конкурент і переможець мерських перегонів Геннадій Труханов. Обравши його, Одеса отримала менш істеричну й адекватнішу з особистого погляду, але вельми небезпечну політично реінкарнацію Олексія Костусєва, який перебував на посаді мера в 2011 —2013 роках. Наслідки цього можуть бути дуже серйозними.
Геннадій Труханов завжди був одним з відомих одеських «русофілів». За часів фактичного управління міста тандемом Олексія Костусєва й одіозного бізнесмена, голови партії «Родина» Ігоря Маркова Труханов також був помітною фігурою, що грала на «російській балалайці». Навесні цього року він почав свою мерську кампанію з фактичної підтримки Антимайдану на Куликовому полі. За Труханова агітували і Марков, і Сергій Ківалов, який також є одним з головних одеських «русофілів». Сам Марков у мери не подався — й уже один цей факт свідчить про те, що проросійські сили в місті вирішили не розпиляти симпатії. Серед агітаторів за Труханова виявився й колишній губернатор області Едуард Матвійчук, який також аж ніяк не заважав свого часу «витівкам» Костусєва й Маркова. Таких однозначних «друзів» уже достатньо, щоб згуртувати довкола себе весь проросійський сегмент одеських виборців, але тут у Труханова з’явився ще й неочікуваний союзник в особі Юлії Тимошенко.
Союзницство це було ситуативним: коли вже стало зрозуміло, що Едуард Гурвіц заручився підтримкою Петра Порошенка, Тимошенко нічого не залишалося, крім зробити ставку на фаворита мерських перегонів. БЮТівська команда почала завдавати посилених ударів по оточенню Гурвиця, звинувачуючи його людей у причетності до подій 2 травня. Подібні заяви, зокрема, робив міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. По суті, підтримував Труханова й впливовий в області народний депутат Олександр Дубовой, який є, як писали ЗМІ, соратником Олександра Турчинова. Саме Дубового після одеських подій звинувачували в тому, що він несе відповідальність за призначення глав силового блоку в місті, зокрема, заступника начальника ГУ МВС в Одеській області Дмитра Фучеджі, що скандально прославився під час подій 2 травня. Так склався парадоксальний, на перший погляд, союз бютівців і явних прибічників Росії, що підтримували колишнього «регіонала». Утім, пам’ятаючи горезвісне вихваляння Ігоря Маркова, якого Тимошенко назвала «новим харизматичним лідером Південного Сходу», в подібному союзі немає нічого дивного — окрім його цинізму.
Але хоч би якими були зусилля «новоросів» і бютівців для просування Геннадія Труханова в мери, нічого не сталося б без настрою самих одеситів. Про вплив антирейтингу Едуарда Гурвиця на перемогу Труханова вже говорилося. Далася взнаки й безумовна мобілізація всього проросійськи орієнтованого електорату міста — особливо після 2 травня. Але не менше був мобілізований і проукраїнський електорат. Але був важливим іще один чинник. Терези симпатій одеситів гойдалися, поки на них не була кинута гігантська «гиря» у вигляді впливу Коломойського.
Сам Труханов підтвердив, що зустрічався з Коломойським, звісно, відмовившись повідомити деталі зустрічі. Такі заяви просто так не робляться. Навіть якщо на момент передвиборної кампанії подібне «зізнання» можна було трактувати як підвищення ставок у боротьбі з опонентом, то після підсумків виборів стало зрозуміло — зустріч проходила недаремно. Та й одеський бізнес до моменту виборів був багато в чому мобілізований на підтримку Труханова. У результаті перемога Труханова бачиться об’єктивною, хоча, можливо, й «дотягнутою» (різниця з Гурвицем, яку останній безуспішно спробував оскаржити, становила більш як 10%).
ТРИ ПРИПУЩЕННЯ
І тут ми підходимо до найголовнішого питання — навіщо патріотичному олігархові України Ігорю Коломойському «русофіл» Труханов? Перша відповідь здається простою й зрозумілою — «нічого особистого, лише бізнес». Інтерес Коломойського в Одесі — це передусім порт і його нафтоперевалка. До речі, губернатор Палиця пов’язаний з Коломойським саме за «нафтовою лінією»: він управляв НПЗ у Надвірній (Західна Україна), що належить Коломойському, потім на початку 2000-х — «Укртатнафтою». У Коломойського — давній інтерес до Одеського НПЗ і до місцевого припортового заводу. Не варто забувати, що до 2011 р. «Приват» контролював у Іллічівську паливний термінал, тамтешній рибний порт і зерновий термінал «Бориваж» у третьому за значимістю порту регіону — Південному. Натиск «сім’ї» Януковича змусив Коломойського угамувати інтерес до регіону. І ось настала час знову збирати й примножувати активи. А з такими планами потрібен злагоджений тандем губернатора й мера найбільшого міста. За «300% прибутку», як казав ще Карл Маркс, можна на багато які речі закрити очі — зокрема й на політичну орієнтацію окремих політиків.
Едуард Гурвіц, який бачив своїм «покровителем» Петра Порошенка й узяв у союзники партію УДАР, не вписувався в позиції бізнес-інтересів Коломойського. А Труханов — вписується. Головна версія тут така: дуже важливим бізнес-чинником, що визначає інтерес дніпропетровського губернатора до Одеси, є контроль над нафтогаванню тутешнього порту, через яку після анексії Криму проходить більша частина нафтоперевалки в Україні. Оператором нафтогавані з середини 1990-х є компанія «Синтез Ойл» — її відносять до контрольованих «Приватом». Під час передвиборної кампанії ЗМІ, що опонували Труханову (зокрема мережеві), писали про його інтерес у «Синтез Ойлі» й нагадували, що серед його співвласників — бізнесмен Олександр Жуков — тесть Романа Абрамовича. А зв’язок Абрамовича й Путіна — це таємниця Полішинеля. Ось у цих «небезпечних зв’язках» і криється реальна небезпека для політичного майбутнього Одеси й України. Адже бізнес любить не лише тишу, а й відсутність кордонів.
Навіть якщо всі свідчення про зв’язок Геннадія Труханова з Ігорем Коломойським (і тим паче з Абрамовичем) — усього лише плід конспірологічних фантазій, що виникли на грунті вивчення бізнес-реєстрів, залишаються очевидними факти: в регіоні, керованому соратником дніпропетровського губернатора, на чолі обласного центру стала людина, ніколи не помічена в проукраїнських симпатіях. Звісно, після виборів Геннадій Труханов запевнив, що він — прибічник єдиної України й ніякого сепаратизму в місті немає й бути не може.
Є й друга думка — що базується на парадоксі. Труханов не заважає Коломойському саме тому, що... має авторитет серед проросійськи налаштованого населення Одеси. Мовляв, «ватницькі» заміри в найбільшому місті півдня України краще тримати під контролем через перевірену людину (нехай і небезгрішну), ніж чекати, поки прибічники «Новоросії» знайдуть собі інших кумирів. Така позиція означає, що загравання з ідеєю «русского мира» й одеської «особливості» в місті триватиме, але не буде — до певного часу — являти серйозної загрози для держави.
І тут напрошується ще одне, третє, припущення: а що, якщо гра великих персон з Одесою далеко не закінчена? Що, якщо спроба «приручити» й поставити під контроль сепаратистські настрої в Одесі — лише фаза великої гри й видима верхівка айсберга? Що, якщо кінцевою метою є не просто монополізація нафтоперевалки, покупка активів та інші радощі великого бізнесу, а ставка на монополізацію політичного впливу в одному з ключових для України регіонів? І що в будь-який момент, коли центральна влада в Києві захоче безпосередньо підсилити свої позиції в області, активність місцевих прибічників Росії раптом різко зросте — й погасити її буде неможливо без звернення до одного з наймогутніших (а на той момент, можливо, єдиного реально могутнього) українського олігарха? Адже таким чином — роздуваючи і гасячи небезпечні для цілісності України настрої в південному регіоні країни, можна утримувати свій вплив на цій території довгі роки. А Путін ніколи не залишить своїх посягань на нашу територію й не відмовиться від «новоросійських» фантазій.
А МОЖЕ, ВАРТО ПОЧЕКАТИ?
Хоч би як там було, сам факт обрання мером Одеси людини, в якої у друзях і соратниках — представники аж ніяк не патріотичного сегменту одеської еліти, вже несе в собі небезпеку. Незалежно від того, хочуть, можуть і чи контролюватимуть прояви сепаратизму в області олігархи або центральна влада. Таке голосування свідчить про ступінь русофільських настроїв у головах одеситів — і ці настрої поки досить значні. І, можливо, дійсно все-таки поки краще дати їм «перезріти й перегнити», користуючись патріотичним трендом теперішнього моменту й найближчого майбутнього?
Урешті-решт, якщо такі одіозні персонажі, як колишні мери Руслан Боделан і Олексій Костусєв, як ті ж Ігор Марков і Сергій Ківалов не змогли за півтора десятки років зробити Одесу повністю русофільською, то зараз для розвитку «новоросійських» настроїв у місті грунт ще більш хисткий. Зростання патріотичних настроїв очевидне, й протягом 3-5 років вони реально можуть почати домінувати в розумах городян. Якщо, звісно, історія дасть Україні й Одесі ці роки, і в іграх політичних важкоатлетів Південній Пальмірі знову не уготована роль «точки біфуркації»...
