Те, про що впродовж останніх тижнів поговорювали в навколорелігійному середовищі, таки стало дійсністю. На своєму засіданні 8 листопада цього року Кабінет Міністрів України постановою № 1575 прийняв рішення про реорганізацію Державного департаменту у справах релігій і Державного комітету у справах національностей та міграції та утворення на їхнiй базі Державного комітету України у справах національностей та релігій.
ТРОХИ ІСТОРІЇ
У свою незалежність Україна увійшла разом з Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів. Незважаючи на прийняття 1991 року демократичного за своїм духом Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», було очевидним, що ця рада є рудиментом радянського минулого, принаймні саме так вона сприймалася у релігійному середовищі. Тому невипадково, що 25 липня 1994 р., на самому початку своєї першої президентської каденції, тодішній Президент Л. Кучма, який на той час ще стояв на більш-менш демократичних позиціях, своїм указом ліквідовує вказану раду, натомість створюючи Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. Зауважимо, що Положення про вказане міністерство було підписано тодішнім главою Адміністрації Президента України, нинішнім віце-прем’єром із гуманітарних питань Д. Табачником.
Подальше життя показало об’єктивну неефективність даного органу для розв’язання складних, особливо у середині 90-х років, міжцерковних відносин, а також для налагодження ефективних державно-церковних відносин. Як наслідок, через півтора року, в жовтні 1995-го, утворюється Державний комітет України у справах релігій, а у липні 1996 р. вказане міністерство ліквідується.
Державний комітет проіснував набагато довше свого попередника — до 2005 р. Про його діяльність сказано багато, зокрема позитивного. Однак не варто забувати і про те, що цей комітет був органом державного впливу на релігійну сферу, тобто на церкви та релігійні організації, що найбільш яскраво проявилось у моменти найбільшого соціального напруження: 2002 р. напередодні початку акції «Повстань, Україно» та під час президентських виборів 2004 р. Мова, зокрема, йде і про звернення до народу з осудженням дій опозиції з боку формально незалежної Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, яка насправді керувалася з боку останнього. Це сформувало негативне ставлення до комітету як з боку окремих, релігійних діячів, так і з боку опозиційного до грудня 2004 р. політикуму, і врешті-решт викликало ліквідацію Державного комітету Президентом України у квітні 2005 р. Натомість було створено Державний департамент у справах релігій, але в якості вже не центрального органу виконавчої влади, а урядового органу в складі Міністерства юстиції.
МОТИВАЦІЯ
Iз самого початку існування департаменту його керівництво повело боротьбу за поновлення статусу центрального органу виконавчої влади, в різний спосіб обґрунтовуючи доцільність цього. Хоча теза щодо необхідності повернення державному органу у справах релігій статусу центрального органу виконавчої влади суперечить конституційному принципу відокремлення церкви від держави. Прихильники підвищення статусу згаданого органу апелювали тим, що подібні центральні органи існують і в інших, зокрема європейських країнах. Але при цьому замовчувалось те, що в абсолютній більшості випадків вони функціонують або там, де існує державна церква, або в країнах із тоталітарними режимами.
Нас переконували, що наявність такого органу сприятиме гармонізації міжконфесійних відносин. Однак саме ліквідація Держкомрелігій сприяла активізації діяльності релігійної спільноти України та її представницького органу — Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Хоча безсумнівною є також наявність таких проблем, які не можуть бути розв’язані автоматичним підвищенням статусу цього органу. Тим більше, що переважна частина міжконфесійних конфліктів потребує судового розв’язання, у відповідності до Конституції України та чинного законодавства, та неухильного виконання судових рішень. Наділення ж органу у справах релігій такими функціями не відповідає не лише духу адміністративної реформи в Україні, але i європейському курсу нашої держави.
Разом з тим створення Держкомнацрелігій цілком логічно вписується в свідоме чи підсвідоме бажання прем’єр-міністра Януковича поновити систему виконавчої влади у тому вигляді, в якому вона існувала за часів його першого прем’єрства (стосовно як інституцій, так і персоналій).
КОМУ ЦЕ ВИГІДНО?
Вочевидь, аргументи керівництва Держдепу щодо необхідності підвищення його статусу були прихильно сприйняті новим керівництвом країни. Так, за доцільність такого кроку висловився 20 жовтня під час зустрічі із членами Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій голова Верховної Ради О.Мороз. Але хоча керівники Держдепу тривалий час добивалися перегляду свого статусу в бік його підвищення, вони отримали, як здається, не зовсім те, що хотіли. Бо виходячи з тексту урядової постанови, можна вважати, що Держдеп практично так і залишиться департаментом, хіба що у складі Державного комітету. І, крім того, — на другому, порівняно із справами національностей, місці. А це не сприятиме ефективності процесам розбудови гармонійних державно-церковних відносин. Крім того, можливі суттєві кадрові зміни у керівництві нинішнього Департаменту, оскільки не виключено, що новопризначений голова комітету приведе разом iз собою на керівні посади власну команду.
За наявної інформації, посада керівника новоствореного органу належить до квоти Комуністичної партії. Варто нагадати, що у своїй передвиборній програмі КПУ чітко зазначає свою прихильність лише до «канонічного православ’я». Так само для ідеологічних документів партії є характерною гостра критика УПЦ КП, католицизму та протестантизму, не кажучи вже про новітні релігійні рухи. Фракція КПУ послідовно виступає проти «втручання» з боку Константинопольського патріархату в ситуацію в українському православ’ї і закликає Вселенського патріарха не підтримувати стосунки з «неканонічними» українськими православними церквами без погодження з Московською патріархією. Не так давно Петро Симоненко ініціював звернення до Генерального прокурора України щодо незаконності реєстрації УПЦ КП 1992 р. Як бачимо, очікувати від представників даної політичної сили послідовного дотримання свободи совісті не доводиться.
Лідер Компартії Симоненко відверто заявляє і про те, що комуністи й надалі розглядають релігію як опіум для народу, незважаючи на усі свої реверанси на адресу «канонічного» православ’я. Практична діяльність Компартії та її парламентської фракції у релігійному питанні більш відповідає саме традиційним для них атеїстичним переконанням. Протягом 2002—2003 рр. ця партія була єдиною політичною силою, яка підтримувала ухвалення законопроекту щодо внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (реєстр. № 1281), розробленого Держкомрелігій, яким передбачалося суттєво розширити повноваження останнього, тобто створити можливості для більш широкого втручання державних органів у діяльність релігійних організацій. Іншими словами, сьогодні справа формування державно-церковних відносин може потрапити до «надійних» рук.
Нагадаємо, що представники антикризової коаліції — регіонали, соціалісти та комуністи — вже двічі знехтували чітко заявленими інтересами Церков і релігійних організацій, не підтримавши законопроекти щодо надання релігійним організаціям права постійного користування земельними ділянками та права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів. При цьому їхня риторика під час обговорення вказаних законопроектів дуже нагадувала пасажі радянської антирелігійної пропаганди. Тому сьогодні мова не йде про створення сприятливих для церков умов. Залишається лише варіант створення такого органу в інтересах державного впливу на церкви та релігійні організації. Варто також нагадати, що впродовж усієї історії свого існування Держком у справах релігій боровся за отримання контрольних функцій, зокрема по відношенню до релігійних організацій. Можна припустити, що новостворений орган піде цим же шляхом. А це вже вочевидь загрожує як релігійній свободі в Україні зокрема, так і демократичним процесам в нашій державі загалом.
