Народ втомився боротися з проблемами, що йому весь час підкидає влада, яку він же й утримує. Україна втомилася від тих, хто вважає себе владою.
Народ втомився! Втомився від постійного передодня великої політичної війни або чергової революції. Від очікування гіршого, від свого постійного страху опинитися на пероні, у той час як потяг стрімко мчить у якесь світле майбутнє, де, і це вже зрозуміло кожному, місця для всіх не вистачить. Більше того — туди потраплять обрані. Обрані ким? Вони самі кажуть, що обрані народом... Повний абсурд!
Українці втомилися від постійної надії, що хтось прийде і вирішить усі їхні проблеми. Втомилися жити в неблагополучній країні. Втомилися вірити людям, які вже давно самі не вірять у те, що проповідують.
Хто ж знав, що вираз «ці руки нічого не крали» був зовсім не констатацією факту, а попередженням про те, що трапиться вже наступного дня після інавгурації. А рук виявилося стільки!..... Сьогодні кумократія стала найзвичайнісіньким явищем, хоч минуло всього якихось три роки. У систему управління, у владу, ринув нескінченний потік дітей, кумів, племінників, партнерів із бізнесу та сексу. Сьогодні навіть директор школи, начальник УВС або головлікар районної лікарні вважається «політичною» посадою, і під час зміни місцевого або навіть вищого керівництва йому практично напевно загрожує, як мінімум, реальна спроба звільнення. Не кажучи вже про суто адміністративні посади. А влада в останні роки змінюється із завидною регулярністю...
З’явився навіть зворотній ефект, коли не знаходяться бажаючі обійняти, наприклад, посаду голови районної адміністрації. Люди просто бояться, що погодившись сьогодні отримати владу від «помаранчевих», вони та їхні сім’ї відчують серйозні наслідки, якщо завтра до влади прийдуть «біло- блакитні» і навпаки. Наприклад, у Дніпропетровській області через це тривалий час було понад десяток вакансій голів райдержадміністрацій. Апофеозом цього абсурду, як ви пам’ятаєте, було масове гоніння на чиновників 2005 року. Ми й сьогодні вважаємо це справжніми політичними репресіями. З чиєї б сторони це не виходило. Найяскравішим, а від того й найстрашнішим прикладом може служити ситуація в Закарпатській області, коли після приходу до влади Ющенка — Балоги в області почалася справжня облава на інакомислячих, а членство в СДПУ(о) стало мотивом, щоб позбутися роботи не тільки члену опозиційної партії, але й усім членам сім’ї нашого партійця. У цей процес були втягнуті також правоохоронці, фальсифікувалися судові справи, відбирався бізнес, навіть якщо це був тільки кіоск на базарі.
На жаль, сьогодні в Україні йде зовсім не боротьба ідеологій, де противники в чесному і відкритому поєдинку демонструють переваги своєї моделі суспільства. Сьогодні, накопичивши колосальні ресурси на грабунках власного народу, неоліберальний монстр, прикрившись личиною демократії, веде боротьбу не стільки за владу (вона в нього є), скільки на знищення політичного інакомислення.
На межі дев’яностих трапилося те, що дійсно вважається називати революцією. Оскільки змінилося все: економічна й політична формації, духовні принципи та пануюча ідеологія. А замість марксизму-ленінізму, нехай і понівеченого комуністичною бюрократією пізньорадянського зразка, прийшов його величність зелений долар. Услід за доларизацією економіки відбулася масова доларизація людських душ. У міру подолання економічних труднощів, викликаних переходом до капіталізму і деякого приборкання його «дикої» стадії, більш точно почали викристалізовуватися ідеологічні напрями, характерні для української політики. І якщо до кінця дев’яностих у країні тривала рівна боротьба лібералів — прихильників вільного капіталізму і прихильників соціалізму, то після 2001 року ситуація була різко переламана в бік неолібералізму.
Те, що сьогодні відбувається в Україні — стало втіленням одного з найгірших сценаріїв, що могли трапитися. Ми породили Дракона, який турбується лише про власне черево й лицемірно плює на закон і громадян, які його годують. Сьогодні цей Дракон, як мінімум, с трьома головами, які з цієї причини завжди можуть пояснити свої вчинки політичною доцільністю і політичною домовленістю між собою, що вже замінює нам і закони, і Конституцію. Проте вони не втрачають надії незабаром так підігнати законодавство до своїх потреб, що його вже й не доведеться порушувати. Найсвіжіший приклад: те, як були оголошені вибори в Києві, стало зразком нинішнього політичного театру абсурду, коли спочатку був ухвалений вирок, а потім судді оголосили про початок слідства.
Нинішня ситуація, коли різнокольоровий лібералізм став пануючим, виникла ще через одну причину — це довгий ланцюжок помилок, допущених політичними силами, що сповідують ідеї соціальної справедливості. У тому числі, коли особисті амбіції переводили головний принцип соціалізму — cолідарність — у риторичну площину; це призвело до того, що ліві сили в Україні виявилися роз’єднаними й розбитими практично поодинці. А неолібералізм, майстерно прикрившись лівими ж лозунгами і різнокольоровими знаменами, переміг. Але суть кожного з них — голий капіталізм. Тому цей монстр досить швидко злився в триголового Дракона.
Хто вб’є Дракона? Убити його зможе могутній, реально сильний і згуртований ідеологічний противник, який зможе протипоставити ліберальному популізму нову українську соціальну демократію. Саме вона повинна стати світоглядом для людей — прихильників лівої ідеї. На жаль, однією з помилок лівих було те, що наша ідеологія будувалася на загальних принципах і розвивалася більше для внутрішньопартійного вживання, а не для конкретного виборця.
Тільки об’єднавши ліві сили в один могутній кулак і створивши новий, актуальний загальний порядок денний лівого руху, ми зможемо розраховувати на успіх. Сьогодні альтернативи об’єднанню лівих сил просто немає. І я радий, що в Україні цей процес уже почався. Ми чудово розуміємо, що це складно й не так швидко, як хотілося б. Щоб кардинально змінити обличчя лівого руху нам потрібно, передусім, змінитися самим, змінити своє розуміння історичної ролі лівого руху в Україні і, найголовніше, — зрозуміти той ступінь відповідальності, який у зв’язку з цим лягає на плечі кожного учасника процесу об’єднання.
Більше того, ми повинні розуміти, що буде серйозна і жорстока боротьба, бо Дракон не може й не захоче так просто віддати владу — він без влади, джерела свого існування, загине назавжди. Він жорстокий і підступний, постійно пристосовується, мімікрує, змінює забарвлення, може створювати псевдоліві клони, на які не шкодує грошей. Останні, до речі, дуже просто відрізнити від справжніх лівих: сьогодні справжні прихильники лівої ідеології критикують різнокольорових лібералів і закликають до об’єднання лівих сил, а маріонетки на кожному кутку кричать, що саме вони істинні прихильники соціалізму і, помітьте, критикують переважно опонентів правлячих лібералів. За це їм гроші й платять.
Сьогодні українці не відчувають себе в безпеці у своїй власній країні. Не відчувають безпеки, коли входять у власний будинок або відкривають свій бізнес, коли переступають поріг лікарні, міліції або суду, коли набирають у склянку воду з крану або купують продукти, коли відправляють дитину до школи, а потім проводжають до армії. Але найстрашніше, що громадяни вже не відчувають себе в безпеці від своєї власної влади, а йдучи на вибори, вже не вірять, що влада їм цю безпеку зможе гарантувати.
СДПУ(о) поставила своїм стратегічним завданням — забезпечити соціальну безпеку кожного громадянина України. Ми віримо, що ліві сили зможуть об’єднатися і вбити Дракона, який простяг свої кігті над країною.
