Незважаючи на численні проблеми в українській політиці, директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди, академік Національної академії наук України Мирослав Попович упевнений, що наша країна повільно, на «волах», але рухається до демократії. Із Мирославом Володимировичем, звісно, можна погодитися, але постає питання, а якою ж є ціна демократії для українського народу? Які ж плюси й водночас мінуси в розвитку нашої країни бачить український філософ?
— Мирославе Володимировичу, в чому ви бачите причини нинішнього українського безвладдя?
— Це наслідок хаотичності самого українського політичного світу. Наприклад, як створювалися в нас так звані політичні партії? Будь-яка партія повинна захищати якусь ідею, й на кожні вибори в неї має бути свій пакет розв’язання тих чи інших проблем, у якому все продумано й розраховано. Наші партії створювалися на базі хаосу, після розвалу КПРС, як корпорації людей, які хочуть досягти успіху в політиці. Часто формування партії відбувалося на базі територіального або якогось іншого чинника. А політична програма — обличчя партії, в них починає формуватися тільки тоді, коли вони обирають собі якусь електоральну нішу. Хоча вони б могли обійтися й без цієї ніші, але їм же ж треба, щоб у них була своя тверда людина-виборець. Зрештою в суспільстві складається система симпатій-антипатій, яка потім проявляється на виборах. Система, яка до політики немає жодного відношення.
По суті, сьогодні наша країна розколота на дві великі групи. Одна з них тяжіє до центру і заходу України, друга — до півдня й сходу. Тут певною мірою є й економічні передумови, оскільки південний схід України — більш індустріалізований регіон. Але дивує те, що до передвиборного пакету політичних партій входять гасла, які жодного відношення до цього економічного розподілу не мають. НАТО чи не НАТО, потрібна російська як друга державна чи ні, адже люди в цьому абсолютно не компетентні. Це професійні питання, питання культури країни, вони не повинні бути центральними серед усіх проблем. Зрілість у підході до розгляду низки проблем потребується від політиків, а не від громадян України. Але тут я згадую думку одного народного депутата, який казав, що, захищаючи свою політичну силу, він іноді замислюється над суттю самої проблеми, про яку він говорить. Тобто людина бореться тому, що тут свої, вона прийшла з ними до влади, тут її кар’єра, її партія й лише іноді замислюється, а може супротивники в цьому питанні все-таки праві. Така-от киселеподібна структура політикуму й визначає крайню нерівновагу політичної ситуації в Україні. Тому невідомо, чого слід чекати від політиків завтра.
— Ваш приклад з народним депутатом стосується Тараса Чорновола, який нещодавно вийшов зі складу Партії регіонів?
— Так. Якщо звернути увагу на політичну біографію Тараса Чорновола, то можна прослідити таке. Спочатку це був типовий український націонал-демократ, але тут його доля не склалася, вочевидь, хтось його образив. Тоді він іде до своїх противників, сподіваючись, що там знайде раціональне зерно, але й там його хтось образив. Отже, йому довелося покинути й цю партію. Мені це нагадує часи феодалізму з історії, коли всі князі воювали між собою з особистих мотивів. Я думаю, в українській політиці мине ще чимало років, аби змінилися критерії розрізнення: хто? з ким? і навіщо?
— Як ви гадаєте, чого варто чекати від наступних дострокових парламентських виборів?
— Виголошувати якісь пророцтва в нинішній політичній ситуації — це невдячна справа. Україна не може жити одна на незаселеному острові, оскільки міститься в гущавині всієї світової політики й економіки. Україна завжди була «мостом» між євразійською Росією й Заходом. Захід сьогодні вирішує такі проблеми, які вимагають від його політиків неабиякої сміливості, оскільки при владі на Заході здебільшого перебувають політики правого спрямування. Це передусім викликано тим, що в Європі збільшується міграція населення з «третього» світу. Ми сьогодні є свідками того, як ліберальні політики на Заході приймають рішення про втручання держави в економіку. Бо, якщо вони цього не зроблять, попереду нас чекають десятиліття рецесії. Хоча вони ж іще недавно критикували президента Рузвельта за те, що він «поліз» в економіку, а самі користуються його методами. Взагалі, на Заході відбуваються великі зрушення у сфері філософії політики, зокрема політичної дії. Наша країна не готова до таких змін. Українські політики думають лише про те, як облаштувати свою виборчу нішу, а не про стратегічні плани для України. Тому залишаються лише сподівання на їхній здоровий глузд.
Якщо говорити конкретніше, то думаю, що після виборів нас чекає коаліція, ядром якої стане Партія регіонів. Хоча ця політична сила сьогодні теж важко прогнозована через різні течії всередині самої партії. Виходячи із заяв В. Януковича про визнання Південної Осетії та Абхазії, ПР дотримуватиметься проросійської політики. Примітно, що такі радикальні заяви робили лише найбільш антагоністично налаштовані рухи, типу «Хамас» і «Хезболла». Ця заява свідчить про те, що Україна мусить увійти до сфери державних інтересів Росії. У той же час, не треба виключати варіант із передвиборним трюком ПР. Що стосується електорату ПР, то він у них стабільний, але це лише тому, що іншого вибору виборець не має. У цій ситуації добре, коли є якась партія, що захищає інтереси простої людини, але в нас такої партії немає. У комуністів крім націоналізації нічого більше в голові немає, про соціалістів я взагалі мовчу. У такому разі ця ніша знову залишається Блоку Юлії Тимошенко.
Спільне голосування 2 вересня БЮТ і ПР швидше ліве, ніж праве. Воно обмежує апетити Президента. Ухвалений закон стосується не лише В. Ющенка, а й майбутніх президентів України. Я, наприклад, цілковито підтримую ідею обмеження повноважень посади Президента. Якби це голосування виглядало як певна політична лінія БЮТ, то це ставило б їх на лівий фланг. Але вони так і не виявили свого обличчя. Можливо, це тактичний крок, але він не дозволяє виборцю чітко орієнтуватися, за що він голосує. Можливо, після майбутніх виборів домовлятися доведеться двом політичним силам БЮТ і ПР. Незрозумілою залишається позиція БЮТ у відносинах з Росією. Реакція на події в Грузії в них була європейська. Тоді як у «Нашої України — Народної самооборони» — американська.
— На ваш погляд, чи є майбутні вибори частиною майбутньої президентської кампанії?
— Так, але це дуже дорога ціна. Я думаю, що дострокові парламентські вибори — це величезна помилка, передусім особисто Президента. Він не отримав підтримки серед міжнародної громадськості, навіть тих, хто його раніше підтримував. Він, вочевидь, розраховує на те, що внаслідок виборів складеться коаліція Партії регіонів і «Нашої України». Тоді він зможе хоч якось управляти державою. Але цей союз нічого не дасть Президентові.
— Виходячи з політичних умов, які сформувалися за останні роки в Україні, чи можливим є прихід до влади нових осіб?
— Прихід до влади нових осіб потрібен, але неможливий. Заснувати нову партію в нашій країні дуже важко, а тим паче її «розкрутити». Коли нова постать, що з’явилася в українській політиці, встигає побувати в усіх політичних партіях, вона стає нецікавою. У такому разі, я не впевнений, що молоді політики зможуть зайняти авансцену. В ролі «гарніру» їх охоче використовують, а використавши — викидають. Це ми вже бачили. Сьогодні широкою симпатією серед населення України користуються А. Яценюк, А. Гриценко, Ю. Луценко й інші. Але їм бракує бажання бачити велику стратегію. Хоч би як ми ставилися до західних політик, але їхні дрібні політичні кроки є осмисленими з погляду великої політики. У нашій політиці немає осмислених кроків. Тому в людей складається враження, що українська політика — це суцільна комунальна квартира, на кухні якої постійно відбуваються бійки через пательню. За честолюбством наших політиків приховуються політичні пристрасті з приводу того, як зайняти чергову сходинку в ієрархії влади.
— Чим загрожує українському суспільству перманентна політична криза в нашій країні?
— Сьогодні в Україні є реальна загроза зазнати великої економічної й політичної кризи. Країна може опинитися в тупиковій ситуації й на 10 років впасти в глибоку «яму». Незважаючи на певні успіхи в економіці, Україна не відкрила для себе ніяких нових горизонтів, ми «сидимо» на тому, що в нас було ще за часів Радянського Союзу, — металі, хімії, не вдосконалюючи своїх технологій. Хоча сьогодні наша країна й відрізняється від інших країн СНД тим, що це демократична країна. Але ми не бачимо осмислення цінностей цієї демократії, як вона повинна затверджуватися в українському суспільстві й за допомогою яких принципів. Зате ми бачимо, з якою легкістю всі лідери країни, без винятку, порушують закони, ігноруючи розвиток правової держави. Така ситуація з кожним роком стає все більш небезпечною.
Коли розверзається провалля під ногами, хочеться скоріше перестрибнути через нього, зробити все ціною неймовірних зусиль. Наприклад, узяти й увійти до НАТО, коли для цього немає жодних умов, люди не розуміють, навіщо нам це треба, або одним махом вирішити всі мовні проблеми. Такі силові кроки розв’язання болючих проблем посилюють напруження в суспільстві, й з кожним роком цей лінійний процес посилюватиметься. За минулі роки зроблено дуже багато. Наших студентів скрізь приймають, люди вивчають іноземні мови, бачать, що відбувається в світі. Країна від цього поки віддачі не отримує, але це обов’язково станеться. І якщо ми цей капітал не використаємо, а будемо постійно битися, як поранений птах у тенетах, тоді стан усередині країни тільки погіршиться. Людей охоплюватиме почуття туги й безперспективності. Таким чином ми можемо опинитися на узбіччі світового розвитку, що закінчиться м’якою або жорсткою диктатурою. А Україна до цього не звикла, ми повільно, на «волах», але рухаємося до демократії, за що нас і поважають у світі.
— Ви згодні з тим, що політичні зміни, які відбуваються в Україні з 2004 року, — це шлях до демократії?
— Я думаю, що в тому напрямку, в якому ми рухаємося сьогодні, навіть незважаючи на великі помилки, — це шлях до демократії. Усі негативні процеси, що відбуваються в Україні, все-таки не виходять за рамки демократії. Наприклад, у Франції в національній пам’яті громадян живуть такі події, як Паризька комуна, іспанська війна, Народний фронт, рух «Опір». Це події, що об’єднували всіх французів, незалежно від того, яких поглядів вони дотримувалися — лівих чи правих. В Україні місце Народного фронту зайняв Майдан 2004 року. Погано, що він потім розпадається, але загалом він своє завдання виконав. Сьогодні Україна найбільш оптимально сконцентрувала в собі найкращі сторони минулого, і якщо ми збережемо це, в нас буде можливість затвердити в нашій країні європейські цінності.
— Чи має можливість сьогодні громадськість впливати на політичні події в Україні?
— Може політики й не помічають, але громадськість має вплив на українську політику. Коли державні діячі розуміють, що їм треба викарабкуватися з політичних провалів, вони звертаються до інтересів громадськості. Особливо яскраво це виражається під час виборів. На відміну від політиків, у народу добре розвинений здоровий глузд. Наприклад, розкол країни, про який ми говорили на самому початку, не має вияву серед простого народу. І такий настрій має добре вплинути на сучасних політиків, бо їхня агресивність абсолютно не прийнятна для громадськості. Вони не розуміють, що загроза особистій безпеці неабияк обурює людину, вона ніколи не проголосує за політика, який несе агресивність.
— Виходячи з усієї складності внутрішньої політики, як ви думаєте, якою має бути зовнішня політика української держави?
— Зовнішня політика країни завжди є проекцією її внутрішньої політики. Питання полягає не в тому, будемо ми в НАТО чи ні, а в тому, які цінності ми собі обираємо — європейські чи якісь інші. Якщо ми приймаємо цінності, що передбачають національну державу, парламентську форму правління й керовану (соціально спрямовану) ринкову економіку, тоді ми рухаємося в бік зближення з Європою. Це означатиме, що лише в європейських структурах, зокрема й НАТО, майбутнє нашої держави. Якщо сьогодні НАТО викликає серед української громадськості великі суперечки, отже, не треба про це говорити. Ми ж не для того йдемо до НАТО, щоб просто взятися за ручки з іншими європейськими країнами. Вступ до НАТО не мусить підноситися як дружба проти Росії або ще проти когось, бо подібна політика не називається зовнішньою. Росія — це країна великої цивілізації, в будівництво якої свій величезний внесок зробила й Україна. Такий внесок, що часом не розрізниш, де російське, а де українське. Не можна вирізати М. Гоголя з української або з російської літератури. Тому ми повинні налагоджувати культурні відносини з Російською Федерацією, а не розривати їх.
Протилежністю європейським цінностям виступає авторитаризм, тобто управління будь-якими процесами, що відбуваються в країні. Ось два основні напрямки, якими може рухатися наша країна, третього шляху на дано. Головне для нашої країни — не підпадати під жодні сфери впливу. Наприклад, до сфери яких зовнішніх впливів сьогодні входить Велика Британія або Франція? Вони мають свої сильні й слабкі сторони у зовнішній політиці, але не перебувають під чиїмось впливом. Те саме має бути й у нашій країні.
— Ви думаєте, що в сучасній світовій політиці Україна може уникнути якихось впливів ззовні — США, Росії, ЄС?
— Європа, взагалі, зітхнула б з полегшенням, якби України одного чудового дня не стало б, бо це зайві турботи. У неї й так повно проблем з Росією. Україна має жити із Заходом так, щоб у нього не виникало потреби через нас долучатися до світових скандалів. У той же час, ми не повинні чекати від них якихось подарунків. Наша країна може абсолютно самостійно розвивати свої економічні ресурси, для цього ми маємо свій багатий інтелектуальний і культурний потенціал. Що стосується нейтрального статусу, то для нашої країни це ілюзія. Ми ж не Швейцарія, й не маємо банків, на яких тримається вся світова економіка. Угорщина 1956 р. і Чехословаччина 1968 р. теж хотіли стати нейтральними державами, й чим це для них закінчилося? Танками на вулицях Будапешта й Праги. Сьогодні важко говорити про танки в Києві, але до Тбілісі вони ледь не в’їхали. Нейтральний статус там добрий, де можна уникнути політичного й воєнного конфлікту, а в сфері ідеології такий статус неможливий.
— Чому сучасна українська політика не використовує досягнення науки, зокрема розробки й поради філософів?
— Формально я не можу поскаржитися на те, що нас ігнорують. Фактично ж я не відчуваю потреби з боку політиків з’ясувати для себе стратегічний розвиток нашої країни. Це викликано тим, що українські політики так далеко не заглядають. Їхня межа — це чергові вибори. Тому наша взаємна співпраця є не надто плідною й нецікавою.
— Як ви вважаєте, чи сумісні політика й мораль?
— Побутує думка, що політика й мораль не сумісні. Це переконання має підгрунтя в тому, що політик не зважає на моральні міркування, коли планує свої тактичні або стратегічні дії. У політиці діють абсолютно інші закономірності. Проста, етична людина робить щось «тому що», а політик робить «для того, щоб». Він не має причинно-зумовленого зв’язку, тобто нам абсолютно байдуже, якими є його мотиви, для нас важливими є досягнуті ним результати. Тоді постає питання, а чи може політик скоювати етичні злочини, тобто злочини проти себе? Звісно може, й таких політиків дуже багато. Але на противагу ним існують і такі, хто ніколи не порушував етичних законів. Вони часто виявляються неуспішними у своїй політичній діяльності, наприклад, таким був американський президент Д. Картер. Зате він досі є однією з улюблених політичних постатей у світі, його раді бачити скрізь — на різних конференціях, круглих столах, урочистостях і т. д. Політик мусить бути порядним, бо на нього дивляться всі. Звісно, можна бути вдалим бізнесменом у політиці, позбавленим якихось моральних «мук», і таких людей набагато більше. Але особливо цінними є ті люди, які вміють далеко дивитися й намагаються не перетинати межу, що відділяє добро від зла. Хоча будь-який військовий, коли посилає своїх солдатів у бій, уже знає, що він розподіляє смерть і повернуться не всі. У цьому випадку він убивця, але прагнення мінімального зла — це вже виправданий вчинок.
