Під об'єктивами телекамер і спалахами фотоапаратів обидва «первачі» одержали посвідчення кандидатів і спробували продемонструвати українському народові зразок політичної толерантності. Посміхалися, тиснули один одному руки і казали, що в них рівні можливості. Мало того, Л.Кучма побажав своєму суперникові успіхів. П.Симоненко був стриманіший.
І хоча обидва кандидати відмовилися вести мову про те, кого б вони хотіли побачити своїм суперником у другому турі, всім стало зрозуміло, що жодний із них не сумнівається: боротьба точитиметься саме поміж ними, а виграє Л.Кучма. Такий план.
По-перше, тому, що на це розраховують і Л.Кучма, і П.Симоненко, і їхні закулісні штаби. Перший сподівається, що зможе-таки розіграти до кінця карту «єдиного кандидата, здатного протистояти червоному реваншеві». Другий переконаний, що важка соціально-економічна ситуація в Україні, подальше погіршення життя переважної більшості населення, нездатність влади хоч щось поліпшити в житті народу автоматично принесуть «корону» йому.
А штаби обох політиків, можливо, вже домовляються за спинами «патронів», як ділитимуть портфелі і дивіденди. Тим більше, що на президентських виборах 1994 року саме комуністи на чолі з П.Симоненком закликали свій електорат віддати голоси Л.Кучмі, щоб протистояти «бандерівцю» Л.Кравчуку. А після поразки останнього переможець Л.Кучма однією рукою закликав підтримувати «курс ринкових реформ», а другою — щедро віддячував представникам КПУ, призначаючи їх на різноманітні посади. Л.Кучма так і не помітив (чи не захотів помічати), що саме призначені ним комуністи на місцях і «поховали» його «реформи»: і приватизацію, і розвиток малого бізнесу, й аграрні перетворення. Така ціна підтримки.
За п'ять років, звичайно, багато що змінилося. «Підгодовані» ностальгічними настроями зубожілого народу комуністи зміцніли і для підвищення авторитету посилили претензії на владу висуненням власного кандидата на посаду президента. Л.Кучма, якому спершу повірило досить багато людей, натомість практично розгубив народну довіру, і влада його сьогодні тримається тільки через пасивність народу. До того ж людям, яким вигідний такий Президент, стоячи за його спиною, вдалося створити режим державного всесилля. Державні фіскально-правоохоронні органи безкарно можуть розчавити будь-яку бізнес-структуру, котра хоча б для проформи не демонструє лояльність до Л.Кучми.
Проте, із другого боку, незмінним, схоже, залишилося головне. По-перше, Л.Кучма, заколисаний дифірамбами, знову хоче влади. А по-друге, комуністам, як і 1994-го, влада, вся її повнота, коли треба брати на себе всю відповідальність за конкретну діяльність, не потрібна. Прагматичні комуністи розуміють, що розпорядитися владою повною мірою за сьогоднішніх умов у світі і побудувати «світле майбутнє в окремо взятій країні» вони не зможуть. Такі комуністи ще граються «в Леніна», але вже добре вміють рахувати долари. І хочуть це робити надалі. А тому й хочуть використати суперництво з Л.Кучмою для задоволення власних інтересів. Народ їм потрібний, як тло і трамплін для стрибка. Діяльність, наприклад, «правовірного ленінця» Леоніда Грача в Криму яскраве тому підтвердження. Він по-марксистськи фрондує до Києва і Л.Кучми, але колумбійський капіталізм на півострові будує. І жодного «комуністичного заповідника» там не передбачається, незважаючи на червоні погляди спікера місцевого парламенту Л.Грача, бо є ідилія співпраці з Києвом.
Однак, досягнувши, як їм здається, правильної розстановки сил на старті, прибічники Л.Кучми все-таки взялися трохи підчищати його «хвости», підновлювати «світлий образ» борця з корупцією. Насамперед оточення Президента звільняється від найодіозніших постатей. СБУ «раптом» помітила непорядні справи одного з колишніх «сірих кардиналів» Л.Кучми — бізнесмена й екс-телемагната Вадима Рабиновича і на 5 років заборонила йому в'їзд в Україну. Після створення спеціальної слідчої депутатської групи для вивчення рахунків в іноземних банках високопосадових українських чиновників дещо присмирів позаштатний радник Президента Олександр Волков. Він іще сходив із Президентом по посвідчення кандидата, але вже не промовляє на всіх підконтрольних екранах про «велич» і «державний геній» Л.Кучми. Останньому, напевно, підказали, що йому невигідно так тісно пов'язувати себе в громадській свідомості з іменем цього бізнесового політика.
Тож, цілком можливо, що невдовзі і з О.Волковим можуть учинити за принципом «мавр зробив свою справу, мавр може піти». Точніше, поїхати чи полетіти, перетнувши кордони України тільки в йому відомому напрямку. Принаймні процес «деактивізації» О.Волкова вже помітний неозброєним оком.
Не без допомоги Л.Грача «пішов на підвищення до Києва і представник Президента в Криму Василь Кисельов, призначений «номером 2» в керівництві сільським господарством. А В.Кисельов таки «наслідив» на півострові, «наводячи порядок», розганяючи там місцеве самоврядування і піддаючи обструкції очолюваний Л.Грачем парламент автономії. А от чи був торг поміж кримським комуністом і київським реформатором і чи принесе перший другому предмет можливого торгу — голоси кримських виборців, це стане відомо восени.
«Сховали» від народно-депутатського гніву в Раді нацбезпеки та оборони й одіозного президента Національної телекомпанії Зиновія Кулика. Він, звичайно, «служить по інформації» і на посаді заступника Ради нацбезпеки, але офіційним хлопчиком для биття, якого не жаль пустити «під ніж», тепер став Олександр Савенко.
Щоб не було розголосу сімейних майнових таємниць, наприклад, того президентового скарбу, оформленого на «першу леді» чи дочку, пропрезидентські фракції (частина НДП, «зелені», «Трудова Україна», «Відродження регіонів», частина СДПУ(о)) в парламенті не проголосували за вето на поправки Л.Кучми до виборчого закону. Л.Кучма, як відомо, виступив проти того, щоб кандидати на посаду президента оприлюднювали декларації про доходи членів своїх сімей. Українському народові знову запропоновано «щиро повірити», що Л.Кучма живе на одну зарплату в 300 доларів. А разом із ним із хліба на воду перебиваються й інші кандидати.
Проте найбільшим «хвостом» нинішнього Президента, за його словами, є соціально-економічна ситуація, найважчим чинником якої є соціальна заборгованість. От Л.Кучмі й підготували для підпису низку економічних указів, які допоможуть акумулювати додаткові гроші для розв'язання частини соціальних проблем. І себе, звісно, не забули.
Найхарактернішим, звичайно, є указ, що дозволяє розплачуватися із соціальними боргами акціями високоліквідних підприємств під час їхньої приватизації. Відвертий популізм цього указу висвітлюють, наприклад, такі цифри: на цей рік від приватизації заплановано одержати 800 мільйонів гривень, а сума боргу сягає 2 мільярдів гривень тільки із зарплат. Або ще таке: Президент хоче акціями погасити держборг вкладникам Ощадбанку і Держстраху, а його сума, оприлюднена в парламенті, — 120 мільярдів гривень. Навряд чи в таку суму хтось оцінить усе, що є в Україні, але головне, певно, не погашення боргу, а спроба, повторюю, почистити хвоста.
Ще однією жертвою такої підчистки може стати й уряд В.Пустовойтенка, відставки якого, до речі, найактивніше вимагають саме комуністи, а ідею одним із перших озвучив нi хто інший, як П.Симоненко. І вигода від цієї операції обопільна і для Л.Кучми, і для П.Симоненка. Перший спише на Кабмін усі власні гріхи і прорахунки. А другий зможе всім заявити, що то саме комуністи «вивалили» один із важливих підмурків «антинародного режиму». Це теж, схоже, частина плану.
Недаремно ж П.Симоненко хоча й каже, що КПУ має і власну програму подолання кризи, і кадри, здатні її втілити життя, але з найбільшим задоволенням похваляється тим, що чимало з комуністичних пропозицій уже втілюються в життя виконавчою владою. Так воно, в принципі, і є. В Україні останні п'ять років, справді, будують чи то комуністичний капіталізм, чи то, якщо хочете, капіталістичний комунізм. Це коли влада, відірвана від народу і жирує, незважаючи на нього, а люди переважною більшістю відкинуті за межу виживання. Та інакше воно й не могло бути: якщо хвалиш Сталіна, а хочеш будувати капіталізм, то все одно виходять концтабірні бараки.
А як наслідок, стає очевидним, що мав на увазі Л.Кучма, бажаючи П.Симоненкові успіху: поборотися, але програти. І надалі залишатися потужною парламентською фракцією, ні за що не відповідати і критикувати, критикувати, критикувати, підчищаючи хвости. Ролі влаштовують обох...
І є в цій схемі, схоже, тільки один «прорахунок», на який згадані достойники не звикли зважати, а саме: народ, якому, можливо, й не захочеться обох їх бачити на чолі держави. Слава Богу, вибирати є з кого.
