Коли з усіх телевізійних каналів на нас обрушився рекламний потік партії «Жінки за майбутнє», я пригадала фільм «Блондинка за рогом». Епізод весільної вечірки, на якій веселилися «потрібні» люди і запитання головного героя — «І це наше майбутнє?», яке згодом стало одним із основних у моєму лексиконі. Сьогодні я хотіла б його застосувати до жіночих партій.
Чотири роки тому моє ставлення до них було менш скептичним. Тоді єдину «Партію жіночих ініціатив», яка брала участь у виборах, очолювала Валентина Даценко, директор бізнес-структури. Відкидаючи все, що про неї сказано і написано, зупинимося тільки на одному факті. У 1998 році, докладаючи всіх зусиль, я (як і безліч інших жінок) не змогла зустрітися з нею і переговорити для того, щоб надати їй БЕЗВІДПЛАТНУ допомогу у виборчій кампанії. Партія була «закритою» організацією, як і всі бізнес-структури того часу. Її називали партією дружин бізнесменів, які не пожаліли грошей на черговий каприз своїх дружин. Так це було чи ні, сказати важко, але гроші у неї були. А ось крім грошей більше майже нічого і не було. Згодом це громадське утворення трансформувалося у партію однієї людини — жінки, безумовно, неабиякої, але яка добровільно замкнулася на своїх власних проблемах. Виявившись сам на сам із системою та своїми помилками, вона не відбулася як політик.
Це сталося не тільки тому, що суспільство не потребувало жіночої партії. Система влади так само не відчувала у ній потреби.
Минув час, і сьогодні з усією впевненістю можна сказати, що суспільству не потрібні просто депутати — оратори і демагоги, обрані за багатопартійною або мажоритарною системою. Йому вже необхідні політики, які здатні реалізувати на рівні законотворчого процесу свої програмні заяви. Тому нині шанси Наталії Вітренко пройти з партією до Верховної Ради оцінюються фахівцями як невисокі.
Спостерігаючи за тим, як жінки пристосовувалися у структурах влади, варто сказати, що, зумівши виявити себе, вони не змогли на повен голос заявити про себе, презентувати свою політичну позицію. Проглядаються й основні тенденції в тому, як ставляться до жінок і які функції на них покладають їх соратники по законотворчому процесу. Традиційно найбільш ідеологічно конфліктний і найважчий Комітет, який займався Земельним Кодексом, очолювала жінка.
Судячи з того, яку фінансову і владну підтримку сьогодні отримує партія «Жінки за майбутнє», сумнівів немає — система влади сьогодні дуже потребує саме жіночої партії. Навіщо вона їй потрібна? Невже прагненням йти до Європи шляхом збільшення представництва жінок у Верховній Раді можна пояснити те, що відбувається? Багато хто сумнівається. Тому за партією вже починає закріплятися назва партії «дружин чиновників минулого, теперішнього і майбутнього».
На цьому фоні опитування соціологічних інститутів гучно мовлять, що сьогодні суспільство готове цю партію підтримати. Такі успішні історії на владному Олімпі не народжуються самі собою. А це означає, що за чотири роки сталося ЩОСЬ, що примусило систему стимулювати процес створення і розкручування такої партії. Саме жіночої. Потреба системи влади в жіночій партії очевидна. Причин, які її стимулюють, може бути декілька. Розглянемо тільки дві з можливих версій.
Перша. Чоловіки-політики побачили, що жінки більш відповідальні, акуратні і обов’язкові в роботі. Складних, рутинних і одночасно непрезентабельних ділянок роботи у законодавчому процесі багато, тому вирішили, що чотирьохвідсоткова квота допоможе заповнити проблемні ділянки. Адже не всім бюджет писати і енергоресурси контролювати. Цю версію можна було б прийняти за основу, якби якими-небудь іншими способами система підтвердила свій щирий намір діяти, зокрема, в інтересах жінок. Але, на жаль, таких підтверджень вона не пропонує. Отже, впевнена, що кількість представниць слабкої статі у Верховній Раді не вплине на те, якого рівня і якості роботи покладуться на жіночі плечі.
Друга. Жінки мають жіноче бачення проблем. Одночасно вони не мають іншої відправної точки для опису власного бачення, крім існуючого чоловічого. Тому, формулюючи свої ідеї та пропозиції, жінки відштовхуються від чинної чоловічої точки зору, ідеї чи думки. Таким чином, вони нібито спочатку критично мислять. Володіючи логікою і системним аналізом, вони можуть аргументовано переконати, розкритикувати кого завгодно. Чоловіку ж нема на що спиратися, щоб аргументовано протистояти у дискусії проти жінки, яка має такий же рівень чисто теоретичної інформаційної підготовленості. Прикладом цьому слугує нещодавня історія з радіодебатами Тимошенко і Медведчука. Юлія Володимирівна, кидаючи виклик лідеру СДПУ(о) як чоловіку, дозволила собі те, що дозволено їй як жінці у певних умовах. Але зовсім недозволено як політику. У результаті вона, експлуатуючи свою природу, поставила опонента у явно невигідну ситуацію, знаючи, що Медведчук не дозволить собі такої некоректної поведінки на її адресу.
Одним словом, на політичному Олімпі сьогодні вже всі розуміють, як і в якості кого можна використати жінок. Наприклад, для того, щоб когось «розвінчати», «вкусити», «розкритикувати», досить знайти розумну жінку, скористатися її баченням проблем та інтелектуальним багажем для вирішення своїх питань. Тому кількість лояльних до влади жінок у складі депутатського корпусу робить цю владу більш сильною у впливі на законотворчий процес. Ця версія має більше підтверджень своєї реальності. Адже політична боротьба у нас нічим від боротьби політиків між собою поки не відрізняється.
Однак, залучаючи жінок до вирішення подібного роду завдань, система змушена враховувати можливі негативні і позитивні наслідки. Не секрет, що, як тільки жінка «переростає» свого наставника або «контролера» і починає розуміти, як нею маніпулюють, вона виходить з- під контролю. Причому робить це або самостійно, або провокує ситуацію, де її позбуваються. Такі тандеми як Вітренко і Мороз, Тимошенко і Лазаренко, Тимошенко і Ющенко, Ващук і Волков, Богуславська і НДП навівають сумні думки. Співпраця влаштовувала всіх, поки влаштовувала роль і статус жінки у ній. Далі все руйнувалося.
Сьогодні, захищаючись від непередбачених проблем, система влади робить необхідні кроки на найпершій стадії реалізації такого проекту. Її вибір — це не просто активні і розумні жінки. Її вибір — партія — структура з певними механізмами кадрового впливу, побудованими на принципах партійної дисципліни і відповідальності. У цій багатоходовій виборчій комбінації посадові розрахунки і протекціонізм не відкладаються на потім. Тому всього за декілька місяців до початку виборів у всіх містах і районних центрах усі дізналися про партію, про яку чотири роки ніхто взагалі нічого не чув, яка не провела жодної якої-небудь значної акції, не висловила своє бачення наявних у державі проблем, включаючи касетний скандал. Фактично за одну осінь партію «Жінки за майбутнє» створено з нуля з розвиненою мережевою структурою, а партії, супутники і конкуренти, залишилися за бортом виборчої гонки. Я не ставлю риторичне запитання — звідки гроші і хто заплатив за все це, включаючи рекламу на телебаченні і концерти зірок естради всією країною. Відповідь не має принципового значення. Тому що 23 листопада 2001 року наказ про посадове призначення Валентини Довженко головою Держкомітету у справах сім’ї і молоді було підписано Президентом. Система внесла свій аванс у формі лояльності та протекції.
Ну, а як же ми, жінки, повинні поводитися в цій ситуації? Нас більшість, ми більш активні у виборчих кампаніях, на нас лежить основна частина проблем невпорядкованого побутового життя і зруйнованої економіки. Нам треба мовчки погодитися з тим, що нами знову маніпулюють? Хіба є в Україні особливі жіночі проблеми чи особливі жіночі інтереси, захист яких вимагає створення партії? Невже нам слід у політиці протипоставити себе чоловікам?
Я ніколи не забуду, як показували бійки у парламенті з участю депутатів-жінок. Адже вони б’ються там ОДНАКОВО, а розлютовані обличчя жінок, які кричали гидоту на адресу Ващук, були жахливішими за чоловічі. І до того ж, які особливі лозунги може висунути жіноча партія, — відмінити ПДВ з губної помади? Усе це не дуже смішно, коли розумієш, що ми живемо у час, коли саме жіноче середовище стало активно виявляти жінок-лідерів, які здатні об’єднати навколо себе чоловіків, зайняти передові позиції, більш того, здатні до повноцінної і конструктивної інтелектуальної конкуренції в чоловічих колективах. На цьому фоні поява нової жіночої партії виглядає певним відволікаючим маневром. Такою приманкою для тих, хто сьогодні здатен грати тільки за старими правилами чоловічої політики.
Як же бути у такій ситуації, коли в суспільства і системи влади з’явилася потреба у тому, щоб жінки прийшли у політику? Відмовитися від запропонованого шматочка сиру? У мене немає однозначної відповіді на це запитання. Її можна отримати, якщо для себе визначити, — яким ми хочемо бачити майбутнє нашої політики. Воно повинно складатися з жіночих, чоловічих, дитячих партій чи все-таки ні? Похід жінок за партійними депутатськими мандатами можна вважати виправданим і доцільним, якщо ними публічно названо й усвідомлено власні особисті цілі та завдання. Якщо жінки, які сформували партію, можуть запропонувати конструктивну, життєздатну і творчу програму розвитку держави і суспільства, то, як кажуть, у добру годину. А якщо знову, все ті ж розмови і тости-заклики за загальне щастя і квітучу Україну, то тоді треба йти в одномандатний округ і там доводити свою спроможність. Це буде щонайменше чесно, і гроші на це підуть менші. Адже партія все- таки — це не клуб за інтересами і не гурток в’язання. Ідеологія, яка відображає соціально-політичні інтереси суспільства, повинна лежати в основі діяльності будь-якої партії. І якщо влада щиро зацікавлена у збільшенні кількості жінок у законодавчій структурі, то нехай підтвердить це і протегуватиме таку ж підтримку і жінкам, які підуть на вибори, не прикриваючись партійним списком, а виступаючи у змаганні за мандат довіри на рівних з чоловіком.
