Рік тому ми не змогли справитися з 60-річним ювілеєм возз’єднання українських земель. Одні з нас бажали урочисто відсвяткувати цю дату. Інші, зважаючи на обставини, за яких відбувалося возз’єднання, чекали тільки одного: щоб ювілей пройшов непоміченим.
Тепер знову приходить ця дата, вже не ювілейна. Чи зможемо ми, нарешті, спокійно розібратися в цих вересневих подіях, не привносячи в дискусію політичні пристрасті? Подивимося, як безсумнівні факти вибудовуються на часовій осі. Висновки зробимо потім...
23 серпня 1939 року у Москві було підписано німецько-радянський Договір про ненапад, до якого прикладався вибуховий секретний протокол. Саме той, який журналісти назвали пактом Ріббентропа—Молотова. Зговір А.Гітлера і Й.Сталіна, про розмежування «сфери обопільних інтересів» у Центрально- Східній Європі прийнято називати прологом Другої світової війни.
Стоп, читачу! Це тепер ми знаємо, що напад Гітлера на Польщу 1 вересня 1939 року став початком нової світової війни. А за тиждень до нападу ні Гітлер, ні Сталін не знали, як поведуть себе Франція і Велика Британія. Ці країни вже погодилися на поглинення Німеччиною Австрії і Чехословаччини. Могли б віддати й Польщу. На відміну від агресора, вони не були готові до війни.
Враховуючи це, подивимося на зміст статті 2-ї секретного протоколу, яка стосувалася Польщі. Розмежувальна лінія пролягала по Нареву, Віслі і Сану. Це означало, що більша частина території довоєнної Польщі опинялася в сфері інтересів СРСР. Варшавське передмістя Прага, яке було розташоване на правому березі Вісли, теж потрапляло до радянської сфери.
З вересня Франція і Велика Британія оголосили війну Німеччині. Того ж таки дня міністр закордонних оправ Й.Ріббентроп через посла у Москві Ф.Шуленбурга звернувся до В.Молотова із запитанням: коли СРСР введе війська в «свою» частину Польщі? Мовляв, якщо поділили Польщу на карті, то треба виконувати взяті зобов’язання. Демарш Ріббентропа не важко зрозуміти. Німеччина могла швидко справитися з Польщею, але бажала мати повноцінного союзника у війні з великими європейськими державами.
Молотов відповів тільки 5 вересня, причому ухильно: «Ми згодні з Вами, що в підхожий час нам буде цілком необхідно почати конкретні дії. Ми вважаємо, однак, що цей час ще не настав». Така відповідь теж зрозуміла: відмовлятися від польської території не будемо, але чи варто воювати на боці Німеччини з Францією, Англією, а у перспективі, мабуть, і з США? Краще залишитися в стороні і подивитися, як великі держави воюватимуть між собою.
Німецькі війська успішно просувалися, а союзники Польщі не могли надати їй негайну допомогу. Через нерівність сил опір поляків швидко згасав. Та дні йшли за днями, а спішно створений Український фронт не приходив в рух.
Червона армія перетнула радянсько-польський кордон тільки 17 вересня. Вторгнення було представлене як визвольний похід, мовляв, Польська держава розгромлена, і наш священний обов’язок — взяти під захист життя і майно населення західноукраїнських і західнобілоруських земель.
У радянських засобах масової інформації почалася кампанія звинувачень польського уряду у поганому ставленні до мільйонів українців та білорусів. Звинувачення були правдиві, але почали їх поширювати раптово, за командою. До вересня 1939 року газети були зовсім байдужі до становища «братів по крові». Розлючені німецькі дипломати заявили, що вони розчаровані тим, як Радянський Союз аргументує здійснення спільних домовленостей. Молотов був змушений визнати у розмові з Шуленбургом, що раніше СРСР «не виявляв занепокоєння щодо становища національних меншин у Польщі».
Нова ідеологічна інтерпретація нападу на Польщу змушувала відновитися від Люблінського і частини Варшавського воєводств. Сталін, однак, не бажав губити закріплені у пакті Ріббентропа-Молотова території. Він добився за відмову від етнічних польських земель передачі Литви з німецької у радянську «сферу інтересів». 27 вересня до Москви прибув Ріббентроп, щоб укласти новий німецько-радянський договір з визначенням лінії спільного кордону двох держав. Німеччині, яка взяла на себе труд розгромити Польщу, припали польські землі площею 188 тисяч квадратних кілометрів. До СРСР перейшла територія близько 200 тисяч квадратних кілометрів.
Може виникнути запитання, чому Гітлер робив усе, чого бажав радянський вождь. Та хіба він мав вибір? Господарем становища був Сталін. Втягнувшись у війну на заході, фюрер мусив задовольняти усі забаганки східного сусіда, аби не повторилася кошмарна ситуація Першої світової війни — фронти на заході і на сході.
У відповідь на розв’язану Гітлером війну з Польщею Німеччина одержала велику європейську війну. Наслідки нападу Радянського Союзу на Польщу виявилися іншими. Франція і Велика Британія не палали бажанням мати проти себе двох могутніх суперників замість однієї Німеччини. Відтак й залежний від них польський еміграційний уряд не виявив наміру задекларувати стан війни з СРСР, хоч мав для цього бездоганні юридичні підстави.
Польська армія у східних воєводствах не бажала воювати, хоча проти німців боролася до останньої можливості. Місцеве населення зустрічало червоноармійців не з острахом і ненавистю, як солдатів вермахту, а з величезною радістю. Адже Червона армія просувалася по землі, населеній в основному українцями і білорусами.
Сталін майстерно скористався історичними обставинами, які склалися задовго до його змови з Гітлером про поділ Польщі. «Золотий вересень» уявлявся жаданим втіленням мрії багатьох поколінь українського народу про соборну Україну. В результаті возз’єднання із Західною Україною територія УРСР зросла з 450 до 540 тисяч квадратних кілометрів, а населення — з 30960 до 38890 тисяч чоловік.
«Радянізація» Західної України мала дві сторони. Перша з них святкова: підвищення життєвого рівня населення, ліквідація безробіття, наділення селян землею. Заявки підприємств в устаткуванні негайно задовольнялися промисловими центрами східних областей. Майже півмільйона безземельних і малоземельних селян одержали у користування понад мільйон гектарів поміщицької землі, десятки тисяч коней і корів та інше майно. 40 тисяч корів селяни закупили в колгоспах східних областей на позички з державного бюджету. Всі ці заходи радянської влада широко висвітлювалися засобами масової інформації, аби закріпилася легенда про «золотий вересень».
Та була й інша, тіньова сторона «радянізації». Керівники СРСР прийняли рішення видалити з краю усіх осіб небажаного соціального походження, національності і умонастрою. Добре натреновані чекісти виконали відповідально завдання.
Статистика репресій незабаром стало широко відомою. 22 червня 1941 року радянський і польський народи опинилися по один бік барикад. Москва відновила дипломатичні відносини з польським урядом в еміграції і тепло вітала польського посла С.Кота. Той чемно, але твердо попросив списки усіх депортованих польських громадян безвідносно до їх національності, а потім почав їздити по місцях заслання. Заступник наркома закордонних справ Вишинський повідомив, що кількість депортованих, становила у 1941 році 338 тисяч чоловік. Методом суцільного опитування жертв депортації співробітники С.Кота, а потім польські історики, які йшли по їх слідах, встановили більш реальну цифру — понад мільйон чоловік.
Невідповідність між цифрами наводить на смутні роздуми. Звичайно, радянські органи старалися занизити неймовірну кількість депортованих. Та різниця пояснюється, мабуть, іншою причиною: підвищеною смертністю від злигоднів і хвороб, а також репресіями. В різницю, зокрема, входять жертви Катині.
Не можна заперечувати заслуг радянської влади у возз’єднанні українських земель, хоч співставлення двох німецько-радянських договорів дозволяв по-новому оцінити характер цих заслуг. Не можна гніватися на жителів західних областей, які вітали влітку 1941 року солдатів вермахту з такою же непідробною радістю, як червоноармійців восени 1939 року. Адже менше, ніж за два роки радянська влада репресувала кожного десятого. Та й радість галичан була нетривкою, бо німецька окупація виявилася тяжчою, ніж радянське визволення. Тільки після війни вийшли на поверхню зловісні плани створення Великої Німеччини. Згідно з ними дві третини населення Східної Галичини підлягало винищенню або германізації.
Організатори всіх попередніх ювілеїв «визвольного походу» у Західну Україну старалися ігнорувати спільну заяву радянського уряду і лондонського уряду окупованої Польщі, яка була надрукована в газеті «Правда» 31 липня 1941 року. Заява починалася з такої декларації: «Уряд СРСР визнає радянсько- німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу». Жителі Західної України офіційно визнавалися радянською стороною громадянами Польщі. До цього треба додати, що у вересні 1941 року СРСР офіційно приєднався до Атлантичної хартії, тобто заявив про відмову від використання силової переваги у зносинах з іншими державами, а також морально засудив вже існуючі угоди, укладені з перспективою застосувати силу.
Ці заяви сталінського керівництва зняли тінь пакту Ріббентропа- Молотова з акту возз’єднання українських земель. На Тегеранській (листопад-грудень 1943 року) і Кримській (лютий 1945 року) конференціях глав трьох держав було вирішено повернутися до рішень Паризької мирної конференції 1919 року, що стосувалися лінії східного кордону відродженої Польської держави («Лінія Керзона»). Щоб інтереси Польщі не постраждали, їй були повернуті західні і північні землі, германізовані ще з часів середньовіччя.
Тепер короткі висновки. Читачі даремно чекатимуть заклику забути про 17 вересня 1939 року. Погляньмо на цю дату під ширшим кутом зору.
Історія надзвичайно рідко дає народам повторний шанс. А ось умови для возз’єднання українських земель складалися у XX столітті двічі, і кожного разу — у зв’язку зі світовими війнами. У 1919 році цей шанс залишився невикористаним. Якби не було подій 1939 року, Кримська конференція глав урядів не здійснила б такого масштабного перегляду кордонів у Центрально- Східній Європі, щоб задовольнити інтереси двох держав, які більше постраждали, ніж всі інші учасники Другої світової війни —Української РСР і Польщі.
Умови для перетворення національної радянської державності на суверенну визріли лише на початку 90-х рр. Можна не сумніватися: якби державний кордон перетинав територію незалежної України, президенти Л.Кравчук і Л.Кучма не мали б до кого звернутися з проблемою возз’єднання українських земель. Попри сталінські репресії, вересень 1939 року залишається однією з найвизначніших дат вітчизняної історії. Однак до цієї дати слід ставитися по-філософськи, без заяложених штампів і адміністративного екстазу.
